Гімн церковному хору
Взимку за містом поля порожні, аж прозорі.
І лісові дороги – тверді, кам’янисті.
Але щонеділі співає хор у госпітальнім соборі.
І хор - це найтепліше, що взимку буває в місті.
Для всіх, хто їх слухає, півчі лишаються невідомими.
Нагрівають холодне повітря легенями теплими
і співають про душі, як кружляють шпитальними коридорами,
летячи на світло – довірливо, наче метелики.
А потім славлять Бога, що висить із прохромленим боком
і теж співає псалма, і тримає в руці лозину.
Співають також про диявола, посоромленого перед Богом,
співають загалом про людей, які в місті переживають зиму.
Люди ці живуть при воді і любляться в спеці.
Тому їм тяжко щороку заходити в зиму холодну.
Взимку міста завмирають, і книжки в бібліотеці
гріють сторінками, як птахи крилами, одна одну.
І лише Богу видно вороже військо за стінами, лише Богу
чутно, як чужинці б’ються під стінами надаремно.
Але коли співає хор, вони спиняють свою облогу,
і теж моляться, як усі, – безнадійно, ревно.
Гімн чумному лікарю
Добрий чоловіче, що приносиш приреченим користь,
хай Господь береже тебе – дзьобатого і потворного.
Обступають сосни старий лікарняний корпус,
ніби приховують від творця недосконалість твореного.
Чорна хвороба світу, здатна залізти
в душу, заходить до міста стежками собачими.
Стоять чумні лікарі, наче євангелісти,
розповідають про те, що насправді бачили.
Як тобі в цьому світі, християнська етико?
Чим ти можеш зарадити, бюргерська позико?
В часи недовіри добре бути скептиком,
зручно бути критиком і легко бути агностиком.
Таким лютим був цей час, таким нестримним.
Добре що попереду свята і зимівля.
Людина – лише теплий згусток любові, названий іменем.
І мова – лише місце в людині для сумніву і розуміння.
Тягнуться вздовж кордону гірські перевали.
Печально ходять у небесах херувими.
Лежать лікарі в одних ямах із тими, кого лікували,
наче їм соромно залишатися із живими.
Гімн полковому оркестру
Хилять стрижені голови на ранковім казанні
діти, зібрані до полкового оркестру.
Зранку на вулицях тихо, і тихо в казармі.
Базарні бійні вітають днину воскреслу.
Б’ються на прапорах звірі – страшні, сургучеві.
Грізні пащеки промовляють слова Господні.
Стільки дитячого в кожному сурмачеві.
Але дорослість намивається золотом десь насподі.
Що їм, цим оркестрантам, говорилося про довіру?
Головне ж не те, що він грає, що він там собі свище.
Головне – перебирати на себе страх того, в кого його надміру,
головне – бути при тому, кому найгірше.
Звірі на бойових прапорах такі сумнолиці.
Але місто тримається, і доки тримається, доти
лежить за містом поле бою, мов поле пшениці –
сповнене сподівань і важкої роботи.
І ходять полем чоловіки, ніби птахи у жовтні,
визбирують зерна прощення і розуміння.
І не спинять цих чоловіків зазимки жодні.
І звучить над ними похідного маршу душа осіння.
Гімн учителеві співу
Але навіть коли відбирає мову вітчизні, і мовчить громада,
хтось у цьому місті все одно потребує співу.
Така цьогоріч зима безкінечна й строката,
що навіть тишу слухаєш, мов звістку важливу.
Час радіти, вчителю, радість буває нечасто.
Почнеш свій спів і озветься акустика кривди.
Спів – лише можливість перекричати нещастя,
коли нещастя думає, що крім нього не здатен ніхто говорити.
Але далі вночі працюють на передмістях відьми,
а зранку комірники йдуть із дітьми до церкви.
Тридцять років тривають тридцятилітні війни,
тридцять років звучать барокові концерти.
Звучать так пристрасно і так одиноко,
ніби слухаєш воду, в повітрі розлиту.
Музика – лише спроба налаштувати око,
щоби людина плакала від досконалості світу.
Але у світ вдихається світло замість отрути,
і хтось налаштовує світ, намагається його склеїти.
І відлунюють добрі душі, ніби органні труби,
наче мідні горни, мов деревʼяні флейти.