Випадкова знахідка
Книжка постала з майже випадкового відкриття, яке Оксана Щур зробила у приватному архіві Софії Яблонської.
Тривалий час документи письменниці зберігали в її садибі на французькому острові Нуармутьє. Первинно матеріали впорядковувала Марта Калитовська, яка була близькою подругою Софії в останні роки її життя та фактично виконувала роль літературної секретарки. Згодом онука письменниці Наталі Уден натрапила на листи, рукописи, фотографії з мандрівок, бобіни з кіноплівками, традиційний український і в’єтнамський одяг та інші унікальні артефакти. Усвідомивши цінність цієї спадщини, вона взялася її впорядковувати. Оскільки на острові існувала загроза підтоплення, речі перевезли до будинку Наталі в передмісті Парижа.
Саме там влітку 2022 року працювала Оксана Щур. Початково вона шукала листи галицького критика Михайла Рудницького, але натомість несподівано виявила теку з листами Володимира Винниченка та короткими записками його дружини Розалії.
Ця знахідка підказала концепцію майбутнього видання: дати змогу героям говорити власними голосами, без надмірних інтерпретацій. Щоб відтворити діалог повноцінно, відповіді Яблонської довелося розшукувати вже за океаном, у нью-йоркському архіві УВАН. Робота з матеріалами, зіставлення їх із щоденниками Винниченка та підготовка книжки до друку тривала три роки.
Вигнанець і авантюристка
Яблонська познайомилася з Винниченком в Парижі в лютому 1928 року. Винниченку на той момент виповнилося 47 років; він був визнаним класиком, політичним діячем у вигнанні, який жив на літературні гонорари і мав колосальний життєвий досвід. Яблонській було 20; вона приїхала до Парижа з Галичини, маючи бажання «стати кимось», але ще не уявляла свого шляху.
До початку літературної кар'єри Яблонська вела насичене життя: працювала натурницею для паризьких художників, привертаючи увагу своєю екзотичною зовнішністю та невичерпною енергією; паралельно намагалася підкорити сцену та кінематограф, наполегливо вивчала акторську майстерність і танець. Проте ці спроби не приносили бажаного задоволення. Молода амбітна українка потребувала наставника, який допоміг би їй намацати власне покликання. Знайомство з Винниченком (ймовірно, через представників української діаспори) стало тим переломним моментом, коли авантюристка почала трансформуватись у письменницю.
«Жад» і «галицький сфінкс»
Багатогранність Яблонської відображає розмаїття імен та прізвиськ, які супроводжували її протягом життя. Найпопулярнішим у вузькому колі було «Жад» (походження точно не встановлено) – саме так її називали Володимир та Розалія Винниченки у приватному листуванні. Це ім'я настільки прижилося, що Софія часто сама підписувала ним свої листи. Під цим прізвиськом вона фігурувала навіть у секретних списках радянського НКВД, які складав художник (і за сумісництвом радянський агент) Микола Глущенко. Там вона фігурує як «Яблонская Жад» із приміткою про її «авантюристичну жилку» та уточненням, що вона «близька до Винниченка».
В іншому середовищі її називали «Зюта» або «Соня». Винниченко у робочих нотатках іноді суворо називав її «Соня Яблонська», коли йшлося про необхідність важкої літературної праці, або ж просто «дівча». А для широкого загалу, враженого її сміливими мандрівками та фоторепортажами, вона стала «китайською ластівкою» та «галицьким сфінксом». Ці епітети стали її авторською маскою, за якою вона надійно ховала справжню себе. Яблонська свідомо творила свій публічний образ – загадковий, злегка екзотичний і завжди незалежний.
Страшна галицька мова
Взявши на себе роль ментора, Винниченко виявився прискіпливим і суворим вчителем. Спілкування з 20-річною дівчиною вів з позиції зверхності, властивої його характеру; проте його критика була професійно чесною. Головною проблемою молодої авторки був її біографічний бекграунд: після російської гімназії в Таганрозі та польськомовного навчання у Львові, її українська рясніла русизмами, полонізмами та галицизмами.
Винниченко у щоденнику безжально називав її мову «галицькою та страшною». Щоб виправити це, він наказав їй серйозно взятися за самоосвіту. Рекомендував вивчати граматику Василя Сімовича (навіть обіцяв позичити свій примірник), працювати з чотиритомним словником Бориса Грінченка, ( його Софія спеціально виписала з Польщі) та використовувати тоді новітній Харківський правопис. З часом Винниченко визнав «великий поступ» у її мові та граматиці.
Метр також боровся з егоцентризмом авторки. Аналізуючи її ранні тексти, він застерігав її від випинання «Я». Критикуючи нарис про французьке портове місто він зауважив, що в цьому тексті «немає Марсилії, а є тільки Жад». Винниченко вимагав ховати автора на задній план, даючи читачеві об'єкт, а не лише емоції. Він змушував її розбирати кожну помилку і нескінченно переписувати рукописи, витрачаючи багато часу на редагування її сирих текстів.
Попри суворість, Винниченко щиро вірив у її здібності. Він відзначав її «особливу оптику», талант до цікавих спостережень, «фарби», живість стилю та гумор.
Любовний чотирикутник
Стосунки між Винниченком і Яблонською не обмежувалися літературним наставництвом. Вони розвивалися на тлі складного «любовного чотирикутника». Яблонська була палко закохана у французького художника Крістіана Кайяра, племінника Анрі Барбюса та онука Катюля Мендеса. Творчість Кайяра, натхненна Африкою та Азією, була дуже близькою до її власних інтересів.
Винниченко був одружений із Розалією (уродженою Ліфшиць), дипломованою лікаркою із Сорбонни. Розалія була «найближчою людиною» для Володимира, яка свідомо «перейшла в українство» заради нього. Подружжя сповідувало і відкрито практикувало концепцію «вільного кохання». Винниченко мав еротичний інтерес до молодої підопічної. Розалія знала про захоплення чоловіка і, зберігаючи позицію найближчої людини, навіть писала Яблонській доброзичливі листи.
Для Яблонської така динаміка була болючою. Вона дорікала Винниченку, що з його боку немає щирого «обміну любов'ю». Винниченко ж ставився до її почуттів до Кайяра з іронією, називаючи цю драму «штучною». Коли Яблонська страждала, він радив їй поїхати відпочити «без Христіяна», аби відновити нервову систему.
Тим часом Кайяр бурхливо ревнував Яблонську, погрожував їй зв’язками з іншими та розривом. Вона ж опинилася між двома прив’язаностями: не могла повністю розірвати спілкування з Винниченком, але й не була здатна зрадити Крістіана. Зрештою, аби виплутатися з «лабетів двобічного кохання» і мати змогу повноцінно працювати над текстами, Яблонська вирушає до Марокко. Її стосунки з Крістіаном після цього протривали ще майже рік.
1000 франків у борг
Навесні 1929 року Яблонська відкриває пансіонат у популярному курортному містечку Криниця на Лемківщині. Організовувала вона його разом із матір'ю, Модестою Яблонською, яка вже мала досвід створення пансіонатів у Гребенові. Для старту було потрібно близько 20 тисяч франків, які вона збирала серед паризьких знайомих. Винниченко підтримав її амбітний проєкт, позичив 1000 франків.
У Криниці Яблонська занурилася у виснажливу фізичну працю. Власноруч носила дерен, облаштовувала садок, шила фіранки, купувала білизну. У листах вона скаржилася метру на «духовну порожнечу» через постійні розрахунки, пишучи, що перетворилася на «залізну касу» або «кухарську книжку». Винниченко ж радив використовувати цей час для літературних нотаток: закликав записувати розмови клієнтів, їхню «міщанську пошлість» та побутові сцени як цінний матеріал для творів.
Коли ж постало питання повернення боргу, Винниченко виявив шляхетність: написав, що його фінансові справи покращилися і просив її не поспішати з поверненням грошей. Попри це, Яблонська повернула борг того ж року, доводячи ділову самостійність.
Натюризм на острові
Життя Винниченків у Франції мало ще одну екзотичну грань – вони були палкими прихильниками натюризму. Цей рух передбачав максимальне злиття з природою та відмову від «кайданів цивілізації». Володимир, Розалія, а часто й художник Микола Глущенко проводили час на «острові натюристів» на річці Сена неподалік Парижа. Жили в аскетичних умовах: у маленькому шатрі з тонких плиток фіброцементу; дотримувались дієти: виключно овочі та фрукти, жодного м'яса чи алкоголю; практикували максимальну оголеність. Винниченко писав Яблонській, що працює він просто під сонцем, що вони «дні і ночі ходять голі». Однак, щоб уникнути конфліктів із поліцією, мусили вдягати мінімалістичний одяг – «крихітні купальні штанці».
Яблонська настільки перейнялася цією ідеологією, що навіть виступила на її захист у галицькій газеті «Діло», пояснюючи консервативним читачам, що натюризм – це шлях до здоров'я, а не розпуста.
Травелоги для львів’ян
Шлях Яблонської до слави був непростим. На початках Винниченко категорично відраджував її від написання подорожніх нарисів. Він вважав жанр травелогів «важкою і невдячною формою», чимось середнім між публіцистикою та белетристикою, і радив починати з простіших форм – оповідань.
Проте саме нариси з Північної Африки стали золотим квитком Яблонської в літературу. Книжка «Чар Марока» (1932) стала унікальним явищем: якщо у Франції тема Марокко в літературі, зокрема й у жіночій, була повсюдною, то для Львова україномовні репортажі Яблонської стали феноменом. Важливою частиною успіху був образ невтомної мандрівниці, яка ілюструвала побачене власними фотографіями.
Цікаво, що Винниченко ґрунтовно і суворо правив рукопис у Франції, а у Львові ті самі тексти потім редагував критик Михайло Рудницький, не підозрюючи про втручання метра. Саме Рудницькому належала ідея змінити довгу початкову назву на лаконічне і привабливе «Чар Марока», яке ідеально пасувало до обкладинки художника Романа Турина.
Згодом Яблонська спробувала підкорити французьку літературу, взявшись за художню повість французькою мовою. Але Винниченко знову виступив як нещадний критик: вказав, що як тільки вона відходить від репортажу і переходить до вимислу, її письмо стає «банальним і нецікавим». До того ж він іронізував над наївністю сподівань пробитися на французький ринок лише за рахунок таланту. Це стало причиною творчого розчарування Яблонської, але водночас повернуло її до української мови, якою вона згодом написала найкращі автобіографічні твори.
Пригоди в поліції
У листопаді 1929 року в близької подруги Крістіана Кайяра, галерейниці Ірен Шампінь, зникли 3000 франків. Підозра пала на Яблонську. Коли Винниченко прийшов до неї в ательє, він застав там поліцейського агента. Знервована і налякана Яблонська, не маючи сил щось пояснювати, просто кинула йому: «Вибачайте, в мене гості» і виставила його за двері. Письменник, не знаючи контексту, страшенно образився. Пізніше з'ясувалося, що грошей ніхто не крав – Шампінь просто забула, що витратила їх на картину.
А вже за рік до поліції викликали Винниченка (як з'ясувалося згодом – лише як свідка у справі колишнього дипломата УНР Олександра Севрюка). Подружжя Винниченків вирішило використати цю оказію, щоб перевірити щирість найближчих друзів. Серед усіх знайомих саме Яблонська відреагувала найбільш емоційно. Вона навіть відклала мандрівку на південь Франції і заявила про готовність поїхати за Винниченками у вигнання до Берліна, якщо їх вишлють із країни.
Порт-Саїд замість Москви
У 1935-му Яблонська готується до подорожі в Китай. Вона хоче їхати через Радянський Союз, щоб відвідати Київ та Харків. Реакція Винниченка була миттєвою і різкою: він надсилає надзвичайно тривожного листа і попереджає про ризик арешту через найменший донос, називає політику СРСР «ідіотською» і вказує на розквіт російського великодержавного шовінізму. Письменник стверджував, що в Радянській Україні не можна поручитися за безпеку жодного «свідомого національно українця», і навіть відмовився від власного прохання розвідати для нього певні справи, аби лише не наражати Яблонську на небезпеку.
Несподіваним чином до цих застережень долучився і радянський консул у Львові. Яблонській відмовили у тривалій візі, дали лише по два дні на Москву і Київ, та й то під суворим наглядом агенції «Інтурист». Працівники консульства, знаючи про її співпрацю з українською газетою «Діло», неформально порадили їй обрати інший маршрут. Прислухавшись до всіх пересторог, Яблонська відмовилася від транзиту через СРСР і обрала морський шлях через Грецію та Порт-Саїд до Сайгона. Завдяки цьому вона ймовірно оминула одну з найбільших загроз своєму життю в роки сталінського терору.