Із попередніх розмов із вашими колегами-перекладачами стало зрозуміло, що досить часто видавці орієнтуються на переклади на англійську, коли приймають рішення, чи інвестувати в переклад мовою своєї країни. А чим керуються видавці в США і Британії?
Мій досвід, здебільшого, повʼязаний з американським ринком, бо починала я саме там. І на той час, 20 років тому, українська література подавалась як література високої полиці, тобто оцінена критиками і, на їхню думку, безумовно важлива.
Наприклад, Юрій Андрухович подавався як важливий представник Бу-Ба-Бу, групи важливої для історії літератури, а отже, і для того, щоб бути викладаними в університетах.
Перекладна література ніби, за визначенням, мала щось доводити, показувати, відігравати роль. Відповідно, вона не обовʼязково проста для читача. І тенденція, яку я бачу і якій тішуся, принаймні, на американському ринку, це відхід від такого погляду.
На американському книжковому ринку загалом не так багато перекладів – лише 3-4% назв, які виходять протягом року, є перекладними. В Європі ця цифра більша. Система підтримки перекладів також трохи інша. І якщо говорити про культурну дипломатію, то фінансування перекладів на конкретні мови і для конкретних ринків, яке відповідало би стратегічним цілям, було би принципово важливим.
Наприклад, в Америці є окрема премія для перекладів італійської прози IPTA. Існує така премія для перекладів з арабської. Тобто перекладачам із цих мов не потрібно змагатись за підтримку з перекладачами з усіх інших мов.
За останні 20 років української літератури в Америці стало більше, читачів теж. 2014-й і 2022-й дали додаткові поштовхи, бо читачі активно шукали відповіді на питання, чому не передбачили цих подій. Відповідно, українські голоси були дуже потрібним. Єдина проблема з перекладами в тому, що коли підписуєш договір на книжку сьогодні, то вона вийде лиш через рік, або пізніше. Пришвидшити власне процес перекладу не вдасться, навіть попри поширення штучного інтелекту.
Єдиний спосіб видати книгу швидко – купити вже зроблений переклад. Не можу говорити за всіх перекладачів, але в мене в шухляді зараз досить небагато готових текстів, бо робота з прозовими текстами займає дуже багато часу. Перекладати на випадок, що буде момент, коли це можна пропонувати, не вистачає ні часу, ні сил.
Тож ми пройшли шлях від суто академічного інтересу, коли переклад міг зацікавити діаспору й студентів української мови та літератури. І прийшли до загальнолюдського контексту, де українці мають щось сказати світові.
Як вплинули 2014-й і 2022-й на переклади з української – хто чи що цікавило тоді передусім?
Я пам'ятаю, що в 2014-му хотілося перекладати пояснювальний нон-фікшн. Тоді став відчутним попит з боку екосистеми журналів, часописів, сайтів, що публікували перекладні есеї. 2017-го було засновано журнал Apofenie – важливим кроком було мати “свій” часопис для української літератури.
На той момент вже вийшли в перекладі “Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко, тож її імʼя було знане. Агентка в Німеччині активно її промотувала. Так само потужно заявив про себе в Німеччині Юрій Андрухович. Тоді вже був активним фестиваль Meridian Czernowitz, який багато зробив для комунікації з Європою. Можна було виходити на американських видавців і казати, мовляв, в Європі всі це читають, то треба і вам.
В 2022-му році я вже жила в Англії, і тут, звісно, відбувся великий сплеск інтересу. Друкувалося абсолютно все. Водночас з американського боку вже досить впевнено працювало видавництво Lost Horse Press, де вийшов вже з десяток перекладів нашої поезії. До них можна було прийти з пропозицією.
Окремі вірші брали собі друковані й онлайн-часописи. Видавництва були відкриті й до прози, але прозу неможливо перекласти швидко. Українців багато запрошували також долучатись із короткою формою до антологій.
За цей час зʼявилось розуміння, що є українці і українські письменники. Але не варто закидати американському ринку, що вони не знали чи не знають українських письменників, бо там взагалі мало знають іноземних авторів.
Ми досі лишаємося такою собі провидницькою літературою, яка пояснює, шукає і дає відповіді на запитання. І поки не дійшли до того, щоб просто писати літературу, яку хочеться читати, літературу, яка не бере на себе велику цивілізаційну місію, яка може просто собі розмовляти про драконів чи привидів.
Це мій власний індикатор: коли на Amazon зʼявиться екранізація “Лазарус” Світлани Тараторіної, це буде знак, що все гаразд.
Які періоди чи жанри української літератури вже достатньо добре представлені в перекладах, а які варто було би перекласти якомога швидше?
Мені здається, загальний тренд такий, що з перекладами ми починаємо від сучасного і потихеньку рухаємося в минуле. Зараз ми вийшли на фазу, коли виходять переклади Лесі Українки і циркулюють серед ширшого кола читачів і глядачів.
Мені здається, її тексти безпрограшні, адже вона жінка, яка вписується одночасно у феміністичний рух і загальноєвропейський контекст. Її тексти можна по-різному інтерпретувати. Її особистістю легко захопитись.
Поруч стоїть Ольга Кобилянська – нині вже перекладено “У неділю рано зілля копала”. Далі має перекладатись модернізм, скажімо, обожнюю раннього Тичину. Але поезію, на жаль, читають тільки поети.
Загалом те, що особливо відчутно, коли працюєш з перекладами з української для американського ринку, це брак школи літературного мистецтва, яка в нас дуже-дуже молода, відсутність інституту агентства та інституту редактури – в тому сенсі, в якому він існує в американській літературі як “редактура розвитку” (developmental edit).
В перекладацьких колах ми давно це обговорюємо. Я часто бачу, що якби певний текст прийшов до редактора, який працює в американських трендах, то мав би дуже конкретні зауваження: цей розділ не вписується у фабулу, тут не вистачає напруження, цей розділ перенести сюди, тут дописати такий кавалок, а отут бракує ще одного персонажа, який би виконував ось таку функцію.
Багато-хто міг би сказати, що програми літературного навчання випускають авторів, які пишуть за одним шаблоном. Це слушне зауваження, але думаю, все ж краще мати школу, аніж її не мати.
Чого мені бракує, то це сильної есеїстики. Потрібна гарно продумана і доступна написана умовному американському читачеві есеїстика, адже тут є свої очікування від жанру.
Ми знаходимося в такому історичному моменті, де від нас все ж таки очікується якась пояснювальна місія. І тут нам поки що бракує, власне, есеїстики історично-документально-культурологічного кшталту, яка би добре заходила на американський ринок.
Умовно, якщо людина не знає про Україну нічого і хоче почитати щось захопливе, написане таким голосом, який би зрезонував і не нагадував університетську лекцію, то мені важко щось порекомендувати.
Повернімось до Лесі Українки та її “Кассандри”, з перекладом якої ви номіновані на Drahoman Prize. Як реагували на текст і на постановку іноземні аудиторії?
Коли “Кассандра” вперше зʼявилась на сцені в Лондоні, був 2022-й рік. Тоді наша перспектива була дуже цікавою, а переспів класичного сюжету – дуже зрозумілий людям, які займаються античністю та класичною літературою. Нас помітила Мері Беард, відома в Британії популяризаторка античної літератури, у своєму подкасті вона згадала про “Кассандру” Лесі Українки.
Нещодавно відбулись читання “Блакитної троянди” в моєму перекладі. Ця драма чіпляє аудиторію через присутню в ній психологічну перспективу.
Взагалі моя позиція така, що драми Лесі Українки треба ставити, вони мусять жити передусім на сцені. Бо саме в театрі вони розквітають. Саме там люди можуть оцінити, наскільки її мова свіжа й різноманітна, а її персонажі симпатичні, так що за них хочеться переживати.
Пояснювати, що Леся Українка – наша Джейн Остін, що її портрет надруковано на наших грошах, поки важко. Але до 2022-го її драми можна було знайти лише по якихось діаспорянських публікаціях. Буквально за чотири роки зроблено дуже багато.
Наскільки складно зробити так, щоб ці драми зʼявились на сцені? Адже власних текстів, в тому числі класичних, тим же англійцям не бракує.
Все дуже просто – потрібні гроші. Ринок перенасичений, але багато людей в театральному середовищі весь час шукають чогось нового, цікавого. Фінансування відкриває дуже багато дверей і дуже швидко.
Постановку “Кассандри” в Нью-Йорку частково фінансував фонд Razom, бюджет був близько 40 тис. доларів. І це ще вдача, що ми в цю суму вклались. І неймовірним було, що на прослуховування до нас прийшло 142 людини, які поняття не мали, що це взагалі за текст, але взяли, прочитали і вирішили, що хочуть робити цю постановку.
Цікаво, що за планом ми мали три тижні вистав, і лише на третій тиждень почався медійний розголос, люди почали розповідати одне одному про нас. Квитки розкупили. Тож було шкода, що проєкт саме добігав кінця.
Тоді ми почали думати, як робити дешевше, і прийшли до експерименту із драматичними читаннями. Зробили фестиваль української драми з бюджетом десь вдвічі меншим за постановку “Кассандри”. Інший варіант, про який ми думали, – запропонувати взятись за постановку студентському театру десь на театральному факультеті. Адже їм все одно треба робити магістерські роботи. То чому б не взятись за українську драму.
Чи були відмінності в сприйнятті “Кассандри” серед аудиторій в Лондоні та в Нью-Йорку?
Тут багато залежало від того, коли стались ці постановки. В Англій це був жовтень 2022-го року. Було багато переміщених українців, невідомість щодо того, як обернеться війна. Тоді це однозначно було про війну та про класику.
В Нью-Йорку була більша дистанція, більший час пройшов від початку повномасштабного вторгнення. Сильно узагальнюючи, скажу, що це було більше про сприйняття Кассандри як жінки в певних життєвих обставинах, про сімейні відносини. Теж про війну, але вже по-іншому.
Нагадайте, чому ви взагалі взялись за переклад “Кассандри”?
Це абсолютно прекрасна історія. Я виходила в творчу відпустку, яку взяла в Держдепі, і переїжджала в Англію, де мій чоловік отримав роботу. Це була весна 2021-го року, в Англії я нікого не знала. Тому звернула увагу на Український інститут в Лондоні.
Тоді я там ще теж нікого не знала, але вони саме мали конкурс перекладів текстів Лесі Українки. Ще не переїхавши, вирішила, що подамся. До того ніколи не думала, що візьмусь перекладати цю письменницю, хоча дуже її люблю.
Згадалась “Кассандра”, яка вразила мене ще в старшій школі. Сіла перекладати – і зайшло. Текст не викликав жодних труднощів. Почавши перекладати, я вже не могла зупинитись. Врешті переклад виграв у цьому конкурсі. А в Інституті були люди, повʼязані з театром. І вони запропонували щось із цим текстом зробити.
Дослідниця Марія Монтегью, яка на той час працювала в Українському інституті в Лондоні, відправила текст режисерці Гелен Істмен, з якою була знайома. Істмен загорілась ідеєю, і почалось збирання грошей. Ця постановка також обійшлась тисяч в 40-50 доларів. А вже після цього текст вирішили підписати в друк.
Чи працюєте ви зараз над якимось перекладом?
Так, зараз переді мною саме висять дедлайни – готуємо збірку вибраної поезії Василя Стуса для видавництва Lost Horse Press.
З цим проєктом до мене прийшов Богдан Токарський, який займається вивченням творчості Стуса. Книжка має вийти наприкінці серпня – початку вересня. Тож цими текстами зараз бувально живемо.
Чим для вас загалом є перекладацька робота? Як ви прийшли до неї?
Для мене перекладацтво – це про бажання.
По-перше, коли я була зовсім юною, то перекладатство виглядало романтично. І мені здавалось природним бажання перекладати, коли любиш книжки й читаєш багатьма мовами.
Коли я вступила до університету і почала вчитись писати поезію, то мені перший час не вистачало англійської, щоб писати, тож я просто перекладала власні українськомовні вірші.
А потім це вже стало просто покликанням. Мені подобається процес, я вважаю, що це серйозна творча й інтелектуальна робота, яка мене захоплює і яку я люблю.
Далі стався простий збіг обставин. Amazon купив права на всі романи Оксани Забужко. “Польові дослідження з українського сексу” робила Галина Гринь. Коли треба було перекладати “Музей покинутих секретів”, вона тимчасово не могла перекладати і видавцям довелось шукати когось іншого. Мене порекомендували. А після цього перекладу мені вже нічого не страшно.
Кого з поетів перекладали? Кого перекладати було легко, а кого – складніше?
Першим перекладала Юрія Андруховича. Моєю магістерською роботою були переклади його “Листів в Україну”.
Стуса перекладати важко. Сама я би ніколи за нього не взялась, тут потрібні двоє, як мінімум, тож я дуже вдячна доктору Токарському, який “веде” цей проект.
Обожнюю Ліну Костенко, але не уявляю, як її перекладати. Це така поезія, яка є інтелектуально дуже насичена, кожне слово навантажене, ще й римовано, написано за певною формою. Але я також не думала, що колись перекладатиму Лесю Українку.
Нещодавно The Guardian випустив оновлений список 100 найкращих романів усіх часів. Хто і що мав би зробити, щоб в подібних списках почали зʼявлятись українські тексти?
Думаю, це питання виходу на літературних критиків та реформування словʼянських студій, які, по суті, досі є російськими. Був момент в 2022-му, коли всі схопились за голову, мовляв, де на наших кафедрах україністи. Але цей момент минув, а реформи не сталось.
Щось десь перейменували, переставили акценти, докторантів, які займаються не російською літературою, стало більше. Тепер, якщо приїжджаєш на конференцію зі славістики, то російській літературі присвячено, можливо, не 80% подій, як раніше, а 65%. Це прогрес. Але нових українських кафедр ми не бачимо. Принаймні, в Америці.
Російська мова не належить лише Росії, нею говорять в світі, що створює розширене поле можливостей. Урядове фінансування найкраще реагує на потреби оборони. Потреби американської оборони складаються з потреби розуміння Росії та інших ядерних держав. І ці потреби найближчим часом не зникнуть. Доки вони є, буде ієрархія вивчення однієї мови, радше ніж іншої. Атомна бомба – найкраща запорука успіху культурної дипломатії.