Вітаю з успіхом німецького перекладу травелогу «Чар Марока» Софії Яблонської, направду дуже красива вийшла книжка.
Так, мені дуже подобається працювати з Роксоляною Свято і Франком Гензелайтом. Це плідний, успішний тандем. У Німеччині не вистачає україністів. А Роксоляна якраз дуже добра знавчиня, вона також глибоко знає актуальні тенденції та процеси сучасної української літератури. Є ще літературознавиця Олена Галета, яка писала післямову до німецького видання «Чару Марока». Мені здається, ми разом можемо зробити ще багато цікавого. Наступною буде ще одна книжка Яблонської, а саме «З країни рижу та опію», плануються переклади сучасної прози, обговорювали літературу 1920-х… І мені ця команда дуже подобається. Різні експертні погляди, різні знання, люди, які розуміють літературу і хочуть щось для неї зробити. Бо якщо книжка лише закинута на ринок і немає послідовності знання, ніякого контексту, то дуже важко створити картину української літератури.
В Україні відгуки критиків, обговорення в професійних колах не завжди впливають на продажі, та й продажі у нас тут не аж такі високі. А як це відбувається в німецькомовному світі? Які індикатори того, що книжка сприйнята певною аудиторією? З книжкою Яблонської, мабуть, важче працювати, бо немає «живого автора», який брав би участь у промоції.
Щоразу по-різному. У випадку з Яблонською нам пощастило, що вона потрапила до рук Карла-Маркуса Ґауса, дуже відомого австрійського критика, який написав рецензію у Die Presse – і там одразу підскочили продажі. Тут-таки важливо розуміти неоднорідність німецького ринку. Є різні читацькі аудиторії. Є особливий прошарок любителів літератури про подорожі. Тому «Чар Марока» захоплював людей, які на карантині не могли нікуди поїхати, і вони просто брали до рук оцю книжку. І також є увага до 1920-х: що і як відбувалося сто років тому. Аналогічно років 5-10 тому в нас був бум угорської літератури 1920-х, хтось її відкрив і презентував одразу 5-6 авторів. Яблонська вписується в цей дискурс.
Крім того, ми – і, мабуть, ви теж — активно обговорюємо тему жіночої літератури, авторок, які писали давніше, але поки що не увійшли в літературний канон. Яблонська в цьому ракурсі теж дуже цікава. А коли вийде наступна книжка, то вона вже матиме готову аудиторію, читачів «Чару Марока».
Це загалом цікаве питання – як підтримані грантами українські книжки потрапляють на інші ринки і що там далі відбувається. Книжка Станіслава Асєєва «В ізоляції», книжка оповідань Олега Сенцова, «пенівська» збірка есеїв «Майбутнє, якого ми прагнемо» — профінансовано їхні переклади, але німецькомовні відгуки на ці видання важко знайти. Принаймні мені з України так виглядає – може, не там шукала, бо я все ж не в тому середовищі. Не відчувається хвилі. Здається, що для входження книжки в інший контекст необхідно більше, ніж просто фінансування перекладу і оплата прав. Це навіть не гастролі з презентаціями по країні, це те, що робить автора та книжку явищем.
Насамперед я хочу ще раз подякувати Українській державі не лише за перекладацьку премію, але й за оці грантові програми. Бо в минулі роки ми дуже часто презентували на ринку підтримане Німецькою державою та німецькими програмами. І то так трохи через «чорний хід», бо це, так би мовити, геополітичний німецький погляд. А зараз йдеться вже про незалежну культурну політику України. Це можливість власного внеску в бачення України за кордоном.
Інша річ, яким чином це розвивається. Зрозуміло, що наразі є дуже орієнтовані на політику спроби підтримки – той самий Сенцов. І коли стосується підтримки закордонного видання, мусимо розуміти, що є дуже різні читачі і дуже різні мотивації видавництва щодо видання книжки.
Наприклад, торік я переклала дитячу книжку Романи Романишин та Андрія Лесіва «Так я бачу». Вона в січні вийшла друком у дуже відомому німецькому видавництві Gerstenberg Verlag. Я вже отримала запрошення від бібліотек на проведення зустрічей з дітьми на тему цієї книжки. Особливої промоції там не було, лише каталог і пропозиція запросити мене на презентацію. Освіта дітей – це дуже важливий аспект. Тож бібліотеки та інші організації завжди шукають цікаві книжки, незалежно від мови. Вийшло кількадесят захоплених рецензій. І для цієї книжки – а вона справді дуже добре зроблена – це лише початок.
Що ж до «політичних» книжок, то про Асєєва була дуже позитивна рецензія у Frankfurter Allgemeine Zeitung. На тому промоція нібито й закінчилася. Але тут працює тема: є коло зацікавлених, тих, хто читає політичні книжки про Східну Європу, і вони знають, де таку книжку знайти. Із Сенцовим інше, його збірка межує з художньою літературою, і з одного боку, вона не читається як документ, з іншого, у смаки читачів фікшну теж не дуже потрапляє.
Зараз я працюю над перекладом тюремного щоденника Олега Сенцова з Лабитнангі. Це реальне першоджерело. Ця книжка теж належить до політичного дискурсу про Україну та Росію – і буде важливою на німецькому ринку, як і видання Асєєва, щоб краще зрозуміти, як працює пенітенціарна система в Росії і як в’язні від неї страждають.
Що ж до художньої літератури, то тут набагато складніше. Є різні причини та мотивації, чому хочемо презентувати чи просувати таку книжку в Німеччині. І ось тут потрібна «промоція», про яку ви говорите. Ми, Спілка Трансліт, цього року за підтримки програми Neustart Kultur організували проєкт, який називається «Перекладацький погляд: есеї – кліп – текст». Десять авторів, від Ольги Кобилянської до Гаськи Шиян, крізь призму перекладацького погляду будуть презентовані для німецькомовного середовища у формі відеоролика, есею та фрагмента перекладеного тексту. Побачимо, як це вдасться. Під час вибору авторів та авторок ми керувалися суттєво суб’єктивними підходами перекладачів, а не критеріями умовного літературного канону.
А поміж Кобилянською і Шиян хто там ще?
Курбас і Куліш, Зірка Мензатюк, Ліна Костенко, Олена Захарченко, Оксана Луцишина, Юрій Винничук. Ідея в тому, щоб презентувати тих, хто на німецькому ринку невідомий. Тому з переліку випали Жадан, Забужко, Андрухович, Малярчук… Кожен перекладач вибирав собі автора. Йдеться не про книжку. Про кожного автора його перекладач створює трихвилинний анімаційний фільм-кліп, пише есей і перекладає уривок із твору.
Час від часу українські автори, які вже мають готові переклади своїх творів, але ще не мають їх опублікованими окремою книжкою, потрапляють на великі міжнародні події на кшталт Франкфуртського чи Лейпцизького книжкового ярмарку. За державної або грантової підтримки вони мають там виступи, на які переважно приходить українська діаспора. І це дуже важливо для культурної підтримки українців за кордоном. Але такі поїздки не впливають ні на пізніші переклади, ні на знайомства автора з перекладачами та літагентами. Неефективно це для промоції. Що тут не так?
Мені взагалі здається, що індустрія заходів багато в чому відрізняється від видання книжок. Звісно ж, на ярмарки ходять видавці і цікавляться тим, що відбувається. Але всі ті заходи, які відбуваються в літературних будинках (Literaturhaus – Авт.), проєкти, які там робляться, не надто пов’язані з виданням, з промоцією книжок. Найважливіший тут автор як особистість. Бо якщо аудиторія захоплена, то організаторам цього достатньо. А чи продається книжка, чи її читають, це вже менш важливо, хоча на місці майже завжди організують продажі книжок присутніх авторів.
Звісно, презентація автора в літературному будинку – це важлива форма промоції, що може зацікавити дуже різну аудиторію. Але ми мусимо розуміти, що оця інсценізація літератури – це щось зовсім інше, ніж читання книги. Тому що коли ми хочемо підтримувати українську літературу, ми можемо – звичайно ж! – презентувати українських авторів. Літературні будинки із захопленням будуть їх презентувати, запрошувати читати уривки. Але видання книжок – це інша річ. Це не обов’язково пов’язано.
Знаю такі самі випадки в Україні: на Книжковому Арсеналі, на Форумі видавців, та й поза ними. Коли автор приїжджає без книжки, це дуже рідко впливає на те, що переклад потім тут з’явиться. Найкраще спершу видавати книжку, а потім автора привозити. Мабуть, у всіх країнах це працює однаково.
А от ще таке питання. Коли іноземні видавці публікують українського автора, то чи мають вони якось кооперуватися з українським видавництвом чи з Українською державою? Ці контакти насправді доволі слабкі. Мабуть, тому що грантів немає. А кооперуватися на рівні ідей – то трохи інше. Чи мають такі мости вибудовуватися між тими, хто купив-продав права?
Багато років тому я познайомилася з Норбертом Вером, який видає літературний журнал Schreibheft. Ми запросили його до проєкту TransStar як промотора іноземної літератури: у його часописі публікується багато закордонних авторів. Якийсь час там був фокус на балканській літературі. Зокрема, завдяки Аліді Бремер, це промоторка балканських літератур у Німеччині. Зі слів Вера, популярність балканських літератур у Німеччині зросла якраз після організованих візитів німецьких видавців на місцеві ярмарки та літературні події.
На мій погляд, такі «тісні контакти»: запрошення видавців і промоторів літератури, як-от керівників літературних будинків в Україну, і знайомство з експертами, видавцями, організаторами літературних подій — були б особливо корисними. Бо це вже скеровано на співпрацю, на конкретний результат.
Так, щось подібне зараз намагається робити Книжковий Арсенал у рамках професійних програм. Зараз, щоправда, така «література на експорт» відбувається здебільшого онлайн… однак тішить, що ця робота з мережування, стимулювання переговорів і знайомств набуває системності – так само, як і програми підтримки перекладів за кордоном. Чи мають бути залучені до консультування чи навіть оцінювання заявок іноземні експерти?
Один з негативних наслідків появи цих нових грантових програм має суто економічну причину. Тобто з’являються кошти – і відразу хтось думає: о, коли отримаю ці гроші, то зможу видати книжку, хай не дуже прибутково, але все ж. Хоча це видавництво ніколи, може, в напрямку України й не працювало.
Це досить велика проблема. Можу назвати один приклад. Є одне німецьке видавництво, яке досі публікувало виключно наукові книжки. Після того, як з’явились українські грантові програми, вони почали видавати художню літературу, хоча не мають експертизи та відповідної структури для промоції. Крім того, вони досить специфічно ставляться до оплати перекладів, їхньої якості, редактури. І ось зараз, коли з’явилися грантові можливості, це видавництво запланувало на найближчі кілька років публікацію численних українських книжок. Наприклад, книжка «Світлий шлях» Асєєва має вийти там. Цікаво, чи німецькомовна аудиторія дізнається взагалі про вихід книжки і якої якості буде переклад. Ми, перекладачі, з цим категорично не погоджуємося. Тож оцінюючи заявку, треба дивитися не лише на якість і значення поданої книжки, але й на спроможність перекладача і видавця, на план просування книжки. Українські експерти часто теж можуть із цим упоратися – нехитра робота, подивитися на загальний асортимент наявних видань і пошукати відгуки про них.
Наостанок хочу запитати про те, з чого варто було почати – Drahomán Prize. Для України саме впровадження цієї відзнаки є подією. І тут за вас усі щиро пораділи. А як за кордоном, надто ж поза межами перекладацького середовища?
Звичайно, коли премія щойно заснована, то над її репутацією ще треба працювати. Це багаторічна справа. Я – перша лауреатка. Дуже тим тішуся. Для мене особисто це дуже важливо. Це велика підтримка з боку українських друзів. Що ж до німецького кола, то, на мій погляд, це якраз добре, що репутація премії визнається насамперед у колі перекладачів. Оголошення про мою відзнаку з’явилося , і особливо я тішилася, що вітав мене й Інститут прикладної лінгвістики в Лейпцизькому університеті, де я навчалася. Тому про це швидко всі дізналися. Це лише перші кроки, а далі премія працюватиме і допоможе в промоції української літератури.
Мені імпонує, що ця премія дається не лише за вузькофахову діяльність. Ми дуже мало говоримо про внесок перекладача як посередника між культурами. А ця премія – про це говорилося також і на церемонії нагородження – наголошує і на тому, що відбувається на тлі роботи з текстом.