Події, які нам, українцям, довелося пережити в ті незабутні дні, трапляються в історії народів раз на кількасот років. Їх зовнішня сторона виглядала досить просто: несподівано для багатьох пружина історії розпрямилася і відчинила перед Україною двері до незалежності. Але, на мою думку, це той випадок, коли зовнішня сторона речей дещо відрізняється від їхньої істинної суті: пружина історії, яка з видимою легкістю розпрямилася в серпні 91-го року, стискалася десятками поколінь українців, їх прагненнями і нереалізованими мріями, натхненням швидкоплинних перемог і болем вікового безсилля та забуття. Порівняно з поколіннями наших предків нам випала відносно легка і щаслива доля — увійти у двері незалежності. Я щасливий, що ми не забарилися скористатися з цієї можливості, хоча ніхто ніколи не давав нам гарантій того, що незалежність буде легкою прогулянкою. Найголовніше і найскладніше починалося далі.
Будувати власну державу — таке завдання постало перед Україною. Для дипломатичної служби це означало насамперед створення базових атрибутів держави, у тому числі дипломатичне визнання міжнародним співтовариством, підтвердження суверенітету, визнання державних кордонів і територіальної цілісності. Одночасно слід було починати працювати на створення і підтримку мирного, дружнього оточення, яке сприяло б оптимальному розвитку України.
Перша половина 1992 року — це час, коли Україну починали зв’язувати зі світом усе нові узи дипломатичного визнання. За перший рік існування незалежної України нас визнало 130 країн світу. Сто одна з них установила з нами дипломатичні відносини. Практично щодня ми отримували повідомлення про дипломатичне визнання України та пропозиції встановити дипвідносини. Це означало для нас, дипломатів, лише одне — треба було працювати, працювати і ще раз працювати.
Ми приймали новопризначених іноземних послів, відряджали власних керівників дипломатичних місій, відкривали посольства, готували візит за візитом. Темно-синя папка «Визнання України» за лічені тижні стала грубезним пошарпаним томом. Жодне інше досьє не мало такого попиту і не йшло, що називається, по руках. У багатьох державах світу, коли дитина народжується, їй видають так званий «дитячий паспорт», куди записуються найважливіші етапи розвитку немовляти в перші місяці його життя. Для мене це синє досьє було «дитячим паспортом» новонародженої України.
Держава Україна потребувала дипломатичної служби нового, державного рівня. Вдаючись до сучасної політичної термінології, це був «виклик нової епохи» — найбільший у професійній біографії всіх українських дипломатів, починаючи з міністра і завершуючи аташе-початківцем.
Може скластися враження, що, проголосивши незалежність, Україна опинилася в оптимальних умовах. Радянський Союз, від якого вона відокремилася, припинив своє існування. Тож над Україною не тяжіла спадщина відносин з колишньою «метрополією». Окрім того, стрімкий характер дипломатичного визнання нашої держави засвідчив, що її повернення на географічну карту Європи не входило в пряме протиріччя з інтересами жодної держави.
Проте не все було так просто. Міжнародна ситуація формується не одним і не двома, а тисячами чинників, багато з яких з’являються і зникають так само швидко, як хмари на небі. Втім, саме вони роблять міжнародну погоду. Міжнародні погодні умови, в які потрапила Україна, були далекі від оптимальних. На тлі широкого визнання Україна вже з перших місяців своєї незалежності мала справу з низкою зовнішньополітичних проблем. Скажімо, визнаючи українську незалежність, багато румунських політиків при першій-ліпшій нагоді нагадували, що не вважають лінію українсько-румунського кордону «історично справедливою», посилаючись при цьому на так званий Пакт Ріббентропа—Молотова. Такі «хмаринки» були з числа тих, що за певних умов швидко переростають у грозові хмари і приносять бурю.
Не безхмарними були і перспективи відносин з Росією. У перші роки незалежності часто доводилося чути від російських колег, що той чи інший регіон України «завжди був, по суті, російським». І хоча заяви ці робилися дружнім і довірливим тоном, супроводжувалися поплескуванням по плечу і приятельською мімікою, сама присутність подібних настроїв серед політиків і простих громадян нашого найбільшого сусіда дуже ускладнювала розбудову міждержавних взаємин.
Крім суто психологічного неприйняття України як незалежної держави, в українсько-російських відносинах залишалися відкритими й інші проблеми. Згадаймо хоча б проблему закордонної власності та активів Радянського Союзу, над вирішенням якої досі сушать голови дипломати двох країн.
Були й інші фактори, які становили баласт вітчизняної зовнішньої політики. Найбільш гострою та актуальною перший час була проблема ядерного статусу України, від вирішення якої залежали перспективи наших відносин із США та їхніми партнерами в Західній Європі. На цій темі я детально зупинюся в окремій главі.
Сьогодні всі визнають, що однією з основних ознак міжнародного життя доби глобалізації є зростання кількості акторів на міжнародній арені. Відійшли в минуле часи, коли дипломатія, по суті, одноосібно представляла державні інтереси за кордоном. Нині, коли світ справді перетворився на «глобальну оселю», де спілкування і подорожі стали такими ж доступними, як інформація й освіта, міжнародна політика формується під великим впливом міжнародних організацій, неурядових структур, бізнесу і, зрештою, пересічних громадян. Згадаймо хоча б референдум у Швейцарії, коли громадяни шляхом прямого волевиявлення вирішили, що їхня держава повинна стати членом Організації Об’єднаних Націй.
Це, так би мовити, найпростіший і найочевидніший приклад «демократизації» міжнародних відносин. А насправді вплив пересічних громадян на формування й реалізацію зовнішніх відносин є тим відчутнішим, чим більш розвинутою є демократія в державі. Що б не робили на міжнародній арені політики і дипломати, вони завжди підсвідомо пам’ятають, що кожні чотири-п’ять років для них, так би мовити, грають політичні сурми і настає «час розплати» у вигляді виборів. І хоча зовнішньополітичний чинник традиційно не відіграє головної ролі на виборах, жоден політик не хоче втрачати зайві відсотки голосів тільки через те, що він не досить вчасно і не досить тонко відчув настрої електорату з того чи іншого питання міжнародного розвитку.
Громадська думка і пряме спілкування громадян з представниками інших держав — це той фактор, який щодалі стає все більш важливим. Більше того, візьму на себе ризик прогнозувати, що колись настане час для того, щоб провести певні паралелі між ефективністю зовнішньої політики держави та кількістю її мешканців, які володіють іноземними мовами. Відкритість держави, уміння говорити зі світом єдиною мовою — це ті чинники, які набувають у добу глобалізації та інформаційної революції ключового значення. Україна має ще пройти цей шлях. Проте ми, українці, швидко навчаємося, у тому числі й іноземним мовам. Головне, щоб була потреба або принаймні перспектива для їхнього застосування. А в наш час така потреба має нагальний характер.
Тому, коли питають про моє особисте ставлення до перспектив України на міжнародній арені, завжди відповідаю, що я оптиміст. Україна має головну здатність, необхідну для успіху в сучасному світі, — здатність змінюватися разом зі світом. На її шляху, як і в будь-якої іншої країни, трапляються кризи, але вони ніколи не перетворяться у перманентну безнадійність і не виллються у кровопролиття. Ми завжди зводимося на ноги і виходимо на нову дорогу, якщо стара виявилася тупиковою. Образно кажучи, ми — нація хліборобів і шахтарів, діти яких стають дипломатами і комп’ютерними геніями. Ми стоїмо обома ногами на землі, але наші погляди спрямовані за горизонт. У 1991 році це відчувалося особливо гостро. Вся країна була спрямована у завтрашній день, а труднощі сьогоднішнього сприймалися як щось неминуче, але тимчасове, яке треба перетерпіти.
Для нас, дипломатів, у перші дні, місяці і навіть роки незалежності одним із найактуальніших завдань був не зовнішньополітичний «лікнеп» населення, а «лікнеп» української політичної еліти. На порядку денному постала необхідність узгодження між собою зовнішніх контактів урядових та парламентських структур, які одночасно і дуже активно стали розвивати відносини з іншими державами.
Відсутність такої координації далася взнаки відразу після проголошення незалежності. Потік українських делегацій вирушив за кордон. Більшість із них представляла свою версію позиції України з того чи іншого питання міжнародного життя. Міністерство закордонних справ було найпершою структурою, яка відчувала на собі наслідки такої ситуації, періодично опиняючись перед необхідністю давати пояснення щодо офіційної позиції України.
Згадую у зв’язку з цим періодичні «тлумачення» позиції офіційного Києва з ядерного роззброєння, з якими виступали на Заході депутати Верховної Ради першого скликання. Слід віддати належне оперативності американської, французької, німецької та інших західних дипломатичних служб. Уже наступного дня після того чи іншого «надто емоційного» виступу українського парламентарія, переконаного, що Україна залишається ядерною державою, я і мої заступники, як правило, повинні були вислуховувати «заяви про занепокоєння» та інші демарші з боку послів західних держав та Росії.
Аналогічні проблеми виникали і під час відряджень окремих урядових делегацій, які інколи свої особисті погляди на зовнішню політику видавали за офіційну позицію України. Головний висновок з цієї ситуації був простим і старим, як світ. Хоч би скільки було акторів, які представляють державу на міжнародній арені, вони повинні діяти в унісон, а не виконувати сольні арії чи рекламувати себе. Або ж (що найгірше для іміджу держави) з’ясовувати між собою стосунки на чужій сцені.
Сьогодні я розумію, що такі речі слід сприймати як «дитячу хворобу» початкового періоду незалежності. Однак навіть дитячі хвороби не слід запускати. Власне, це переконання стало однією з причин виникнення ідеї «Основних напрямів зовнішньої політики України».
Визначення пріоритетів
Україна робила перші кроки на міжнародній арені здебільшого інтуїтивно та на основі «спільного знаменника» позицій Президента, уряду, парламенту, окремих партій. На наші дії значною мірою впливала суспільна думка, яка мінялася відповідно до того, як просувався вперед процес державотворення в Україні, а це відбувалося надзвичайно складно, з численними помилками та розчаруваннями. З часом серед проблем нашої зовнішньої політики почала виокремлюватися одна — найбільш нагальна й очевидна: нашим діям на міжнародній арені бракувало цільної та узгодженої концепції. Вона з’явилася лише в липні 93-го, коли Верховна Рада затвердила «Основні напрями зовнішньої політики України» — документ, на якому має базуватися зовнішньополітична діяльність держави.
Обсяг і різноманітність завдань, які постали перед Україною в зовнішньополітичній сфері, були такими значними, що без чіткої і продуманої системи їх вирішення у довгостроковій перспективі було просто неможливим. Ентузіазм, романтизм, завзяття, робота за авральним принципом — це були яскраві і, маю визнати, незабутні ознаки початкового періоду незалежності. Але цей час почав відходити в минуле дуже швидко — як тільки ми повною мірою усвідомили, що зовнішньополітична діяльність вимагає насамперед витривалості й узгодженості дій. А вони, у свою чергу, вимагали такого важливого чинника, як системність.
Якщо говорити про закулісні битви, які вітчизняна дипломатія вела на власних, українських теренах, то, мабуть, битва за «Основні напрями» була однією з найзапекліших і найменш помітних для широкої громадськості. Дискусії точилися навколо змісту концептуального документа, який визначав зовнішньополітичні пріоритети і шляхи України. Де пролягає магістральний напрям української зовнішньої політики? Хто є нашими стратегічними партнерами? Заради чого з’явилася в Європі така держава, як Україна? Усі ці питання утворювали на той момент надто багато порожнин у системі нашої зовнішньої політики. Замало було сказати: ми європейці і бачимо своє майбутнє в Європі. Треба було заявити і засвідчити ділами, хто ми є і куди йдемо.
Перед Україною відкривався неблизький шлях зовнішньополітичної самоідентифікації, пройти який до кінця ми змогли тільки в 2002 році, коли заявили про прагнення вступити в НАТО. Це була остання чорна діра, заповнена в нашій зовнішній політиці. У 92-му році цих дір було так багато, що поле дії вітчизняної дипломатії нагадувало тунель, в кінці якого бриніло одне-єдине світло — Європа. Але як далеко було до цього світла і чи не є воно просто міражем, ніхто точно не знав.
Суперечливість наших уявлень про власне майбутнє ставала очевидною хоча б на прикладі дебатів щодо позаблокового статусу України, проголошеного в Декларації про державний суверенітет УРСР. Як відомо, дослівно там було заявлено таке: «Україна урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках». Нічтоже сумняшеся, багато наших політиків перенесли цю прийняту в умовах СРСР тезу в новий час, намагаючись інтегрувати її в нові реалії незалежної України.
Але, по-перше, формально це була заява УРСР, тобто республіки, яка припинила своє існування в серпні 1991 року. По-друге, її не можна розглядати окремо від тогочасного політичного контексту. Прийняття подібної заяви фактично ставило під сумнів можливість продовження з боку союзного центру здійснення єдиної зовнішньої політики і було одним із засобів утвердження на національному законодавчому рівні засад майбутньої державної незалежності України. По-третє, це формулювання з юридичної точки зору не означало законодавчого закріплення за Україною статусу постійного нейтралітету, оскільки в Декларації йшлося лише про намір стати в майбутньому нейтральною державою. Міняється світ, міняється політична реальність в Україні та Європі — міняються і наміри. В цьому немає нічого незвичайного. Характерний приклад з європейської політики — Австрія, яка поступово відходить від концепцій позаблоковості.
У перші роки незалежності стало очевидно: у ситуації, коли у всій Європі почався рух, коли вперше з 1945 року європейські пасьянси розкладалися абсолютно заново, Україна мала забезпечити собі максимально широкий простір для дії. Обмежувати себе тезами, які об’єктивно застаріли вже через рік після прийняття, було, як кажуть, контрпродуктивно. Тому, коли в 1993 році приймалися «Основні напрями зовнішньої політики України», акценти щодо її нейтральності розставили в них дещо інші, порівняно з 1990 роком. В «Основних напрямах» формулювання звучало таким чином: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабній участі в загальноєвропейській структурі безпеки».
У затвердженій Верховною Радою 19 жовтня 1993 року Воєнній доктрині України, яка розроблялася з урахуванням положень «Основних напрямів», знову випливла теза про позаблоковість України:
«Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному та глобальному рівнях з метою зміцнення довіри і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності».
У той же час у документі прозвучала і нова тональність щодо нових систем європейської безпеки: «Україна виступає за створення всеохоплюючих систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної безпеки».
Згадування позаблокового статусу у Воєнній доктрині 93-го року було першим і єдиним випадком посилання в національному законодавчому документі на курс України щодо неучасті у воєнно-політичних структурах. Можу визнати: цей та інші документи були скоріше спрямовані на уникнення участі України в нових військових блоках, які могли виникнути на теренах колишнього СРСР, а не проти співпраці з такими структурами, як НАТО.
Скажу більше: і в липні 1990 року, перебуваючи останні дні на посаді першого заступника Міністра закордонних справ, і в 1993 році, очолюючи дипломатію незалежної України, я усвідомлював, що нейтральність і позаблоковість є дещо штучними категоріями для країни такого масштабу і такого розташування, як наша. Хочемо ми цього чи ні, але в сучасному світі бути нейтральним означає бути політично нерухомим. Певні країни, цілком «задоволені життям і собою», такі як Швейцарія або Туркменистан, можуть дозволити собі цю розкіш. Головним пріоритетом для них є збереження політичного статус-кво всередині країни та в її оточенні. Хоча слід визнати, що вже в самій постановці цього питання міститься певне протиріччя, адже у світі немає нічого незмінного, а тим більше незмінно сприятливого. Проте це інше питання і не наш вибір.
Що ж до такого європейського велетня, як Україна, то політична нерухомість була б для нього рівнозначна стагнації. Ми розташовані на перетині ключових шляхів Європи й Азії. Вже в силу своїх розмірів і свого потенціалу ми зачіпляємо багато країн. Ми не можемо бути Швейцарією, для якої стабільність стала, по суті, предметом національного культу. Ми не можемо бути Туркменистаном — країною, яка від природи отримала головну річ, необхідну для процвітання на роки вперед: третє (чи, за іншими підрахунками, п’яте) місце у світі за обсягом газових родовищ.
У моєму розумінні, нейтральні держави схожі на острови, розташовані у сприятливих кліматичних зонах світової політики, зацікавлені лише в тому, щоб політична погода була сприятливою і безхмарною. Натомість більшість інших держав, до яких, безперечно, належить і Україна, скоріше схожі на кораблі, які постійно повинні маневрувати, щоб не потрапити у шторм і триматися на плаву. І тому нейтральність та позаблоковість не могли бути нашим пріоритетом і найпершою політичною заповіддю.
Ще одне зізнання Міністра закордонних справ: попри всі клятви і декларації, на зорі незалежності наш політикум не був надто придатним ґрунтом, щоб посадити в нього європейський саджанець. На перших порах українські дипломати були змушені «маневрувати» не лише в незвичних умовах відкритого моря світової політики, але й між політичними уподобаннями, стереотипами та ілюзіями значної частини українського істеблішменту. Проте вже через рік після відновлення незалежності в офіційній зовнішньополітичній термінології України поняття «нейтралітет» практично не зустрічалося. Воно було замінене на більш гнучкий зворот «дотримання на сучасному етапі позаблокового статусу».
Ця зміна формулювань і акцентів досить чітко відображала той ідеологічний дрейф у бік євроатлантичної інтеграції, який був характерним для першого десятиліття незалежності. Нейтральність, згадана в Декларації про державний суверенітет УРСР, виявилася непридатною до європейських реалій, в яких опинилася Україна, ставши справді незалежною. В умовах, коли Україна обрала шлях європейської та євроатлантичної інтеграції, вона апріорі не могла залишатися нейтральною. Тим більше це не пасувало до тієї активної ролі, яку ми намагалися відігравати на регіональному та міжнародному рівнях. Тому фактична відмова від принципів нейтральності та позаблоковості — це не зрада ідеалів і не політична кон’юнктурщина. Це нормальний для нової держави перехід від початкових дещо ідеалістичних уявлень до усвідомлення реалій і формування на їх основі практичної політики.
У Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, марно шукати будь-які положення, які б визначали постійний нейтралітет або неучасть у військових блоках як засіб досягнення національної безпеки або як форму існування України в системі міжнародних відносин. А ухвалена 16 січня 1997 року Верховною Радою Концепція (основи державної політики) національної безпеки України остаточно закріпила вибір держави на користь залучення до багатосторонніх механізмів безпеки, визначивши «входження в існуючі та створювані системи універсальної та регіональної безпеки» як один з основних напрямів державної політики в цій галузі.
Якщо відкинути езопову мову прикладної дипломатії та державної бюрократії (що цілком дозволяє формат цієї книги), то, звісно, йдеться про «фатальне питання» української зовнішньої політики: бути чи не бути Україні в перспективі членом НАТО. Питання, навколо якого точилися і точаться гарячі дискусії.
У 2002 році Україна прийняла з цього приводу рішення — і рішення, на мою думку, правильне, визріле та своєчасне. Моя думка з цього приводу завжди була така. По-перше, держава повинна мати максимально широку свободу дій на міжнародній арені. Тому з перших років незалежності зарікатися і відрізати собі шлях до Альянсу було, м’яко кажучи, нерозумно. По-друге, в контексті глобального розвитку на початку ХХІ століття НАТО перетворюється на основу європейської (а можливо, і світової) системи безпеки. Тому Україна життєво зацікавлена в підтриманні максимально тісних відносин з цією організацією. Припинення протистояння НАТО і Росії, про яке можна говорити після утворення «двадцятки», сформувало сприятливі умови для того, щоб відкрито говорити про вступ до Альянсу як про одну із стратегічних цілей України.
Коли 23 травня 2002 року я сидів на засіданні Ради національної безпеки та оборони України, де обговорювалося питання нової стратегії наших відносин з НАТО, моє ставлення до цієї проблеми було повністю сформоване. Про це я і сказав членам Ради: я вважаю, що рішення щодо бажаності членства України в Альянсі несе в собі як ризик, так і нові шанси. Але шанси в даному випадку явно переважують на політичних терезах. Тому я виступив за прийняття стратегії зближення з НАТО, і вважаю, що Україна рухалася до цього кроку впродовж усього першого десятиліття своєї незалежності.
Повертаючись до дискусій 1993 року навколо «Основних напрямів», хотів би сказати, що йшлося не лише про відповіді на ключові питання зовнішньої політики, а й про процедурні питання. У даному випадку це була не формальність, а скоріше політична символіка, яка повинна була супроводжувати визначення пріоритетів держави. Хто і як повинен приймати «Основні напрями»? Була ідея, що цей документ повинен бути затверджений указом Президента. Але і Леонід Макарович Кравчук, і я були переконані, що документи такого роду повинні бути результатом консенсусу всього політичного істеблішменту держави. Лише в такому випадку є шанс, що вони будуть належним чином сприйняті та реалізовані. Тому після узгодження на рівні виконавчої влади ми винесли «Основні напрями» на обговорення Верховної Ради, хоча прекрасно усвідомлювали, наскільки важко буде знайти консенсус у нашому парламенті.
Вісімнадцятого березня 1993 року «Основні напрями» слухали в першому читанні у Верховній Раді. Засідання відбувалося в закритому режимі і мало досить емоційний характер. Хоча йшлося про масштабний стратегічний документ, який визначав спрямованість державної політики на роки вперед, предметом уваги стали насамперед два найбільш наболілі й актуальні питання: членство України в СНД та її без’ядерний статус. Двадцять два народних депутати скористалися можливістю висловити з парламентської трибуни свої міркування щодо української зовнішньополітичної доктрини. Більшість депутатських пропозицій суперечили одна одній, часто не відповідали існуючим міжнародно-правовим реаліям. Чимало рекомендацій стосувалися не змісту документа, а питання зовнішньополітичних прерогатив та привілеїв Верховної Ради — тобто того аспекту, якого «Основні напрями» практично не торкалися.
У цілому від березневих дебатів у мене залишилося подвійне враження. З одного боку, підготовлений нами проект був оцінений як достатньо зважений, щоб бути основою зовнішньополітичної концепції України. Тобто наша багатомісячна робота знайшла позитивну оцінку (за тих умов це аж ніяк не було само собою зрозумілим). А з другого — я пересвідчився, що роки незалежності не вивели більшу частину нашого депутатського корпусу з полону абстрактних уявлень про міжнародні відносини. Впевнені в необхідності відродження Радянського Союзу, багато з них нагадували середньовічних схоластів, до яких ще не докотилася звістка про те, що Земля — кругла, та ще й обертається. Вони не мали чіткого уявлення про міжнародні реалії, в яких існувала держава, про межі, яких вона не може і не має права переступати. Верховна Рада зразка 1993 року все ще переживала болючий процес переходу від радянського мислення, від звички в усьому покладатися на вже не існуючий центр (тобто Москву) до справді державницьких підходів. Це були старі міхи, в які за іронією історії було налито молоде вино.
Але немає лиха без добра. Тоді, в 93-му, депутати Верховної Ради були поставлені перед необхідністю виробити стратегічний підхід до зовнішньої політики. Поставлені перед цим «викликом історії», вони змушені були принаймні усвідомити важливість зовнішньополітичних проблем для розвитку держави. Мали вони і рецепти їх вирішення — кожен свої.
Проблема полягала в тому, що «Основні напрями» не повинні були відбивати особисту думку тієї чи іншої групи політиків, дипломатів чи депутатського корпусу. Вони не мали права бути і таким собі середнім арифметичним зовнішньополітичних уподобань нашого істеблішменту, хоча, безперечно, елемент політичного компромісу мав місце. Україна потребувала справді стратегічного документа, який відкривав би базові підходи до ключових проблем на світовій арені: її становлення як європейської держави, забезпечення її військово-політичної, економічної, інформаційної безпеки, інтеграцію у світові ринки.
Другого липня 1993 року я вдруге представляв «Основні напрями» у сесійній залі Верховної Ради. Виступаючи перед депутатами, я нагадав їм, що в Російській Федерації аналогічний документ був прийнятий без жодних політичних ускладнень особистим рішенням президента Б. Єльцина, без залучення Думи. Ми обрали інший шлях, оскільки прагнемо досягнути консенсусу між виконавчою та законодавчою гілками влади. Депутати прислухалися до наших аргументів і прийняли документ у другому читанні, не влаштовуючи гарячих дискусій, як це було при першому проходженні «Основних напрямів».
Оскільки в цьому документі було офіційно заявлено, що Україна є власником ядерної зброї, російський уряд вибухнув досить різкою заявою з цього приводу. Нас звинувачували в порушенні всіх можливих угод на міжнародному рівні та рівні СНД, у підриві існуючого режиму нерозповсюдження і так далі і так далі. Багато інших країн світу теж побачили в «Основних напрямах» один-єдиний пасаж, пов’язаний з ядерною зброєю. Але надто перейматися з цього приводу не було коли, тим більше, що цей документ призначався значною мірою для України, ніж для зовнішнього використання.
Прийняття «напрямів» було для нас безперечним успіхом, а перемога має, як відомо, багато батьків. І сьогодні я знаю не одну людину, яка говорить, що цей документ вийшов саме з-під її пера. Це справді була колективна праця, в якій брали участь і Міністерство закордонних справ, й Адміністрація Президента, і незалежні експерти. Я навіть відрядив одного зі своїх помічників до країн Західної Європи з дорученням: подивитися, на якій юридично-концептуальній основі працюють їхні зовнішньополітичні відомства, і запозичити досвід.
Проба пера була проведена, коли ми звернулися до незалежних експертів з проханням написати свій проект того чи іншого розділу «Основних напрямів». З почуттям вдячності згадую професора Володимира Василенка, який тоді працював експертом Верховної Ради (згодом він був Послом України в Бельгії та Великій Британії, а зараз є членом Міжнародного трибуналу в Гаазі щодо військових злочинів у колишній Югославії). Він доклав великих зусиль для того, щоб концепція нашої зовнішньої політики справді була не лише концептуально глибокою, але й юридично ґрунтовною та солідною.
Я особисто пропустив цей документ через розум і серце, провів над ним не один вечір і не один уїк-енд. До нього доклали руку і мої помічники Борис Тарасюк, Іван Беттяр, Сергій Боровик, Андрій Фіалко. Вагомий внесок зробив тоді мало кому відомий перший секретар Управління політичного аналізу та планування (УПАП) Ігор Харченко, а нині заступник державного секретаря Міністерства закордонних справ. У ті дні він заявив про себе як генератор ідей і один з перспективних українських дипломатів.
Нагадаю, що в «Основних напрямах» головні зовнішньополітичні цілі України були визначені так:
1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.
2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.
3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.
4. Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.
5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.
6. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
У дев’яностих роках наголос робився на перші три напрямки: утвердження української незалежності, забезпечення мирного та стабільного оточення і збереження територіальної цілісності. Тут ми змогли досягти безумовного позитивного результату. Україна утвердилася як повноправний учасник світових політичних процесів, незалежна передбачувана держава, яка підтримує мирні, дружні відносини з усіма своїми сусідами.
Щодо зовнішньополітичної діяльності на трьох інших напрямах, особливо в економічній та інформаційній сферах, то вона в цей час проходила етап становлення. Перша половина дев’яностих — це був час, коли вся країна жила значною мірою в авральному режимі. Україна нагадувала такий собі багатоповерховий дім, на спорудження якого були кинуті всі сили. За всіх відомих з радянських часів вад, які має «авральне будівництво», цей будинок, хоча і не вражав гармонійною і оригінальною політичною архітектурою, виявився, проте, міцним і придатним для життя.
Коли перший етап державного будівництва був завершений, на порядку денному постали питання, що мали більш довготерміновий характер. У зовнішньополітичному плані це означало необхідність зосередитися на захисті економічних інтересів, забезпеченні позитивного інформаційного іміджу держави та на захисті інтересів наших співвітчизників за кордоном. Не помилюся, коли скажу, що вирішення цих проблем і становитиме основний зміст роботи вітчизняної дипломатії на наступні десятиліття.
У цілому, з висоти досвіду останніх років, можна говорити, що більшість формулювань і положень «Основних напрямів» не втратили своєї актуальності і понині. Але так само очевидно і те, що деякі положення виявилися, на мою думку, зайвими і були спростовані самим життям. Наприклад, ідея про те, що всі сусіди України є її стратегічними партнерами. Це було відверто компромісне формулювання, поступка тим, хто вважав, що зміцнення регіонального статусу нашої держави є більш важливим, ніж її ствердження в європейському політичному просторі. Сьогодні вже зрозуміло, що Україна не може визначати своїх стратегічних партнерів, спираючись лише на їх географічне розташування. Необхідність будувати максимально приязні, дружні відносини з безпосередніми сусідами України є безперечною константою нашої зовнішньої політики, але вона, на мою думку, не повинна підміняти поняття зовнішньополітичних пріоритетів.
Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон, безперечно, одна з яскравих політичних постатей в сучасній Європі, любить казати, що в сучасному світі географія вже не визначає долю нації. Гадаю, сьогодні ця істина є очевидною не лише для нього. Проте в 93-му, коли приймалися «Основні напрями», вона ще не усвідомлювалася так чітко в українському політичному середовищі.
Аналіз процесів, які відбуваються у світовій політиці, дає підстави і для нових узагальнень, які просто не могли бути враховані в 1993 році. Надто розмитими були ці нові тенденції і надто далекою була від них Україна, перейнята проблемою елементарного економічного виживання і розставлення базових зовнішньополітичних акцентів. Звісно, найважливішими з цих тенденцій є глобалізація та інформаційна революція. Сьогодні вже ні в кого не може бути сумнівів: у світі відбувається небачене до цього зростання взаємозалежності економічного, політичного, культурного, наукового та інших компонентів міжнародного життя, навіть їх злиття в єдине ціле. Образно кажучи, якщо сто років тому міжнародні відносини були схожі на таку собі глобальну павутину — складну, але більш-менш однорідну, то тепер, на початку нового століття, вони нагадують гігантський строкатий клубок, в якому переплелася нескінченна кількість ниток. Розплутати цей клубок, розділивши на окремі компоненти, вже не можливо. Його треба сприймати як новий єдиний організм, ім’я якому — глобалізований і взаємозалежний світ.
Гадаю, в майбутньому ці процеси повинні стати матеріалом та основою для нових зовнішньополітичних концепцій України — сподіваюся, вони будуть більш зрілими й універсальними з точки зору наших національних інтересів, ніж наша перша спроба сформулювати ці інтереси, зроблена в 1993 році.
Це — справа нових поколінь українських дипломатів. Хотів би порадити їм: не беріть нічого на віру, мисліть стратегічно, але завжди виходьте з тієї ситуації, яка складається на даний момент. За тридцять п’ять років, проведених у дипломатії, я пересвідчився в тому, що зовнішня політика тільки тоді чогось варта, коли вона обома ногами стоїть на землі. Вона має поєднувати стратегічне бачення і мобільність, вірність стратегічним пріоритетам і оперативне реагування на будь-які зміни ситуації у світі.
Відсутність твердої концептуальної основи може легко переходити в іншу крайність — надмірне поринання в різноманітні геополітичні теорії, схоластичні дебати на «концептуальні теми», лише схематично пов’язані з реальним життям. Такий недолік можна було вибачити лектору якогось загальноосвітнього товариства, але не дипломату, кожний крок якого має бути пов’язаний з реальними потребами його країни.