Розділ I
Пекло та дзвін
1
Хлопець зі стогоном звалився від чергового удару. Вони, мабуть, зламали йому ногу. Він відчував, ніби піднімається в повітрі, над землею, і бачить свою неприродно скручену кінцівку, що лежить поряд із його безвладним тілом. Його власним тілом. Солодка кров стікала по його побитому обличчю та збиралася в куточках вуст. Її було так багато, що якби він лежав на спині, то, мабуть, захлинувся б. Сутінки розмивали обриси нападників. Він знав лише, що їх було двоє. Били його методично, по черзі, невтомно. Вони мовчали. Він не чув жодного слова, промовленого ними, наче не був того вартий.
Вищий, довгоногий, підкочував рукави, мабуть турбуючись про манжети білої сорочки. Перш ніж хлопець зміг зрозуміти, що робить інший переслідувач, страшний біль розривав йому груди.
Бандит із бойовим, хрипким криком стрибнув йому на груди, важкі черевики розчавили ребра. Матінко, це ще не кінець?! Пронизливий біль змусив його на мить знепритомніти.
Коли він прийшов до тями, панувала тиша. Йому здавалося, що переживає кошмарний сон, який ніколи не зміг би збутися наяву. Як це можливо, що все так різко змінюється за лічені секунди? А може, і назавжди. Він відчував, як життя витікає з нього, ніби вода з розбитого глечика. Останнє, що він запам’ятав перед цим кошмаром, — це чиїсь кроки за спиною й раптовий біль у потилиці. Вони стежили за ним? Хто? Він не бачив на одне око. Краєм іншого помітив розмиту форму хреста і водночас відчув запах згнилих хризантем. І тоді почув шурхіт. Вони все ще були тут. Панічний страх охопив його серце. Він відчув, як теплий струмінь сечі розливається по штанях.
Хтось схилився над ним, бачив лише білки його очей, які поблискували в темряві. Спо-чатку цей хтось пригостив його чавунним кулаком, через що перестав бачити на друге око. Потім, схиляючись над ним, він щось прохрипів йому у вухо, перевірив, чи Даніель зрозумів, і знову вдарив його кулаком. Перш ніж провалитись у небуття, хлопець відчув, як холодне лезо ножа на прощання вирізало на його чолі якісь дивні знаки.
2
Спортивний «Адлер» графітового кольору подолав останній відрізок бруківки на пово-роті, змусивши чоловіків у машині зітхнути, і з металевим вищанням зупинився перед входом до собору. Поліцейський біля дверей, зауваживши їх, віддав честь.
Слідчий криміналіст Кристіан Абель поглядом зафіксував почорнілі від часу кам’яні од-вірки храму. Ніби через імлу пам’ятав його цегляний неф, запах середньовічної затхлості та дивну фігуру перед головним вівтарем. Свята Єлизавета, може, свята Катерина? Він похитав головою, яка боліла, марно намагаючись витягти з пам’яті клаптики спогадів.
— Вітаю, пане слідчий, — долинув до нього голос десь спереду.
— Чи не були ви надто частим відвідувачем храму Господнього?
Слідчий глянув у той бік і побачив прикутий до нього пронизливий погляд довготе-лесого худого старигана в чорній сутані. У ранковому світлі її потерті рукави блищали, як біляче хутро.
— Я чекав на вас. Це страшно, що сталося... — Старий обірвав. — Я Рудольф Хенесс, на-стоятель собору Святого Євангеліста Іоанна І.
— Слідчий із кримінальних справ Кристіан Абель, із Головної управи поліції в Марієнвердері , ви, отче, і так знаєте, хто я. А це мої співробітники: вахмістр Зозулька, судмедексперт Гехт та фотограф. Не будемо витрачати час.
Клірик мовчки кивнув і жестом указав на двері та увів їх до храму.
Квідзинський собор усе ще огортали сутінки1. Перші промені сонця ледь пробивалися крізь вітражі, боязко будили фігури, які потонули в темряві, різьблені епітафії, сповідаль-ниці та контури єпископських престолів, вишикуваних уздовж стін. Неф завдовжки кілька десятків метрів вів до вівтаря. Бароковий триптих зображував сцену розп’яття. Ніздрі Абеля відразу вловили затхлий, застарілий запах, який пов’язував його з минулим та з цим місцем: запах старих стін, пойнятих гниттям паперів, пилу та мишачого посліду.
Хенесс повів їх головним нефом до бічних дверей, за якими починалися круті сходи, що вели на дзвіницю. Поліцейські обережно піднімалися східцями вичовганого за багато віків каменю. Через кільканадцять хвилин вони вже стояли нагорі. Тут було дуже холодно.
— Тіло брата Герхарда на меншому дзвоні. — Хенесс майже непомітно вказав їм напрям і опустив очі.
Абель повільно обійшов дзвіницю, пильно розглядаючи висячого колоса з написом Semper fidelis , Fusa a. Gebr.Ulrich Apoldae (Thur) a. 1928 . Він ледь не спіткнувся об сувій товстих мотузок, що лежали на підлозі з неотесаних дощок. Менший дзвін стояв поряд, вкритий сірим полотном. Слідчий дав знак Зозульці, який одним ривком зірвав тканину.
Поліцейський не міг приховати шоку, побачивши оголене тіло, розтягнуте на дзвоні. Воно нагадувало декоративний рельєф, який щільно обвивав увесь бронзовий дзвін. Роз-простерті поламані руки, пов’язані на зап’ястях товстою мотузкою, охопили верхню час-тину дзвона. Ще ширше розставлені ноги оточували дзвін біля основи. Неприродно зігнуте тіло, тепер біле та беззахисне, підтримувало розчавлену голову трупа. Найгірший вигляд мала знівечена скроня. З її глибин, темних від згустків крові, видніли клаптики шкіри, осколки білуватих кісток, обірвана тканина та коріння вирваного волосся. З назавжди за-критих очей витікали бліді струмінчики секрету, ніби кров зливалася зі слізьми, які про-довжували текти. Абель кивнув фотографові. За мить раптові спалахи почали розривати сірість ранку.
— Хтось доклав чимало праці, пане слідчий, аби перетворити табло цього нещасного на гданський паштет, — сказав вахмістр Зозулька, на знак слідчого подаючи йому гумові рукавички.
Абель потягнувся до кишені за пінцетом, якусь мить вивчав безодню рота, а потім точ-ним рухом дістав із нього згорнутий папірець.
Він повернувся спиною до присутніх, повернув аркушик паперу до світла і, нечутно во-рушачи губами, прочитав напис: «Пекло — дім нечистого».
Слідчий наказав докторові Гехту робити своє, залишив йому на допомогу Зозульку та на чолі з настоятелем спустився до захристії внизу.
Похмуре приміщення наповнювали різьблені гданські меблі. Масивну середньовічну стіну вкривали коштовні гобелени. За товстим опуклим склом дверцят шафи видніли ряди книг з позолоченими написами на корінцях. «Це не дуже схоже на захристію, більше на султанський кабінет нашого мера доктора Карла Баддінга », подумав Абель. Він витягнув блокнот і авторучку та, постукуючи нею по письмовому столу, уважно подивився на Хе-несса.
— Отже, чи це, що ми побачили нагорі, є тілом отця Герхарда Пляцека? — запитав він.
— Так, це його тіло. — Настоятель дістав із кишені білосніжну хусточку й повільно ви-тер нею вуста. — Це страшне нещастя, він був іще такий молодий.
— Отче, коли ви його бачили востаннє?
— Напередодні його смерті, після обіду. Ми в костелі вшановували свято Успіння Бого-родиці. День був дуже виснажливим. Отець Герхард попросив звільнити його від подаль-ших занять, бо наступного дня хотів поїхати у приватних справах до сусідньої Гардеї. Він був із того села. Я дав свою згоду.
— Отче, ви його добре знали... Якою людиною був Герхард Пляцек?
— Я його добре не знав, ніхто не знає досить добре іншу людину. Зрештою, перед лицем смерті багато речей мають інакший вигляд. Але я можу сказати, що він був сумлінним священником. Мав гідність, був усміхненим, співчутливим. Парафіяни любили його.
— У нього були зацікавлення, крім служіння Богу, звичайно?
Хенесс із-під кущистих брів пильно подивився на слідчого, ніби перевіряв, чи в його словах не приховано іронії.
— Він захоплювався історією. Добре знав історію цих земель, особливо замок у Марієнбурзі. Наскільки мені відомо, професор Шмідке, який там керував реставраційни-ми роботами, зробив його своїм неформальним консультантом. Отець Пляцек часто їздив туди, звичайно, з моєї згоди.
— То ви, отче настоятелю, не заперечували?
Хенесс знизав плечами.
— Чому б мав заперечувати? Відбудова столиці монастирської держави — велика й шляхетна справа.
— Чи є у вас якісь підозри щодо винного?
— Жодної. Мені взагалі нічого не спадає на думку.
Слідчий підвів очі й зустрів пронизливий погляд старого, прикутий до нього.
— Коли Пляцек прийшов на парафію? — запитав він.
— Близько восьми місяців тому, з парафії в Гардеї. Я справді не знаю, хто міг учинити такий страшний злочин. Це просто неможливо.
— Неможливо? — Іронічна гримаса з’явилася на обличчі Абеля. — І що робить людсь-кий труп тут на дзвоні, який закликає овечок на вечірню?
Настоятель від цих слів здригнувся.
— Це не труп, пане слідчий, а тіло, яке полишила безсмертна душа.
Абель проігнорував це зауваження і, почувши наближення Зозульки та Гехта, з ляском закрив свій блокнот, подаючи знак, що допит закінчено.
— А тепер, будь ласка, проведіть нас на плебанію, до кімнати отця Пляцека. Трішки згодом сьогодні я пришлю поліцейського на прізвище Кляйн, він опечатає кімнату.
Хенесс лише кивнув у відповідь.
Вони вийшли на вулицю. Венеційська мозаїка на ранковому сонці виблискувала над притвором костелу. На ній було зображено мученицьку смерть покровителя собору, жи-вим зануреного у киплячу олію. Поруч із казаном засновник святині, єпископ Ян І Менх, уклякнув у німому страждані. Готична плебанія була за декілька десятків метрів за кос-телом, на Герренштрассе. Поліцейських дивували численні господарські будівлі й прибудівки, у безладі розкидані довкола. Здавалося, ніби ця класична споруда випад-ково потрапила у цей світ потворності та хаосу.
Кімната Герхарда Пляцека була маленькою та по-спартанськи прибраною. На нефарбо-ваній підлозі з ясенових дощок навіть не було килима. Над ліжком висів вишитий гобелен, на передньому плані якого було зображено пастушка в дивному капелюшку гнома. Хло-пець пас стадо біло-коричневих корів, які дивились у небо, ніби сподівалися звідти важ-ливих новин. Засніжені вершини Альп вимальовувалися на задньому плані, вони пронизу-вали завісу пишних клубів хмар.
Із меблів гідною уваги була книжкова шафа, яка займала простір від підлоги до стелі, вщерть заповнена книгами. Як і в кабінеті настоятеля, багато було старовинних книг із золотими літерами на корінцях. На дубовому столику лежало кілька розкритих томів — кутики сторінок були загнуті від частого гортання.
Абель уважніше придивився до цих книг: рідкісне видання «Хроніка прусcьких маґіст-рів» Мартіна Муриніуса лежало поряд із «Життям героїчного лицаря фон Зальца», що ви-йшло друком у Кенігсберзі 1721 року у видавництві Льофеля. Ймовірно, бібліографічною рідкістю був твір «Житія блаженної Дороти з Монтовів» із 1698 року, оправлений шкірою та полотном медового кольору. Преподобний Пляцек на сон також почитував лірику з тому «Фантасус» Арно Хольца. Погляд слідчого зупинився на підкресленій строфі: «Ich bin mein eigener Dalai-Lama, Ich bin mein eigener Jesus Christ!»
Він розпорядився сфотографувати кімнату і попрощався з настоятелем. Вийшовши на вулицю, на мить зупинився перед будівлею плебанії. Сонце все ще було низько. Перед ним вимальовувався масив костелу. Він ніколи не дивився на нього з такої перспективи, тому якусь мить насолоджувався цим виглядом. Навіть забув про тупий біль у кишківнику, який розливався по всьому тілу та знаходив вихід у пульсуючих скронях.
Він почув кроки. Побачив, як наближається доктор Гехт, а за ним Зозулька. «Не люблю цього гада», — зі злістю подумав він про лікаря. Добре, що цей недолюдок це відчуває і занадто не наближається.
— Зозулько, зберете інформацію про парафію та преподобного настоятеля Хенесса, все, що тільки буде можливо, — звернувся він до вахтмістра. — Тут щось сталося, щодня священників не вбивають. Тільки, само собою зрозуміло, дійте м’яко. Ага, і поїдьте на його попередню парафію в Гардеї, випитайте про нього. А коли повернетесь у поліцейський від-ділок, відправте сюди Кляйна, нехай опечатає кімнату жертви. — Він повернувся до Гехта. — А ви, докторе, візьміть із собою труп і добре огляньте, так як ви любите. Сьогодні ми ще маємо попрацювати. Інструктаж завтра о дев’ятій ранку.