ЧАСТИНА ПЕРША
«Здоров’я нації»... Дивлюся, тоді бгаю і вкладаю одне в один мешт, друге — в другий. Мешти чекатимуть на мій наступний приїзд, доки знову вирушу в них на прогулянку рідним Міжріччям. Вони — ностальгійні. Найперші. «Ось взуття моєї мрії», — зрадів я, побачивши їх у вітрині на центральному проспекті Вайнберґа. Татко не поділяє моєї ейфорії. Не пригадую жодного разу, коли б він похвалив, що я хоч щось зробив до ладу. «Для тебе мотлох важливіший за рідну землю. Не знаєш, що ще на себе нап’ялити. Он я ношу звичайне взуття». Таткові шкарбани, вироблені на фабриці «Прогрес» («Прогресу» давно немає, а мешти є), побрались такими самими зморшками, як татко. А ти, татку, бажав би, аби я теж отак старцював? «Облиш його, тепер інакші часи», — каже мамця. «Воно й видно», — буркає татко.
Інакші часи — п’ятдесят мамциних і таткових пенсій укупі. Татка вхопив би лунь. Що ви там бабраєтеся в ґараґулях? Підіть у супермаркет і наберіть нормальної картоплі. І цибулі. І моркви. Й усього, чого душа забажає. Купіть ананас і київський торт — ви його заслужили! І пакуйте валізи — Анталія чекає на вас. Канари й Мальдіви. Татко мовчки закасував рукави, у мамці вони й не розкасувалися. Татко — незламний, тоді як мамця, хоч бадьориться, потихеньку здає позиції. Останні роки перед пенсією обоє не отримували ні копійки. Мамцю оформили у відпустку за власний рахунок, таткові виплачували напрацьоване забавками. «Я виготовив їх власними руками, — пишався татко. — На, це для тебе». «Татку, може, ти цього й не зауважив, але я вже дорослий». Спересердя татко роздарував їх вуличним дітлахам.
Мамці досить побіжного погляду, аби второпати, що в мене все гаразд. Що я не втонув. І що не втонув — не те слово. І що мешти за п’ятсот доларів (вона здогадується, що вони щось коштували) — не катастрофа. І що це тільки старт у справжнє життя. «Це все омана», — супиться татко. Хай там як, я не опинився під монастирем. Це дещо заспокоює мамцю на тлі новин, які не вселяють оптимізму. Про жінку з Надвірної, яка потрапила в італійську лікарню з запаленням легень, а вийшла без нирки. Про калуського заробітчанина, якого залупцювала до смерті лісабонська поліція. Про ковельця, який упав у Любліні з риштування і якого власник будівельної фірми відвіз здихати у заміську лісосмугу. «Невже це правда?» «Мамцю, гадаєш, у нас такого добра менше?» «Але ж це Європа!» Таткові такі страшилки — ковінька на руку: «Сам винен. Ніхто його туди не витурював. Міг жити з нами. А згодом звити неподалік власне гніздо». На слові «гніздо» мамця скрушно-мрійливо зітхає: «В нього все ще попереду».
«Я, мамо, — ти ж знаєш — не робітник без кваліфікації, до того ж я влаштований офіційно і в мене найкраща, яка існує, медична страхівка, вона покриває все до найменшої дрібниці, включно з воскресінням. Я — не соціальний утриманець, не нероба і не паразит. Я не безхатько і не старцюю з простягненою рукою». Мамця зважує, скільки в моїх словах жарту, скільки серйозу. Всупереч усьому, вона — оптимістка. Ісус із зачіскою у стилі гіпі усміхається з дешевого образка. Мамця зітхає: «Все одно — бережи себе, — і поправляє комір моєї сорочки. — Ти там хоч маєш що їсти?». «Донесхочу. Креветки, ланґусти, корейці, китайці, тайці. Найбільша на світі відбивна — такої і на Юпітері не всмажать. На сьомгу дивитися нехіть. І польські піроґі. І русскіє щі». «А як щодо нашого борщу?» — це татко. «Тобі ж мати варить». «А вареники?» «І вареники ліпить». Татко бундючиться. «То що, новини брешуть?» — перепитує мамця.
Небо її думок розпогоджується, і знову вільно сяє не скаламучене жодною хмаркою сумніву сонце невичерпної материнської любові. «Я, мамо, працюю одночасно в трьох медичних закладах: у комунальному, найбільшому і найкращому в країні, і двох приватних». «І тебе цінують!» «Мене носять на руках». «Ти, напевно, єдиний такий?» «Ні, нас таких багато». «І всі — українці?» «Українець я єдиний. Втім, ні. Є медсестра з Запоріжжя». «Симпатична дівчинка?» «Мамо, їй п’ятдесят вісім». «Треба, щоб усі знали, чого ти досягнув!» «Я, мамо, роблю свою справу». «Ти ж завжди хотів стати хірургом». «І я ним став». «Нехай. Хай прочитають!» «Та що ти, облиш». «Ти завжди був скромним». «Не варто», — вклинюється татко.
«Не варто, — повторює татко. — Не хочу, аби кожний дурак знав, що мій син — манкурт». «Він — не манкурт», — мамця бере мене в оборону. «Якби я знав, хто з тебе виросте, я б змусив твою матір зробити аборт!» «Не треба так», — це знову мамця. «Він тут народився, тут його місце! Він зрадив свою землю. Державі потрібні спеціалісти». А ти, татку, впевнений, що потрібні? «Він молодий. Йому тут тісно. Хай усе зміниться, і він повернеться. Хай набирається досвіду, побачить світ. Он пташата оперюються й розлітаються». «Людина — не птах». «Він міг вже отримати громадянство, а не зробив цього. Там шанують людей, які щось уміють. Йому тиснув руку президент!» «Не наш президент». «Він ходить у театр, в кіно, на концерти». «Хіба в нас немає свого театру?»
«Їдеш?» «Їду». «Покидаєш батьківщину?» «Татку, ти так кажеш, наче я покидаю наречену». «Зректися батьківщини — останнє з останнього». «Татку, я не зрікаюся. Ти мислиш химерними категоріями». «А що ти робиш? Як це назвати?» «Їду підвищувати кваліфікацію». «Країна молода, без досвіду. На неї накинуться і пошматують». «На Бога, татку. Ніхто не займатиме нас. Кому ми потрібні? Ми самі собі не потрібні». «Росія найпершою». «Татку, Росія на ладан дихає. Не факт, що в найближчі роки не розпадеться». «Розпадеться! До того ще добряче попсує крівці». Татку, то все твої фанаберії. Так, як ти, жодна Росія не попсує. «Пів світу потягне за собою в могилу». Не кажи. Дай пожити й подихати. Залиш мерцям ховати мерців. Це все пережитки. Старі фобії, яким не місце в сучасному світі. Все докорінно змінюється. Час жити й радіти. Співати псалми і танцювати подячних танців.
«Здоров’я нації» — бюлетень на кепському, ледь товщому за цигарковий папері. Раз на тиждень листоноша вкидає його до поштової скриньки. Татко торочить про геноцид, яким Сталін виморив одинадцять мільйонів українців, а потім на пару з Гітлером перемолов у м’ясорубці ще вісім: «Нас знову меншає і меншає. З нами це далі роблять. А ти...» «Дай мені, татку, спокій». «Тебе лише гроші цікавлять». «Я, татку, нікого не обікрав». Татко править своєї: «Нас убивають, труять алкоголем, Чорнобилем, наркотою, вимикають світло і опалення, оббирають до нитки». «Хто? Мабуть, чужопланетяни», — вкидаю, та він не слухає. «Невже ти не розумієш?» «Що мені розуміти?» «Те, що в тебе свій край, своя земля, свій дім. Хто будуватиме державу? Ти скажи мені це одне». Знизую плечима. «Мовчиш?» Мовчу. Я ж вас не відцурався. «Батьківщина, — каже з притиском, — про нас можеш не турбуватися, ми й без тебе якось дамо собі раду. Ти ж не перекотиполе». Тоді завдає вирішального удару: «Тобі відомо, що в твоєї матері був братик, з яким вона ніколи не бавилася? А знаєш, чому? Його з’їли твої дідо з бабою. Зварили в казані і з’їли. Інакше здохли б, і не народилася б твоя мати, і не вижили б решта братів і сестер. Скажи йому», — він обертається до мамці, його очі палають гнівом. Сльози котяться мамциними щоками і скрапують на паркет, який татко власноруч виклав ялинкою і покрив лаком, замінивши лінолеум, який я ледве пригадую — пам’ять зчовгала його більше, ніж ноги.
«Не ображайся на татка», — каже мати, все ще заплакана. «Ходи, дай поцьомаю». Я нагинаюся, її губи торкаються чола, щік, щетини на підборідді (поголюся вже завтра). Знадвору нетерпляче сурмить клаксон. «Приїзди, не забувай нас. Ти знаєш, що ми тобі завжди раді». Нищівний погляд татка, який стоїть трохи збоку за матір’ю, перекреслює сказані нею слова. Беру валізу й виходжу. «Хай Господь береже тебе, сину», — хрестить навздогін. Відчуваю тепло покладених у повітрі ліній.
Водій, сидячи за кермом, спостерігає в дзеркало, як я силкуюся втиснути мою валізу між його мотлохом. «Напевно, то я маю летіти, ге?» — наїжджає, заводячи мотор. Прищіпаюся. «В аеропорт?» — уточнює з легким сумнівом. Киваю. Секондгендівський мерседес розбризкує сонце — вночі прогуркотіла перша гроза, провісниця невзабарного літа. Макабрична попса дре мембрани вмонтованих ззаду саморобно-допотопних гучномовців. «Ґаспада афіцери...» Від цього завивання коти шкребуть кігтями. «Ви звідки?» — питаю. Таксист не розуміє. «Де ви народилися?» «Вам нащо?» «Здається, ми з вами краяни». Називає село в Рожнятівському районі. Нація! «А щось веселіше? Щось наше». Перебирає: «Гуцульське весілля?»
А ти, татку, кажеш манкурт. Ти кажеш: з нами це роблять. Я запитую: «Хто?», а ти не відповідаєш. Вдаєш, що не чуєш. «Отримуйте!» — втюхую десять доларів. Очі водія недовірливо бігають у намаганні зметикувати, де пастка. «Надбавка за весілля», — кидаю, відчиняючи двері. Водій вихиляється, щоб краше роздивитись мене, його очі звужуються, наливаючись ненавистю, я обертаюся, в спину мені жбухають врубані на повну гучність «ґаспада афіцери», і старий мерседес з перебитим номером на моторі, ледве я зачиняю багажник, верескливо зривається з місця.
Літак від’єднується від злітної смуги, перехиляється і торкає крилом квітучий травень. Піді мною споруди, парк, озеро, обидві річки, через які Міжріччя переступило, ще як я ходив пішки під стіл. Більшість нових (і чимало старих) помешкань порожні, власники — в Італії, в Португалії, в Англії, в Польщі, в Росії. В Словаччині і в Чехії. Працюють там, а омаєтнюються тут, розірвані між світами. Недоладні колоси з помпезними гранітними сходами і стрімким, вимощеним слизькою плиткою пандусом, куди й рачки насилу доберешся. Будинок ще не здали в експлуатацію, а з нього вже сиплеться. «Воно має бути тут, у серці» (татко). І: «Лялечка, бо батьківщина. Тобі цього, бачу, не збагнути». Все, про що можна довго розповідати, вміщається в овалі ілюмінатора.
«Здоров’ї нації» — безкоштовне: поради, рецепти, реклама. На останній сторінці — інформація, в якій мережі аптек на які ліки знижки. Якщо брати оптом, знижки істотніші, плюс вигідні комбінації, чорний четвер, п’ятниця, субота, неділя... Шухляда забита медикаментами. Роблю ревізію і викидаю протерміновані в смітник. Читай «Здоров’я нації» і позбудешся всіх болячок!