Тимофій Гаврилів. «Ацетон». Уривок із книги

Головний герой – молодий хірург з України, який, незважаючи на звинувачення батька у зраді Батьківщини, їде працювати за кордон, щоб на повні груди вдихнути пʼянке повітря свободи. З висоти тераси свого пентгауса він милується нічним містом, яке прийняло його в свої обійми і в якому він зробив стрімку карʼєру, увійшовши в десятку найславетніших хірургів сучасності. Роман складається з лірично-філософських розтинів дійсності, що нанизані, мов намистини, на центральну проблему – моральну дилему українця в еміграції, питання глибоко особистих стосунків українця — сина рідної землі і «манкурта» — українця-громадянина світу, що іде крізь покоління. Пройдисвіт Дарт Вейдер, вічний емігрант Джізус, «славний малюк» Бенні, український ідол нью-йоркської сцени… Життя і сучасність мисляться як продукт поп-культури, який ми всі споживаємо вільно чи невільно, тому на кожному кроці розгортається екзистенційна драма, яку загострює дисонанс культурних світів. Роман – потужна, іронічна, сумна й нелінійна відповідь на очікування великої родинної саги в сучасній українській літературі.

ЧАСТИНА ПЕРША

«Здоров’я нації»... Дивлюся, тоді бгаю і вкладаю одне в один мешт, друге — в другий. Мешти чекатимуть на мій наступний приїзд, доки знову вирушу в них на прогулянку рідним Міжріччям. Вони — ностальгійні. Найперші. «Ось взуття моєї мрії», — зрадів я, побачивши їх у вітрині на центральному проспекті Вайнберґа. Татко не поділяє моєї ейфорії. Не пригадую жодного разу, коли б він похвалив, що я хоч щось зробив до ладу. «Для тебе мотлох важливіший за рідну землю. Не знаєш, що ще на себе на­п’ялити. Он я ношу звичайне взуття». Таткові шкарбани, вироблені на фабриці «Прогрес» («Прогресу» давно немає, а мешти є), побрались такими самими зморшками, як татко. А ти, татку, бажав би, аби я теж отак старцював? «Облиш його, тепер інакші часи», — каже мамця. «Воно й видно», — буркає татко.

Інакші часи — п’ятдесят мамциних і таткових пенсій укупі. Татка вхопив би лунь. Що ви там бабраєтеся в ґараґулях? Підіть у супермаркет і наберіть нормальної картоплі. І цибулі. І морк­ви. Й усього, чого душа забажає. Купіть ананас і київський торт — ви його заслужили! І пакуйте валізи — Анталія чекає на вас. Ка­нари й Мальдіви. Татко мовчки закасував рукави, у мамці во­ни й не розкасувалися. Татко — незламний, тоді як мамця, хоч бадьориться, потихеньку здає позиції. Останні роки перед пенсією обоє не отримували ні копійки. Мамцю оформили у відпустку за власний рахунок, таткові виплачували напрацьоване забавками. «Я виготовив їх власними руками, — пишався татко. — На, це для тебе». «Татку, може, ти цього й не зауважив, але я вже дорослий». Спересердя татко роздарував їх вуличним дітлахам.

Мамці досить побіжного погляду, аби второпати, що в мене все гаразд. Що я не втонув. І що не втонув — не те слово. І що мешти за п’ятсот доларів (вона здогадується, що вони щось коштували) — не катастрофа. І що це тільки старт у справжнє життя. «Це все омана», — супиться татко. Хай там як, я не опинився під монастирем. Це дещо заспокоює мамцю на тлі новин, які не вселяють оптимізму. Про жінку з Надвірної, яка потрапила в італійську лікарню з запаленням легень, а вийшла без нирки. Про калуського заробітчанина, якого залупцювала до смерті лісабонська поліція. Про ковельця, який упав у Любліні з риштування і якого власник будівельної фірми відвіз здихати у заміську лісосмугу. «Невже це правда?» «Мамцю, гадаєш, у нас такого добра менше?» «Але ж це Європа!» Таткові такі страшилки — ковінька на руку: «Сам винен. Ніхто його туди не витурював. Міг жити з нами. А згодом звити неподалік власне гніздо». На слові «гніздо» мамця скрушно-мрійливо зітхає: «В нього все ще попереду».

«Я, мамо, — ти ж знаєш — не робітник без кваліфікації, до того ж я влаштований офіційно і в мене найкраща, яка існує, медична страхівка, вона покриває все до найменшої дрібниці, включно з воскресінням. Я — не соціальний утриманець, не нероба і не паразит. Я не безхатько і не старцюю з простягненою рукою». Мамця зважує, скільки в моїх словах жарту, скільки серйозу. Всупереч усьому, вона — оптимістка. Ісус із зачіскою у стилі гіпі усміхається з дешевого образка. Мамця зітхає: «Все од­но — бережи себе, — і поправляє комір моєї сорочки. — Ти там хоч маєш що їсти?». «Донесхочу. Креветки, ланґусти, корейці, китайці, тайці. Найбільша на світі відбивна — такої і на Юпітері не всмажать. На сьомгу дивитися нехіть. І польські піроґі. І русскіє щі». «А як щодо нашого борщу?» — це татко. «Тобі ж мати варить». «А вареники?» «І вареники ліпить». Татко бундючиться. «То що, новини брешуть?» — перепитує мамця.

Небо її думок розпогоджується, і знову вільно сяє не скаламучене жодною хмаркою сумніву сонце невичерпної материнської любові. «Я, мамо, працюю одночасно в трьох медичних закладах: у комунальному, найбільшому і найкращому в країні, і двох приватних». «І тебе цінують!» «Мене носять на руках». «Ти, напевно, єдиний такий?» «Ні, нас таких багато». «І всі — українці?» «Українець я єдиний. Втім, ні. Є медсестра з Запоріжжя». «Симпатична дівчинка?» «Мамо, їй п’ятдесят вісім». «Треба, щоб усі знали, чого ти досягнув!» «Я, мамо, роблю свою справу». «Ти ж завжди хотів стати хірургом». «І я ним став». «Нехай. Хай прочитають!» «Та що ти, облиш». «Ти завжди був скромним». «Не варто», — вклинюється татко.

«Не варто, — повторює татко. — Не хочу, аби кожний дурак знав, що мій син — манкурт». «Він — не манкурт», — мамця бе­ре мене в оборону. «Якби я знав, хто з тебе виросте, я б змусив твою матір зробити аборт!» «Не треба так», — це знову мамця. «Він тут народився, тут його місце! Він зрадив свою землю. Державі потрібні спеціалісти». А ти, татку, впевнений, що потрібні? «Він молодий. Йому тут тісно. Хай усе зміниться, і він повернеться. Хай набирається досвіду, побачить світ. Он пташата оперюються й розлітаються». «Людина — не птах». «Він міг вже отримати громадянство, а не зробив цього. Там шанують людей, які щось уміють. Йому тиснув руку президент!» «Не наш президент». «Він ходить у театр, в кіно, на концерти». «Хіба в нас немає свого театру?»

«Їдеш?» «Їду». «Покидаєш батьківщину?» «Татку, ти так кажеш, наче я покидаю наречену». «Зректися батьківщини — останнє з останнього». «Татку, я не зрікаюся. Ти мислиш химерними ка­тегоріями». «А що ти робиш? Як це назвати?» «Їду підвищувати кваліфікацію». «Країна молода, без досвіду. На неї накинуться і пошматують». «На Бога, татку. Ніхто не займатиме нас. Кому ми потрібні? Ми самі собі не потрібні». «Росія найпершою». «Татку, Росія на ладан дихає. Не факт, що в найближчі роки не розпадеться». «Розпадеться! До того ще добряче попсує крівці». Татку, то все твої фанаберії. Так, як ти, жодна Росія не попсує. «Пів світу потягне за собою в могилу». Не кажи. Дай пожити й подихати. Залиш мерцям ховати мерців. Це все пережитки. Старі фобії, яким не місце в сучасному світі. Все докорінно змінюється. Час жити й радіти. Співати псалми і танцювати подячних танців.

«Здоров’я нації» — бюлетень на кепському, ледь товщому за цигарковий папері. Раз на тиждень листоноша вкидає його до поштової скриньки. Татко торочить про геноцид, яким Сталін виморив одинадцять мільйонів українців, а потім на пару з Гітлером перемолов у м’ясорубці ще вісім: «Нас знову меншає і меншає. З нами це далі роблять. А ти...» «Дай мені, татку, спокій». «Тебе лише гроші цікавлять». «Я, татку, нікого не обікрав». Татко править своєї: «Нас убивають, труять алкоголем, Чорнобилем, наркотою, вимикають світло і опалення, оббирають до нитки». «Хто? Мабуть, чужопланетяни», — вкидаю, та він не слухає. «Невже ти не розумієш?» «Що мені розуміти?» «Те, що в тебе свій край, своя земля, свій дім. Хто будуватиме державу? Ти скажи мені це одне». Знизую плечима. «Мовчиш?» Мовчу. Я ж вас не відцурався. «Батьківщина, — каже з притиском, — про нас можеш не турбуватися, ми й без тебе якось дамо собі раду. Ти ж не перекотиполе». Тоді завдає вирішального удару: «Тобі відомо, що в твоєї матері був братик, з яким вона ніколи не бавилася? А знаєш, чому? Його з’їли твої дідо з бабою. Зварили в казані і з’їли. Інакше здохли б, і не народилася б твоя мати, і не вижили б решта братів і сестер. Скажи йому», — він обертається до мамці, його очі палають гнівом. Сльози котяться мамциними щоками і скрапують на паркет, який татко власноруч виклав ялинкою і покрив лаком, замінивши лінолеум, який я ледве пригадую — пам’ять зчовгала його більше, ніж ноги.

«Не ображайся на татка», — каже мати, все ще заплакана. «Хо­ди, дай поцьомаю». Я нагинаюся, її губи торкаються чола, щік, щетини на підборідді (поголюся вже завтра). Знадвору нетерп­ляче сурмить клаксон. «Приїзди, не забувай нас. Ти знаєш, що ми тобі завжди раді». Нищівний погляд татка, який стоїть трохи збоку за матір’ю, перекреслює сказані нею слова. Беру валізу й виходжу. «Хай Господь береже тебе, сину», — хрестить навздогін. Відчуваю тепло покладених у повітрі ліній.

Водій, сидячи за кермом, спостерігає в дзеркало, як я силкую­ся втиснути мою валізу між його мотлохом. «Напевно, то я маю летіти, ге?» — наїжджає, заводячи мотор. Прищіпаюся. «В аеропорт?» — уточнює з легким сумнівом. Киваю. Секондгендівський мерседес розбризкує сонце — вночі прогуркотіла перша гроза, провісниця невзабарного літа. Макабрична попса дре мембрани вмонтованих ззаду саморобно-допотопних гучномовців. «Ґаспада афіцери...» Від цього завивання коти шкребуть кігтями. «Ви звідки?» — питаю. Таксист не розуміє. «Де ви народилися?» «Вам нащо?» «Здається, ми з вами краяни». Називає село в Рожнятівському районі. Нація! «А щось веселіше? Щось наше». Перебирає: «Гуцульське весілля?»

А ти, татку, кажеш манкурт. Ти кажеш: з нами це роблять. Я запитую: «Хто?», а ти не відповідаєш. Вдаєш, що не чуєш. «Отримуйте!» — втюхую десять доларів. Очі водія недовірливо бігають у намаганні зметикувати, де пастка. «Надбавка за весілля», — кидаю, відчиняючи двері. Водій вихиляється, щоб краше роздивитись ме­не, його очі звужуються, наливаючись ненавистю, я обертаюся, в спину мені жбухають врубані на повну гучність «ґаспада афіцери», і старий мерседес з перебитим номером на моторі, ледве я зачиняю багажник, верескливо зривається з місця.

Літак від’єднується від злітної смуги, перехиляється і торкає крилом квітучий травень. Піді мною споруди, парк, озеро, обидві річки, через які Міжріччя переступило, ще як я ходив пішки під стіл. Більшість нових (і чимало старих) помешкань порожні, власники — в Італії, в Португалії, в Англії, в Польщі, в Росії. В Словаччині і в Чехії. Працюють там, а омаєтнюються тут, розірвані між світами. Недоладні колоси з помпезними гранітними сходами і стрімким, вимощеним слизькою плиткою пандусом, куди й рачки насилу доберешся. Будинок ще не здали в експлуатацію, а з нього вже сиплеться. «Воно має бути тут, у серці» (татко). І: «Лялечка, бо батьківщина. Тобі цього, бачу, не збагнути». Все, про що можна довго розповідати, вміщається в овалі ілюмінатора.

«Здоров’ї нації» — безкоштовне: поради, рецепти, реклама. На останній сторінці — інформація, в якій мережі аптек на які ліки знижки. Якщо брати оптом, знижки істотніші, плюс вигідні комбінації, чорний четвер, п’ятниця, субота, неділя... Шухляда забита медикаментами. Роблю ревізію і викидаю протерміновані в смітник. Читай «Здоров’я нації» і позбудешся всіх болячок!

Александр Красовицкий Александр Красовицкий , Генеральный директор издательства «Фолио»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram