ГоловнаКультура

Оксана Забужко: «Історія війни за книжковий ринок – дзеркало нашої війни за Незалежність»

30-річчя незалежності України стало нагодою для програмної розмови з письменницею Оксаною Забужко про історію вітчизняного книжкового ринку, про те, як письменництво наново ставало професією і як змінювався статус українського автора в місцевому та світовому контексті від рубежу 1980-1990-х і дотепер. 

Ми намагалися застосувати в цій розмові хронологічний поділ на десятиліття, проте він виявився штучно накинутою матрицею. Тому ми відкоригували умовну періодизацію відповідно до змін у нашій країні – на рівні як державної політики, так і суспільних трансформацій. У 1990-ті роки в довколалітературній сфері тривала фінансова війна — це були роки до початку інформаційної окупації. Далі – передвоєнне п’ятнадцятиліття, від рубежу 1990-х і нульових до 2014 року: час інформаційної окупації і підготовки до окупації фізичної. І останні 7 років, від 2014-го – період нашого спротиву. Наприкінці розмови ми спробували також зробити прогнози та зазирнути в найближче майбутнє української літератури.

Фото: facebook/Ирина Галай

1990-ті: до початку інформаційної окупації

Почнемо з 1990-х років.

1990-ті були фантастичною епохою для культури. Тому їх потім і було затерто і закидано лайном у наступне передвоєнне 15-ліття, яке тривало всі нульові, аж до 2014 року включно. У 1990-ті в людей культури було «вікно можливостей». Повна свобода абсолютно розв’язаних рук. 

Завалилася колишня радянська економічна система. Завалилася система книговидання і книгорозповсюдження, в якій моє покоління, те, що його критики потім назвали «чорнобильським», щойно відчуло себе «заможним». А ми ще й якраз потрапили на «перестройку», на той час, коли можна було друкувати що хочеш і отримувати за це ще за радянськими розцінками, за радянськими тарифами. За цим невеликим періодом кінця 1980-х можна було собі цілковито скласти уявлення, як може працювати система, в якій держава підтримує свою культуру.

Давайте також внесемо в історію української незалежності так званий Червневий пленум Спілки письменників України 1987 року, на якому вперше – від 1920-х років! – публічно поставили в порядок денний питання про становище української мови.

Так, про Пленум – це набагато цікавіше, ніж мої заготовлені питання про дискусії народників і новаторів на зорі укрсучліту. Бо про це мало хто знає. 

Це набагато важливіше. Це була справді революція, коли вперше в публічному просторі СРСР озвучили те, за що перед тим, даруйте, люди одержували 7+5 [років] як за «український буржуазний націоналізм»: що в УРСР провадиться русифікаторська політика. У постанові формулювання були, звичайно, більш евфемістичні й обтічні. Але чому було важливо, що ці питання порушує Спілка письменників? Бо це інституція. Державна, радянська. У цей самий час значно притомніші речі говорить Український культурологічний клуб – але хто вони такі, «кляті націоналісти», що підпадають під статтю Кримінального кодексу.

1991. Оксана Забужко в Нью-Йорку з Романом Воронкою, американським математиком, який першим, ще в останні роки СРСР, розпочав комп'ютеризацію українських вищих і середніх шкіл.
Фото: Надано Оксаною Забужко
1991. Оксана Забужко в Нью-Йорку з Романом Воронкою, американським математиком, який першим, ще в останні роки СРСР, розпочав комп'ютеризацію українських вищих і середніх шкіл.

Ця радянська інституція має прописані в межах створеної Сталіним радянської держави і її законодавства ресурси, компетенції, права і обов’язки. І коли така радянська інституція раптом, ба-бах, не лише на сторінках своєї газети «Літературна Україна» (тираж якої зростає тоді від 80 тис до 500 тис. у межах року), а й офіційним листом Пленуму до уряду УРСР запитує дані, які востаннє збирав хіба Іван Дзюба в 1960-ті для «Інтернаціоналізму чи русифікації?», – порівняльну статистику україномовних і російськомовних шкіл по обласних центрах, і Міністерство освіти вперше таку статистику надає… До речі, її недавно в соцмережах поширювали, вже не розуміючи, чому вона саме за 1987 рік. Це страшні дані, в містах-мільйонниках, як Дніпропетровськ, уже лишалося по одній-дві українські школи… 

І нація шокована. Слово «нація» теж тоді ще не вживалося, говорилося тільки про потребу «розширення сфери вживання української мови». Але це вже було перше серйозне «качання прав» - те, за що двадцять років перед тим справді саджали, не тільки Дзюбу. А тут таке друкується в усіх офіційних газетах УРСР!

Це мало вплив і на вашу особисту біографію?

Навесні 1987-го я вступила до Спілки письменників. Рік до того я викладала естетику й теорію культури в Київській консерваторії – російською, на той час уся вища освіта вже була русифікована повністю. А з вересня, після цього Пленуму, почала викладати українською. Бо в мене з’явилася «парасолька»: я як член Спілки виконую постанову Пленуму! Перекласти такий курс, без книжок, підручників, з нуля – це, скажу вам, добрячий шмат роботи був. Доводилося перевинаходити термінологію. Студенти сиділи абсолютно одурілі: вперше чули українську з кафедри! Були й невдоволені, та я казала: нічого, чого не зрозумієте - питайте, я вам перекладу… Але це був такий радісний момент, інноваційний: ти вперше це робиш – українізуєш замість русифікувати. Десь за місяць до мене підійшла проректорка. «Говорят, вы на украинском читаете?» - «Да! - сказала я. – Постановление, Июньский пленум Союза писателей. Вы ознакомились? Перестройка!»

Сьогодні це може викликати усмішку, а тоді ті «корочки» означали політичний дах. Єдина інституція, до виборів у Верховну Раду 1989-го року, яка тримала політичну парасольку над пробудженням України, – це була оця Спілка письменників. З того історичного Червневого пленуму почався рух за «взаконення» мови, листи трудящих, публікації в пресі. Хвиля тоді ще незбитої, живої української кривди, яка заговорила в кінці 1980-х. Тема отримала трибуну. Україномовні отримали право говорити.

1992. Оксана Забужко - запрошена лекторка Пенсильванського університету. На тлі скульптури левиці, символу Пенн Стейт.
Фото: Надано Оксаною Забужко
1992. Оксана Забужко - запрошена лекторка Пенсильванського університету. На тлі скульптури левиці, символу Пенн Стейт.

На цій хвилі дуже зросли тиражі спілчанських видань. СПУ мала купу товстих журналів: «Вітчизна», «Київ», «Жовтень» (потім перейменований на «Дзвін»), «Прапор» (згодом «Березіль»)… Це все читалося, обговорювалося, передавалося з рук у руки.

А з січня 1992 року з’явився ще один журнал, «Сучасність». Раніше заборонений «таміздат». 

Одна з опорних точок історії перших років незалежності: повернення діаспори в Україну.

Важливо наголосити на тій ролі, яку відіграла на перших кроках незалежності наша діаспора – тобто українська політична еміграція – з її інституціями. Свою історичну місію вони таки виконали. Розуміється, як казала Шевельову (Юрій Шевельов - український лінгвіст і літературознавець, професор Гарвардського та Колумбійського університетів, активний учасник об'єднання українських письменників МУР у Німеччині: емігрував у 1944 р. - Ред) його мати, коли він там МУРом горів: «Ні, сину, тут ви України не збудуєте», - країна «на вивіз» не експортується. Але завдання, яке вони собі поставили, було не менш амбітне – як це сформулював Шлемкевич, дуже цікавий і досі «не відкритий» незалежною Україною філософ, «зберегти Ковчег Завіту». Тобто законсервувати національну пам’ять, яка в УРСР зачищалась, і передати її в Україну, коли та стане вільною. Люди протягом двох поколінь цим жили. І це завдання вони виконали. 

Пам’ятаєте, як Бродський у злобному «На независимость Украины» писав: «жовто-блакитный реет над Конотопом, скроенный из холста: знать, припасла Канада»? То це щира правда, Ося «был в теме». Він же спілкувався і з Аскольдом Мельничуком – друкувався в нього в AGNI (американський літературний журнал, який заснував А.Мельничук – ред), і з іншими, скажімо так, не найгіршими представниками української еміграції – тими, які вийшли в американський мейнстрим. 

1993. У складі української делегації на Міжнародному конгресі до 3000-ліття Єрусалима, з Романом Сербиним і Мартою Богачевською-Хом'як
Фото: Надано Оксаною Забужко
1993. У складі української делегації на Міжнародному конгресі до 3000-ліття Єрусалима, з Романом Сербиним і Мартою Богачевською-Хом'як

А «припасла» нам та умовна Канада набагато більше, ніж «жовто-блакитный» і уенерівські клейноди. Найпоказовіший приклад: «Історія України» Ореста Субтельного. Коли Радянський Союз падає – ось вона, незалежність, – а в нас навіть підручника своєї історії немає! Три роки школярі по Субтельному вчились. І учень Агатангела Кримського Омелян Пріцак, і Шевельов, що негайно включився в наукову роботу в Україні, – це люди зі світовими іменами, які тут у 1990-ті розбудовували нам галузі, яких у нас після розстріляних 1920-х не було. Підхоплена жива нитка пам’яті, відновлений зв’язок часів.

У 1990 році українське телебачення підготувало програму за участю багатьох цих діячів. За модерування Івана Дзюби, беззаперечного авторитета, який мав представити і чи не адвокатувати таку інтелектуальну експансію.

Приклад того, як можна зробити смертельно нудну програму, посадивши в студії півтора десятка найцікавіших людей свого часу. Тогочасне телебачення не годне було зробити з того повноцінне ток-шоу. Ніхто просто не знав, як це робиться, то вже в 1990-ті українська тележурналістика рвонула вперед… Але з того відео принаймні можна побачили, як ті люди виглядали, і трохи почути, що вони говорили, тож спасибі й за нього. Я в цю тему внесла свою лепту тим, що докладно відкоментувала своє листування з Юрієм Шевельовим за 1992-2002 роки, за змогою представивши, одним величезним томиськом, як тоді це спілкування між діаспорою й «материковою» Україною виглядало і яке воно було інтенсивне. 

1990. Програма 'Плеяда' за модерацією І.Дзюби (O. Прiцак, Б. Кравченко, М. Богачевська-Хом'як, Л. Рудницький, Л. Oнишкевич)

Коли у 2004-му московські політтехнологи складали проти Ющенка гнівні плакати «Пане Ющенко, ваша дружина американка!» – вони ж, бідосі, не тямили, що в Україні після 1990-х це як «звинувачення» не спрацює, швидше навпаки! Що народжена в США успішна й красива Катя Чумаченко – як, до речі, ще купа «діаспорних дітей» її покоління, - приїхала працювати в незалежну Україну й вийшла тут заміж за успішного й красивого українського банкіра, - це була якраз ідеальна «лав сторі» 1990-х!

Фото: EPA/UPG

А Осип Зінкевич, спасибі йому? Який почав своє видавництво («Смолоскип». - Ред.) в 1960-ті, бо прекрасно розумів, що таке видавництво – це частина політико-ідеологічних воєн. Багатий чоловік, який зробив собі в США кар’єру як хімік, у доволі поважному віці, під сімдесят, приїхав до України і заснував не просто видавництво – а видавництво «для молодих». Прохасько, Жадан, Кокотюха – все це покоління «з гнізда Зінкевича», якого інакше б просто не було. Конкурс «Смолоскипа», де переможець отримував видання дебютної книжки, – то була єдина на той час можливість її видати. Адже з розвалом СРСР разом впало радянське книговидання і книгорозповсюдження, вся книжкова індустрія завалилася. І Спілка письменників довго не могла цього зрозуміти. Старше покоління тоді ще було на підйомі від своїх перемог і успіхів зоряного часу «перестройки». Люди, які, як в’язні весь вік «на готовому», просто не розуміли, звідки беруться гроші. Думали, що от зараз замість чужої держави прийде своя…

І їм знов хтось дасть… 

Не просто дасть, а дасть набагато більше і краще, бо то вже ж буде своя держава! А тут раптом бац – і все завалилося.

Ми ж усі, совки й совенята, були страшні соціальні інфантили. Що таке книжковий ринок, мало хто розумів. Крім старого Зінкевича, крім тих, хто приїздив сюди із Заходу – або нас туди запрошували. Учили випущених із «зони» жити в реаліях вільного світу.

Як відбувалися ці перші запрошення і візити? 

Упали кордони, і на початку 1990-х ми відразу ж поїхали, вчитися. Нас не було багато, «малесенька щопта», як тоді говорилося, «з мовами»: Соломія Павличко і я – з англійською, Андрухович – з німецькою, Оксана Пахльовська поїхала в Італію, де, зрештою, й лишилася, ще з дюжину імен можна згадати… При Спілці письменників в останній радянський рік відкрилися безкоштовні курси англійської мови – і на них, наскільки я пригадую, записалися, уявіть собі, аж двоє людей: [Микола] Рябчук і [В’ячеслав] Брюховецький.

У 1990-му відбувся великий фестиваль поезії «Золотий гомін». Туди Богдан Рубчак (український письменник, член Нью-Йоркської групи - ред) запросив Аскольда Мельничука, який до української літератури стосунку не мав, але мав оту «кухонну українську» з дому і певну цікавість до цієї частини біографії своїх батьків. Тут Аскольд знайомиться зі мною і Соломією. Повернувшись додому, викликає мене на організовану його журналом конференцію Poetry and Opposition у Бостоні. Останні місяці СРСР, травень 1991-го, я лечу до США. Звідти вертаюся вже з запрошенням до Пенсильванії на читання курсу Ukrainian Culture and Civilization, який відкриває в себе на факультеті ще один українець за походженням, Майкл Найдан… Розумієте? Діаспорні «брати і сестри» стали в ті перші роки незалежності «нашими дорослими», провідниками у «великий світ». Це ті переваги на старті, яких не мали, скажімо, білоруси.

1996. Перше українське видання
Фото: facebook.com/oksana.zabuzhko
1996. Перше українське видання

1990-ті – це вибух «Польових досліджень з українського сексу». І це час, коли починається чергова хвиля фемінізму і феміністичної критики.

Та не було там насправді ніякої хвилі… Була Соломія Павличко, яка поїхала в 1989-му викладати до Канади. І звідти, як місіонерка аборигенам, навезла різної літератури, про яку тоді в Совку ніхто уявлення не мав: «Другу стать» Сімони де Бовуар, [Юлію] Крістеву в англійському перекладі – це тільки те, що я в неї брала, – і зробила в Інституті літератури феміністичний семінар разом з молодими-прогресивними м.н.с., еменесницями, новоспеченими кандидатками наук: вона, Віра Агеєва, Наталя Шумило, Тамара Гундорова, ще навідувалися Ніла Зборовська, Елеонора Соловей. Там вони обговорювали ці книжки. 

Ніхто зі «старших товаришів» цього тоді ще не сприймав всерйоз. А «всерйоз» це стало з «Польовими дослідженнями». Після знятого цим романом скандалу стало можливим вголос артикулювати вже «для мас», у пресі, на телебаченні, радіо те, що до того говорилося в межах бульбашки. У загальнонаціональному масштабі. А те, що було суто академічним, ба навіть літературознавчим рухом, призвело до перевідкриття жіночих постатей в українській традиції і, таким чином, до гендерної ревізії цілої тої традиції. Українська література перестала бути літературою, де про письменниць-жінок згадують тільки на 8 березня. 

Так що «мамою українського фемінізму» слід вважати Соломію, вона неймовірно багато зробила для просвітництва, принаймні, інтелігенції нашої на тому етапі… На Майдані була книгарня «Поезія». Там банк тепер. У листопаді 1990-го Соломія мені там підписала томик Єйтса зі своєю передмовою: «Оксані Забужко, спокушеній тільки що до фемінізму, з задоволенням, Соломія П.». А що мене остаточно «навернуло» – це коли після виходу «Польових досліджень…» лавиною на мене рвонули читацькі листи. Жіночі. Перших я на ім’я пам’ятаю. Сповіді, пронизливі історії, «ваша книжка врятувала мене від самогубства» – потім я це чула не раз і не два… Але коли всі валом, від 20-ти до 60-ти, криком кричать тобі: «це про мене», «это про меня», – це вражає, повірте. Для цілого покоління жінок, першого покоління незалежності, ця невеличка книжечка стала the word of liberation, визвольним словом. Цитуючи одну популярну співачку, яка мені тоді це сказала: «Спасибі тобі, я зрозуміла, що я нормальна». 

А це ж цілковито інтелігентський роман, історія художника і поетеси, і взагалі, можна сказати, роздуми про долю нації. До якої ж міри непроговореним, загнаним у формат «кухонних розмов із подружками» був у культурі досвід половини нації – до якої міри витончено жінкам затикали рот і хихикали у вічі при тому: «Та хто вас дискримінує?» Ну, ось таке переживши, мимоволі переходиш сама на позицію активного просвітництва - і погоджуєшся, коли тебе називають авторкою феміністичного роману. 

А як «Польові дослідження…» рухалися до того, щоб стати одним з найбільш перекладених романів сучасної української літератури? Як тоді відбувався вихід автора на світовий ринок, робочі контакти з літературними агентами?

Перший виданий книжкою переклад «Польових досліджень…» – угорський. Презентувався в 1999-му на Будапештському книжковому ярмарку. В Україні тоді теж про це ніхто не знав, як воно – презентувати книжку на міжнародному ярмарку. До того був російський переклад в журналі «Дружба народов», з купою помилок. На нього звернув увагу один із ридерів угорського видавництва. Тож вийшло, що роман «сам себе продав». А вже в Будапешті під час «інтерв’ю на сцені» мене помітив німецький «сталкер» і згодом вийшов на контакт. 

2013. Дні білоруської літератури у Львові під патронатом Шведського інституту. Оксана Забужко та Світлана Алексієвич
Фото: facebook.com/oksana.zabuzhko
2013. Дні білоруської літератури у Львові під патронатом Шведського інституту. Оксана Забужко та Світлана Алексієвич

У мене якраз тоді тривали переговори з американським агентом, який порадив писати короткими реченнями; я подякувала за приємне листування. А тут пішли дзвінки з Німеччини, притомні розмови, приємне спілкування – і в результаті 15 років співпраці з Галіною Дурстгофф, провідною європейською агенткою, що займалася «пострадянськими літературами», в дуже широкому діапазоні, від Політковської до Алексієвич. Ми з нею розпрощалися вже аж після Нобелівської премії Світлани Алексієвич – коли вона стала майже ексклюзивно її агенткою, а я стала персоною нон-грата в Росії: в тому самому жовтні 2015-го спецназ ФСБ вилучав у директорки Української бібліотеки в Москві мій «Музей заброшенных секретов». Так що наша довоєнна схема «вихід на Німеччину через російські переклади» втратила сенс. Але на той час я вже мала ліпші агентські пропозиції, мала солідну репутацію в літературному світі, тож моя міжнародна кар’єра від російських перекладів уже, слава Богу, не залежить.

Передвоєнне п’ятнадцятиліття: інформаційна окупація перед окупацією фізичною (рубіж 1990-х і 2000-х – 2014)

І от наступне десятиліття. Розширюється ринок…

Ви не розумієте – не було ринку. У 1990-ті ринок української книжки як такий не існував. Крім дебютних книжок у «Смолоскипі», як у Жадана, вся та нова українська література, яку ви тепер вчите на філфаках, Андрухович-Пашковський-Ульяненко і т.д. – це були публікації в «Сучасності». «Польові дослідження» стали першою виданою за незалежності книжкою сучасного українського автора, яка здобула комерційний успіх. Після того спробувала «Лілея-НВ» з Андруховичем, «Кальварія» з Кожелянком, Малкович видав «Гаррі Поттера» українською, це вже був масовий наклад, ну і стало ясно, що потенціал українського ринку колосальний. Але цей ринок вже підгріб під себе зажерливий сусід.

Це насправді історія ненаписаної війни. Я все чекаю, коли її хто-небудь напише. У 1997 році тих небагатьох, по пальцях перелічити, видавців, які займалися українською книжкою, на Донбас уже не пускали. Дистрибуцію там контролював російський монополіст. Тому я й кажу, що Донбас готували «під Росію» ще з 1990-х, і мені для цього не треба знати про війни місцевих бандюків із «солнцевськими», і хто там кого підривав на стадіонах. Історія війни за книжковий ринок – це дзеркало нашої війни за незалежність. Уже станом на кінець 1990-х усім причетним було ясно, що головна проблема української книжки – це дистрибуція. Типова ситуація для тих часів: не прийдеш на презентацію – не купиш книжки. Досі чується і читається в соцмережах: «А де можна купити вашу книжку?» Це фраза 1990-х. Аж до Помаранчевої революції по українські книжки ходилося на «дві ятки на Петрівку». 

Ну й інша проблема ринку – інформація. Поки Росія ще не контролювала наших медій, про українські новинки, хоч фізично й недоступні, дізнатися можна було. Ще в «нульові» зберігалося кілька книжкових видань: «Книжковий Клуб Плюс», «Книжник Ревю», «Література Плюс», літературні сторінки в тому ж таки журналі «Єва», двомовний глянець, книжкові телепрограми. Ці майданчики поволі «гасили», це предмет окремого дослідження – як зачищалася преса, яка обслуговувала українську книжку інформаційно. 

Станом на 2014 рік українські медіа рекламували новинки від Прілєпіна, а Андрухович-Жадан-Забужко залишалися, як от колись: «укрАінская літєратура на ніжнєй полочкє». Нас готували до повної зачистки під російський ринок. Тобто на початок війни наш ринок був на 90 відсотків російським. І росіяни, не сумнівайтесь, будуть повертатися, цю війну ще не скінчено. Уже зараз в інтернеті лізе реклама російських книжок на "Якабу". 

Фото: facebook.com/oksana.zabuzhko

Однак ющенківські роки все ж були кращими для книжки і культури.

Після Помаранчевої революції, у 2005 році, уряд Єханурова і міністр культури В’ячеслав Кириленко зробили потужну спробу кинутися на порятунок. Упровадили програму «Українська книга». У її межах здійснювалися бібліотечні закупівлі, проводилися книжкові ярмарки в областях – багато де був свій «львівський форум»; якраз те, що зараз знову пробують робити активісти у великих містах. На жаль, у 2008-му цю програму закрив уряд Тимошенко. З 2009-го обласні ярмарки зникли, лишився тільки Львівський форум. Українська книжка перестала бути доступною половині України. У мене є карта України, на якій 11 областей, куди українською мовою виданий 2010-го «Музей покинутих секретів» не надходив. Там продавався лише російський переклад, видання АСТ 2013 р.

А за президентства Януковича з українською книжкою вже треба було брати книжки в багажник і їздити з презентаціями «від села до села»: кобзарювати, як ми тоді навчились казати. 

2014 - …: Роки нашого спротиву

Ми згадали два етапні документи, по одному для кожного періоду. У переддень 1990-х це Постанова Червневого пленуму СПУ. У нульові – впровадження «Української книги». А який закон чи постанова став таким для епохи Порошенка?

Про ліцензування російської книги ( Закон "Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту" від 8.12.2016 – авт). І хоча це таке рідке сито для російської пропаганди (бо в РФ уже практично вся друкована продукція – пропаганда, гірше, ніж було в СРСР), однак ми тепер принаймні знаємо кількість назв, які завозяться сюди для продажу.

Знову спробую вжити поняття «ринок». Маємо зараз і фестивалі, і ярмарки, і книжкові мережі. Онлайн-торгівля вимушено й стрімко розвинулася у 2020-му. Чи стало краще пересічному письменникові і пересічному читачеві, як гадаєте?

Ну так, і ще зараз всі тішаться з розширення асортименту, з того, що зросла кількість назв і жанрів, що книжковий переклад став професією, 60 тисяч людей відвідали Книжковий Арсенал тощо. Усе це прекрасно. Але поки український книжковий ринок не має своєї інформаційної інфраструктури, поки не з’явилося – а їх не з’явилося, сорі! – книжкових передач на телебаченні, бодай одного книжкового тижневика, який лежав би в кожній книгарні: береш і читаєш, що видано за цей місяць – я свій інформаційний капітал використовую, щоб компенсувати країні цю відсутність. Раджу українські видавництва, інших авторів, своїх-чужих, перекладних - займаюся, чорт забирай, пропагандою читання замість писати своє. Не тому, що можу, а тому, що мушу.

Книжковий Арсенал, 2016
Фото: Катя Куницька
Книжковий Арсенал, 2016

У країні виходять тисячі новинок – а в нас ринок досі без інформаційного навігатора! Я сама неодноразово була в таких ситуаціях, коли пропустила цікаву для себе книжку, спохопилась, а її вже нема: випродано і додруковувати не планують. Як-от «Дервіш і смерть» у перекладі Катерини Калитко. Або Ілля Киріяк, «Сини землі», епос про перше покоління українців у Канаді, трудову еміграцію, яка колонізувала канадські ліси – що ненабагато легше, ніж Сибір, було. Я тільки від Романа Ващука, експосла Канади, під час «стефаниківського» телемарафону на "Еспресо", довідалася, що цей роман видано в Україні, спробувала замовити – а вже нема в продажу. Без інформаційного покриття це абсолютно ненормальний спосіб функціонування книжки. Так навіть справжній попит не може бути вивчений. 

Зараз література експортується, так чи інакше. Усередині країни розвиваються підтримані чи ініційовані державою проєкти. 

Зрозуміло, попри все, якщо мислити в категоріях «було-стало», то прорив за 30 років наша література здійснила колосальний. На кінець розпаду СРСР українська література мала суто «обласний» статус, меншинний: «українська радянська література як передовий загін радянської літератури». Говорити про прямі контакти та обміни із Заходом, присутність українського письменника в міжнародних контекстах, включення його, в перекладах іншими мовами, в якісь там світові літературні огляди, преміальні списки, рейтинги, «20 найкращих романів 21 століття від Таґес Анцайґер», як «Музей», або «100 найочікуваніших іноземних книжок року від Нью-Йорк Таймс», як «Тут могла б бути ваша реклама», - ніхто про таке 30 років тому й не мріяв, а якщо й мріяв, то вголос не говорив. 

Художній переклад з української в більшості європейських мов узагалі з нуля, з нічого починався. Яка могла бути україністика, коли не було України? Якого мейнстримного видавця зацікавить література неіснуючої країни невідомою мовою? Багато ви курдських письменників знаєте? А вони ж є, і може, й не гірше пишуть од турецьких. Міжнародне реноме будь-якої літератури залежить, на жаль, не тільки од якості «контенту», а й од «армії й флоту», кажучи відомим афоризмом… 

Тож, звичайно, це дуже зрима перемога, загальнонаціональна - коли в рік 30-ліття незалежності Українська держава присуджує премію імені Драгоманова найкращому перекладачеві, популяризаторові української літератури за кордоном (Drahomán Prize – авт). Три фіналістки, дві з них – твої перекладачки, з якими ти працюєш багато років. Це вже та історія, яку може мати тільки незалежна нація, навіть якщо при цьому вона й далі змушена боротися за власний ринок у власній країні. Так і кортить зацитувати Сталіна на «з’їзді переможців»: «Маловеры были посрамлены».

Оксана Забужко та Володимир В'ятрович під час книжкового ярмарку в Мистецькому Арсеналі, 2016
Фото: Сергій Нужненко
Оксана Забужко та Володимир В'ятрович під час книжкового ярмарку в Мистецькому Арсеналі, 2016

Раз уже зайшлося про премії. Коли вас відзначили Національною премією України ім. Т. Шевченка, що ви відчули – як колишня «андеграундна» письменниця, яка для ректорів провінційних вишів подосі, можливо, залишається скандалісткою, що пише про секс?

Для мене це була остання спроба врятувати концепцію премії. У перший рік президенства Порошенка трохи чи не всі провідні діячі культури були запрошені як експерти для обговорення, як її реформувати. Вийшло жахливо, як і щоразу, коли такі скликання збираються – попереднього разу таке було за Ющенка: лебідь, щука і рак, різні люди, з дуже різним досвідом, різними візіями. Арткуратор, який палко доводить, що Шевченко був для свого часу авангардистом, тому нагороджувати треба найбільш авангардові твори, щоб було стильно-модно-молодьожно…

Агов, кричу, але ж премія-то, за умовами задачі – державна! А не діло держави – оцінювати, хто цього року найбільший авангардист, а хто консерватор, це сталінізм, даруйте! У держави в мистецькій сфері зовсім інші компетенції, вона уповноважена оцінювати винятково суспільне значення – чи всієї творчості автора, чи якогось одного твору. Якщо про літературу, то можна оцінити важливість для самопізнання українців «Дороги на Асмару» Сергія Сингаївського, «Доці» Тамари Горіха Зерня – це книжки, які мали політичне значення, ось тут державну премію давати цілком коректно.

Тож коли постало питання до мене, чи згодна я на номінацію, я сказала, що можу погодитися тільки за публіцистику. Тобто за книжку «І знов я влізаю в танк…». Бо це справді те, що я зробила для своєї країни як письменник у нинішній семантичній війні і що підлягає оцінці з боку держави. Власне, те, що письменник може зробити для свого народу під час війни, не міняючи професію.

 

2019. Презентація книжки "І знов я влізаю в танк…" у Вінниці
Фото: vinbazar.com
2019. Презентація книжки "І знов я влізаю в танк…" у Вінниці

Майбутнє. «Відтепер українська мова буде краще мазатися на хліб»

Оптимістичним прогнозом хочеться завершити цю розмову. Раз ми вже говорили про інфраструктуру письменницької діяльності – поряд із тим, що література й книжка в нас невіддільні від політики, – то, можливо, таким висновком стане те, що сьогодні відбувається професіоналізація галузі. І з літератури нарешті можна жити. Можна писати романи і вірші, поряд з тим колонки і репортажі, сценарії, викладати тощо – це все довколалітературна діяльність. 

Письменник живе не тільки з роялті за продані книжки. Хіба це Стівен Кінг, та й у того значні прибутки з екранізацій. І тут не обов’язково писати колонки – це все-таки вже додатковий заробіток. Але є виступи – зараз за це вже сплачують гонорари, як у Європі, в нульові такого ще не було. Є переклади, премії, зрештою, інсценізації, екранізації… Якби ще авторське право працювало і за використання текстів нам платили б, як у США за використання цитат... Знаєте, коли Аскольд Мельничук у 2003-му приїхав до Києва і побачив у ресторанному меню розділ «Польові дослідження з української кухні», то так і охнув: «Wow, you are rich!» Смієтеся? А тим часом це і є відповідь, чому американському письменнику легше прожити з літератури. 

Однак давайте не зациклюватися на письменниках – наш ринок уже нормально годує перекладачів, запотребовані книжкові дизайнери, яких 20 років тому як окремої професії взагалі не було, ну і так далі: чим міцніший ринок, тим більше робочих місць, більше професій. Це економіка, чорт забирай, це створення національного багатства – собі, а не сусідові! Як кажуть американські політики – More jobs! 

Український стенд на ярмарку в Лондоні, 2019
Фото: Facebook / Olesya Ostrovska
Український стенд на ярмарку в Лондоні, 2019

Ну і ще одну річ не забуваймо. У недавніх обговореннях «мовного закону» було озвучено цифри, які в нас зазвичай сором’язливо замовчуються, – розрив у доходах між російськомовними й україномовними. Усі знають, що «бізнес у нас російськомовний», як казала Ганна Герман, але бояться вимовити, наскільки. Так от, у середньому по країні російськомовні жінки заробляють більше за україномовних на 25%, а російськомовні чоловіки більше за україномовних – на 60%. Оцінили? Ось у що, в кінцевому підсумку, впирається весь крик і лемент про «насильницьку українізацію»: привілейована російськомовна меншість злякалася за свої доходи. Як кажуть ті-таки американці: If you don’t know what it’s about, it’s about money.

І найбільший лемент першими кинулись зчиняти якраз ті, хто прекрасно розумів, що годівничка досі була по їхній стороні – а зараз more jobs зміститься на сторону аборигенів. Хай поки що й не з перевагою, як на тому ж книжковому ринку, де пропорція була на користь російської 90/10, а зараз 50/50, – і то ми це відчули, – але відчується тепер і в інших сферах... Перше, що я побачила в стрічці 16 липня (16 липня 2021 року розпочався новий етап втілення «мовного закону», за яким набули чинності норми, що стосуються сфери культури і розваг, туристичної сфери, книговидавництва та роботи книгарень, кіновиробництва, демонстрування фільмів в кінотеатрах і на телебаченні тощо. – Ред): оголошення з Харкова – потрібен репетитор української мови. Авжеж, тепер вона буде – скористаюсь формулкою одної теледіви – краще «мазатися на хліб». І це, нівроку, таки завоювання.

Оксана ЩурОксана Щур, Літературна критикиня
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram