У центрі Дрогобича біля місця, де німецьке гестапо 83 роки тому вбило письменника й художника Бруно Шульца, розпочинається велика спільна молитва: усі християнські конфесії, а також іудеї.
Так відкривається щорічний літературно-мистецький проєкт Друга Осінь. Зазвичай єврейську поминальну молитву, кадиш, читав Йосиф Карпін — дрогобицький хранитель традицій міста й дивовижно світла людина, яку мені пощастило знати. Він покинув цей світ буквально за кілька тижнів до події, тож постало питання, хто ж продовжить традицію. І символічно, що кадиш прочитав Антон Софронов з Харкова, який віднедавна живе в Трускавці та є членом Дрогобицької релігійної громади юдейського віровизнання .Тепер у переліку померлих уже й ім’я самого Йосифа Карпіна.
Раптом під час молитви повітря розриває звук тривоги — попередньої ночі була та сама атака росіян на Тернопіль. Ось вона, чорна циклічність — змінюються тільки імена. Гауптшарфюрер Ландау, який узяв Шульца на примусові роботи, свого часу був столяром у Відні, згодом став референтом у справах юдеїв у дрогобицькому гетто. Він не вважав євреїв людьми, але Шульц зацікавив його своїм мистецтвом (бо найпершим талантом Бруно Шульца були живопис і графіка), тож Ландау ще певний час тримав його як «корисну робочу силу», чим продовжив життя митця.
Та 19 листопада 1942 року, коли Бруно Шульц ймовірно планував покинути Дрогобич і, можливо, міг перед тим отримати підробні документи, гестапівець Карл Ґюнтер убиває його на вулиці просто за те, що той був євреєм. Як сучасних українців вбиває російський режим за те, що вони українці.
Перед спільною молитвою поетка і журналістка Наталя Ткачик зачитала уривок оповідання Шульца «Друга осінь», український переклад якого зробив Юрій Андрухович. А Лотар Квінкенштайн у польському оригіналі — поет, есеїст, перекладач, полоніст з Берліна, який від початку великої війни постійно втілює громадську ініціативу адресних гуманітарних допомог, цього разу приїхав до Дрогобича з його друзями з Німеччини, поєднуючи участь у Другій Осені з гуманітарною місією — привезли адресну допомогу для внутрішньо переселених осіб, які мешкають в університетському гуртожитку, та для Дрогобицького театру, який від початку повномасштабного вторгнення постійно робить їжу й пече домашній хліб (збудували піч на театральному подвір'ї) та передає до кількох підрозділів на передову
Простір без часу
Бруно Шульцу було визначено долею народитися на перетині культур, а також на зламі часу, за мить до головної катастрофи ХХ століття, яка назавжди змінила світ. Він балансував між різних вимірів і культурних просторів: єврейський автор, у родині якого звучала польська й німецька, а на вулицях Дрогобича ще й українська та їдиш. У текстах йому було властиво працювати з реальністю як з чимось пластичним, нелінійним. Він міг навіть звичайний побут наповнити фантазійністю, як це закарбовано, приміром, в оповіданні «Цинамонові крамниці»:
«Усе буденне раптом просвічувалося таємною сутністю, немовби його торкнулася невидима рука міфу».
Бруно Шульц жив у середовищі, яке саме собою було напівсном, напівміфом — і цю атмосферу він увібрав у свої тексти так само природно, як легко дихається вологим ранковим повітрям маленьких галицьких містечок. Його Дрогобич — це місто на межі реальності й вигадки. Муровані кам’яниці, змережані тріщинами, запах гарячої смоли з фабрик, бруківка, на якій завжди відлунюють чиїсь кроки, і трамваї, які з'являються лише в уяві. Дрогобицькі вулиці були не просто декорацією — вони були його біографією, зшитою із сірих сутінків, густиною дощів і дивовижного світла полудня, що раптом пробивається крізь хмари й на кілька хвилин робить місто золотавим. Навіть свою родину він описував з властивою розмитістю. Батько — постать напівміфічна, зі своїми ексцентричностями, які згодом перетворяться на геніальні образи «Цинамонових крамниць»:
«Батько потроху відходив від нас, дрейфував у бік дивних сфер… Він переставав бути самим собою, танув у примхах, у химерних захопленнях, у безмежних перспективах власних видінь».
Мати тиха, земна, опора в реальності. Шульц ріс у просторі, де час був неквапним і трохи задушливим. Там панувала циклічність: сезонів, ринкових днів, звичок мешканців. Маленьке місто диктувало ритм: мірний, провінційний, але пронизаний мікрорухами — дрібними подіями, які в його чутливій уяві ставали епосом. Звичайні люди обростали міфами, а випадкові зустрічі набували метафізичного масштабу. З того часу так багато змінилося і не змінилося водночас нічого. Шульцівський Дрогобич ще можна впіймати за хвіст. І він став полем для вже сучасного міжкультурного діалогу.
Мистецькі практики під іменем Шульца
Літературно-мистецький проєкт Друга Осінь отримав свою назву від однойменного оповідання Шульца, це символ другого життя, життя після фізичної смерті. Цьогоріч він відбувається вже двадцять четвертий рік поспіль. Усе розпочиналося колись як невелике неформальне зібрання, а за ці роки виросло до цілісного дводенного фестивалю.
Після молитви-відкриття перший день продовжується виставкою художника Антона Логова «Цинамонові крамниці» в новому просторі — центрі міської історії та мистецтва «Кімната», співзасновницею якого є дрогобичанка Юлія Дима. Разом з чоловіком тримає в місті дві кав’ярні, кошти з яких реінвестує в новий простір. Як казала сама Юлія, назва простору відсилає до її приватної історії: колись багато розмовляла з дідусем Миколою, слухала його історії в затишній кімнаті. Тепер вона спробувала відтворити домашню атмосферу дому в новому просторі, звідси й назва «Кімната». Тепер тут відбуваються зустрічі, мистецькі події, а серед відвідувачів як дорогобичани, так і гості з інших країн і міст. Саме в цьому просторі й розташувалися картини Антона Логова. Вони за мотивами оповідань Бруно Шульца. Через візуальні образи, яскраві кольори, нечіткі фігури людей він продовжує діалог з Шульцом.
Уже традиційно «Друга осінь» збирає в колі і дослідників Шульца, і митців, чий світогляд суголосний Шульцу. Отже, учасники й учасниці пройшлися сторінками поетичного шляху польського класика Богдана Задури, цю розмову провадили співорганізатори фестивалю Віра Меньок і Ґжеґож Юзефчук, а також поет Григорій Семенчук зі Львова; увечері місто накрив блекаут, а вулиці заполонив звук генераторів.
У той самий час у міській бібліотеці зібралися на чергову подію учасники фестивалю — з увімкненими на телефонах ліхтариками. Літературознавці Наталя Котенко-Вусатюк і Лукас Йоура (австрієць, слухач українських студій) презентували унікальну двомовну антологію «Вірші Приречених», вона включає переклади українських неокласиків (група поетів-модерністів, які прагнули зберегти естетику й часто наслідували світову класику. — Авт.) німецькою, зроблені Освальдом Бургардтом у 1947 році. Серед авторів — Юрій Клен (власне Освальд Бургардт), Максим Рильський, Павло Филипович, Микола Зеров і Михайло Драй-Хмара. Модерував захід есеїст і перекладач Юрко Прохасько.
Бургардт, уродженець України з родини німецького купця, жив, зокрема, на Волині й Поділлі, навчався романо-германської філології в Київському університеті. З 1931 року мешкав у Німеччині, писав вірші українською та німецькою, але переклади не були опубліковані за його життя. Лише у 2025 році рукопис вперше побачив світ у німецькому видавництві Arco — через 78 років після створення.
А далі учасники читали поезію неокласиків, освітлюючи аркуші з віршами ліхтариками, що надало бібліотеці (яка розташована в колишньому єврейському домі) камерності й унікальності моменту. Колись ці темні читання також стануть історією. Подія завершилася, учасники вийшли на вулицю, а тим часом світло вимкнули цілковито. Місто опинилося в темряві, видно було лише засипане зірками небо — саме так, як це свого часу згадував Бруно Шульц:
«Ніч була густа від зірок, мовби хтось розсіяв по небу безліч світлих насінин; вони проростали тремтливими вогниками, і над усім світом стояла безмежна, холодна пишність космосу».
Перший день фестивалю завершився презентацією книги «Столик з видом на Кремль» польського репортера й письменника Павла Решки. Модерував розмову письменник і перекладач Олександр Бойченко, а це завжди запорука доброго інтелектуального гумору.
У книзі автор через художню форму розповідає історію свого життя й позбавлення ілюзій щодо Росії та російської культури, як зникали його друзі і чи друзями вони насправді були, як на очах змінювалася епоха. Павел дуже тонко описує особливості менталітету й безнадійного тупцювання Росії у власній псевдовеличі. Як воєнний репортер, який працював на більшості світових конфліктів останніх 20 років, включно з нинішньою війною Росії проти України, він розпочинає книгу з опису Ірпеня й Бучі після окупації. Використовує страшне порівняння, що запах тіл замордованих росіянами людей нагадав йому геноцид у Руанді (у 1994 році тимчасовий уряд знищив більш ніж 800 тисяч представників тутсі й інших етнічних спільнот. — Авт.).
Листопадові читання
Уже за доброю традицією Другої Осені, під час фестивалю відбуваються Листопадові читання. Цього разу весь другий день був присвячений поезії та усним есеям. Останні виголошували польські й українські автори та авторки: Катажина Кучинська-Кошани, Наталя Ткачик, Данило Ільницький, Магдалена Рабізо-Бірек, Моніка Шнайдерман, Мацей Трамер, Юзеф Олєйнічак та я. Уже не вперше помічаю, що мотиви й метафори, які зустрічаються в авторів і авторок, які не знають заздалегідь тем одне одного, часто складаються у певний пазл.
Приміром, образ співця Орфея (герой грецьких міфів, який погодився спуститися в царство Аїда за коханою Еврідікою, щоб урятувати її від смерті. — Авт.) — якби жив нині, яку тривожну валізку зібрав би собі, що було б у ній. Цей образ плавно переливається в історії митців, які в різні періоди вимушені були фізично рятуватися від зла, що насувається. Наприклад, як влучно зазначає авторка усного есею Наталя Ткачик: харківська режисерка Світлана Олешко, яка 2022-го «забрала зі собою в тривожну валізку свій Харків», виїжджаючи до Варшави. Скільки ще таких Орфеїв буде в нашій історії?
Ще однією знаковою подією другого дня стали взаємні поетичні читання й переклад польського поета Яцека Подсядла й української авторки Наталі Ткачик. Це Світлана Олешко свого часу надихнула його взятися за переклад поезії Василя Стуса польською мовою. І ось уже два томи готові, скоро вийде третій, а Яцек Подсядло отримав польську поетичну нагороду Ossolineum 2025 за найкращий переклад. Та найголовніше, ці тексти тепер доступні польському читачу.
Завершився день поетичною виставою в укритті Дрогобицького театру за поезіями військового льотчика, підполковника ЗСУ Василя Муліка й Казімежа Вежинського (одного з найвпливовіших польських поетів ХХ століття. — Авт.). Дві мови (польська й українська), історія війни та її впливу на людину знову приводить радше до єдності польського й українського народів перед обличчям загрози, аніж розділеності, яку там вправно намагаються продавати радикальні кола. Узагалі постать Шульца і те середовище, яке довкола нього розгорнулося за ці роки, підтверджує, що справжня культурна дипломатія твориться в живому та взаємному полілозі.
Фестиваль закінчується, я вертаюся до Києва, а за кілька днів знову комбінована атака Росії на столицю України. І вже знаю, що на пошті буде емейл від польської поетки, учасниці Другої Осені Катажини Кучинської-Кошани, яка щойно повернулася з фестивалю до рідної Польщі. «Як ви, дорогі? Відпишіться, бо я хвилююся», — просить вона.
І я розумію, що все знову повторюється. І далеко не всі історичні уроки ХХ століття пройдені й усвідомлені.
«Живі, не хвилюйся», — відписує українська частина, серед якої і я. Наше життя триває.
Як нагадує Бруно Шульц: «Ми створені для мрії. Реальність — лише її слабка копія».