Трибунал почався 20 листопада 1945 року. На лаві підсудних сиділи ті, хто ще лічені місяці тому наганяли страх на весь світ. 22 особи. Верхівка Третього Рейху. Половину з них повісили. Решту посадили. Назва міста Нюрнберг тоді набула цілковито нового й сталого кола значень. Низка процесів над високопоставленими нацистами, що тривала тут до 1949-го, стала прецедентом, що ліг в основу всіх подальших трибуналів і судів за злочини проти людяності, воєнні злочини і геноцид.
На диво, осмислення трибуналу в кіно, якщо не зважати на хроніку, — це лише три фільми з однаковими чи подібними назвами.
Чорно-білу драму «Нюрнберзький процес» (Judgment at Nuremberg, 1961) вважають однією з найкращих робіт американського класика Стенлі Крамера. Акторський ансамбль тут зірковий: Берт Ланкастер, Джуді Гарленд, Марлен Дітріх, Максиміліан Шелл. Діється в 1948 році, під час котрогось Малого Нюрнберзького процесу: слухання справ нацистських суддів, які виносили вироки про примусову стерилізацію опонентів режиму. Хоча фільм спирається на реальні події, сюжет вигаданий. Центральною і найтрагічнішою фігурою стає Ернст Яннінг (Берт Ланкастер) — юрист з величезним авторитетом, він служив Гітлеру.
Двосерійний телефільм «Нюрнберг» (режисер Ів Сімоно, США — Канада, 2000) так само має зірок у складі: Алек Болдвін, Крістофер Пламмер, Макс фон Сюдов, Браян Кокс, Шарлотта Генсбур. Тут конфлікт розгортається між головним обвинувачем від США, американським прокурором Робертом Джексоном (Алек Болдвін) і Герінгом (Браян Кокс). Є і психіатр, так само реальна персона — Густав Гілберт (Метт Крейвен), що працював у парі з Келлі (його Сімоно не ввів) і теж написав книгу, однак його лінія доволі пасивна, він лише спостерігач.
Для Джеймса Вандербільта як постановника «Нюрнберг» — лише друга робота. Його режисерський дебют «Правда» (2015) — доволі гостра журналістсько-політична драма, але переважно він працював як сценарист і продюсер у розважальних проєктах на кшталт «Неймовірна Людина-павук», «День незалежності: Відродження» і дві частини «Крику».
Власне, сюжет про найвідоміший судовий процес у новітній історії Вандербільт втілює з мейнстримною прямотою. Через діалоги нагнітає унікальність події. Головний прокурор США Роберт Джексон у звичному похмуро-зосередженому виконанні Майкла Шеннона так і заявляє: «Ця війна закінчиться в судовій залі». Підготовка до трибуналу з почерговим штурмом усіх можливих інстанцій, від президента США до Папи Римського — цілком у дусі корпоративно-політичного трилеру. Підсудні, крім Герінга — огидні або жалюгідні. Заклопотані представники країн-союзниць окреслені радше ескізно. Чим ближче до фіналу, тим більше пафосу і сильних слів. По правді, цей фільм міг би загубитися в потоці подібного актуально-історичного кіно. Якби не головні антагоністи.
У Рассела Кроу в доробку чимало яскравих характерів — і негативних, і позитивних, але найкраще він вміє поєднувати добро і зло в одному й тому самому героєві, робити лиходіїв украй цікавими, навіть небезпечно чарівними, не упускаючи з фокусу їхнього лиходійства. Його Герінг — інтриган найвищого ґатунку, майстер ілюзій, носій багатьох масок, від світського бонвівана до відданого батька, від щирого співрозмовника до невразливого вождя. Саме такий і міг вести за собою людей, саме його приклад міг залучати мільйони до лав НСДПА. Лише інколи, дуже зрідка в ньому прозирає безжальний фанатик.
І безумовно приємний сюрприз, що Рамі Малек, раніше критикований за надто мелодраматичний образ Фредді Меркʼюрі в «Богемській рапсодії» (2018), склав цьому дипломованому дияволу гідний баланс.
Вандербільт запускає Келлі в дію в дещо легковажному тоні: аби згаяти час у поїзді, той показує карткові фокуси, причому і з картами, і зі срібними доларами, які дістає в довірливого співрозмовника з-за вуха. Його подальша психологічна дуель з колишнім рейхсмаршалом — це і є каскад трюків з обох боків, тільки цілепокладання в сторін цілковито різне.
Келлі-Малек вміє мовчати, вміє тримати дистанцію та слухати, при цьому витягаючи із самовпевненого Герінга необхідну інформацію. І в Кроу, і в Малека чільний прийом — відсторонення через театр у театрі, каскад тонкощів і відтінків. Те, як вони намагаються грати одне з одним і одне на одному, весь час змінюючи стратегії, захоплює не згірше за будь-який атракціон фізичного бою.
Відтінивши історію Нюрнберзького процесу фатальним протистоянням цих двох досвідчених гравців, Вандербільт дав відповідь на питання, надто нагальне для нас сьогодні: чому проголошене в 1945-му «ніколи знову» не працює?
Тому що завжди є герінги і гітлери з простими відповідями і диявольськими хитрощами. Тому що застереження таких, як Келлі, чують занадто пізно. Тому що хорошим людям інколи достатньо нічого не робити.
