Видана 1982 року «Людина, що біжить» — одна з тих жахалок, якими Західний світ любив розважати себе в пізню Холодну війну, аби відволіктися від справжніх небезпек. А втім, багато мотивів у цій казці цілком упізнавані. Америка, спустошена масштабним конфліктом; диктатура; масові злидні; і, звісно, всевладдя телебачення. Ця книга в Кінговій бібліографії продовжує тему антиутопічних ігор на виживання. Але якщо в «Довгій ході» (1979) сотня юнаків іде, поки не лишиться один, то в «Людині…» (1982) ситуація протилежна.
Трьох ретельно відібраних (у тому числі за психологічним профілем) учасників випускають на вулиці Бостона, дають по кілька тисяч «нових доларів» на витрати. А потім спрямовують їхнім слідом загін безжальних мисливців у масках. На додачу будь-який громадянин може отримати винагороду за інформацію про переслідуваних або за їхнє вбивство. Задача в бігунів одна: вижити протягом 30 днів.
Попередня кіноверсія «Людини, що біжить» (реж. Пол Майкл Глейзер, 1987) з Арнольдом Шварценеггером надзвичайно відхилилася від оригіналу й нагадувала радше підліткову компʼютерну гру, аніж моторошний трилер, задуманий автором (Кінг навіть заборонив указувати своє імʼя в титрах). Режисер нової версії Едгар Райт, відомий як автор влучних комедій на кшталт «Зомбі на ім'я Шон», «Круті фараони» й «Закумарені» (телесеріал), незрівнянно ближчий до першоджерела. Порівнянь не уникнути, тим паче, що деякі моменти вельми прикметні. Зокрема, Глейзер пророчив розвал і диктатуру у 2017-му. Тепер же дату в титрах не вказують, бо в Кінга йшлося якраз про 2025 рік. Що ж: цьогорічний тріумф Трампа, густо замішаний на силі телебачення, цілком реальна річ.
Протагоніст «Людини, що біжить» на імʼя Бен Річардс (Ґлен Павелл) — безробітний, який потрапив у чорний список після того, як доповів профспілці про порушення норм безпеки на заводі, де працював. У смертельне шоу він іде від безвиході: маленька дочка хворіє, а дружина надто мало заробляє в нічному клубі. Кастинг — іще одна разюча відмінність двох кіноверсій роману. Шварценеггер демонстрував мʼязи і харизму невразливості. Павелл дав набагато більше — характер. Його Бен Річардс — людина з народу зі своїм тягарем болю та принижень, правдоруб із загостреним почуттям справедливості, не супергерой і не вождь, втілення простих людей, піднесене до символа («Ти — запалений гніт», — твердить один з його прихильників).
Бенові протистоять двоє: менеджер людожерської розваги Ден Кілліан (Джош Бролін з його амбівалентною привабливістю), готовий убивати навіть власну команду заради рейтингів; і командир мисливців Еван Маккоун (Лі Пейс) — насправді заручник страшних обставин.
Звісно, тут вистачає наївних поворотів — хоча б у тому, як швидко Річардс виходить на рух опору, або яким вправним у кулачному двобої виявляється звичайний роботяга, або наскільки винахідливі підпільники, або, що гріха таїти, в прямолінійному продакт-плейсменті — рекламі, вшитій просто в кадр.
Але в Райта є точність погляду на тиранію. Наприклад, багаті райони не сяють науково-фантастичним гламуром, а радше відгонять гламурною стерильністю; бідняцькі квартали, що сполучають рештки стилю артдеко із сутінковими злиднями, навпаки, виглядають більш вітальними, і цей візуально-соціальний контраст (оператор Чанг Чанг-Юн) значно пожвавлює дію. Атомізація людей у невільному суспільстві прописана чітко: помри ти сьогодні, а я завтра.
При цьому Райт уникає спокуси більшовицького «ріж багатих». Натомість проголошує цілком актуальне «викинь телевізор з голови». Разом з телеведучим. У буквальному сенсі слова.
