Тепло того, що зникає
П’ятниця. Листопадові сутінки. Але не тут. Біля кінотеатру «Атлас», що в центрі Праги, світло, жваво й гамірно. Чутно українську, але переважає чеська. У затишному артхаусному просторі відбувається Тиждень українського фільму. Зал заповнений.
Сьогодні тут демонструють фільм «Степне» режисерки Марини Вроди. Після виходу 2023 року стрічка одразу отримала дві нагороди на фестивалі в Локарно — за режисуру в міжнародному конкурсі та премію FIPRESCI. У Празі на нього ще можна було купити останні квитки, тоді як на попередній показ — картини «Малевич» режисерки Дар’ї Онищенко — розпродали вже давно. (Показ «Малевича» 13 листопада збігся з черговою атакою Росії на Київ. І в цьому був певний символізм: країна-агресорка продовжує грабунок — від імен митців і творів мистецтва до людських життів.)
Тож поки Київ оговтувався від чергового удару Росії, глядачі в Чехії дивились фільм про Україну, який вже отримав визнання на Заході й незабаром має вийти у вітчизняний прокат.
Це стрічка про немолодого чоловіка, який повертається в рідне село до матері, яка помирає. Пошуки, осмислення, аналіз — і все це на фоні буденності й рутини. Родзинкою фільму стало те, що в ньому знялися переважно не актори: ці люди де живуть, там і грають, тобто в селі поблизу Лебедина, на Сумщині. Воно з тих багатьох, що вимирають. Мова й історії його жителів справжні, і це допомагає перенестися з виміру закордонного кінотеатру в змокле від зимової мряки й напівзруйноване село на північному сході України. І якщо ви не встигли колись записати, як співали, чи говорили, чи бідкалися ваші бабусі й тітки, цей фільм зворушливо про це нагадає.
Роль головного героя Анатолія зіграв професійний актор Олександр Максяков. Він із Дніпра, міста, яке ледь не щодня потерпає від російських атак, разом з режисеркою та сценаристкою Мариною Вродою після перегляду зустрівся з глядачами. У відповідь на запитання, як так сталося, що у фільмі грають не актори, а селяни, він пригадав:
«Щодо акторів масових сцен, то там, звичайно, не було ніякого сценарію, і взагалі це знято майже одним дублем, тому що повторити цього ми вже просто не змогли б. Це була важка зміна, ми знімали майже 12 годин. Кожен розповідав свою історію, там не було дублів, і це стало сценарієм».
Режисерка Марина Врода зазначила, що на ідею фільму й локацію зйомок її наштовхнула власна родинна історія, зокрема спілкування з татом, який звідти родом:
«Мені потрібна була земля українська. Безкраї горизонти. І оці обличчя неймовірні людей, і їхні історії. Дуже було важливо знайти їх, автентичні. У сценарії було два речення про поминки, браття перекинулись словами — це все було, але я мріяла, щоб у мене вийшло знайти ці документи живі, щоб вони почали самі за себе говорити, тому що це також про непроговорене і травмоване, про цей наш спадок. Це не знайти під Києвом. Може, можна було б — але таких облич там немає».
Страшні реалії голодних післявоєнних років Другої світової, з’їдені бур’яни, знайдені колоски в полі, виживання — це все справжні історії героїв і героїнь, які вони розповідають одне одному на поминках, схвильовано жестикулюючи старечими руками біля зморщених облич. Знімальна група їх фільмує.
Хтось із залу порівняв фільм з картинами Івана Марчука, з його стилем пльонтанізму. Хтось побачив у ньому забагато безнадійного й не побачив того одвічного українського гумору й веселості, які й допомагають долати все й за будь-яких обставин.
«Це ж усе-таки художній фільм. Це тема чогось такого, що зникає. І я уникала спеціально таких наших українських красот. Мені потрібно було тепло того, що зникає. Те, що крихке, що, як і ми, і наші тіла, одного разу зникне, віддасть свою енергію. Тобто це тепло і в той самий час зникнення. Для мене ця відверта сірість дуже красива. І дуже тепла. Таке в мене художнє бачення», — відповіла Марина Врода.
У своїх фільмах вона вже не вперше торкається теми радянського минулого, його проговорювання. Тож цей вечір спогадів її героїв — ніби нарешті перерване мовчання цілих поколінь українців, яким колись закривав рота радянський тоталітарний режим.
«Але я багато чого в цьому фільмі не могла зрозуміти», — каже чеською молода дівчина супутниці, чекаючи на переході неподалік кінотеатру на зелене світло. «Та це вже, мабуть, суто їхнє, українське», — додає вона.
Але для того й Тиждень українського фільму, щоб зрештою нас, українців, краще розуміли.
«Важливо говорити про Україну»
Ленка Віх — україністка й організаторка Тижня українського фільму у Празі. З нею ми говорили про важливість українського голосу, попри всі негативні тенденції та російську пропаганду.
«Це дуже важливо, і знаєте, я нещодавно прочитала у фейсбуці (нехай мені автор цих слів пробачить, що я не запам’ятала його прізвища): ви знаєте, є різниця між цінностями, які сповідують у Європі на Заході, і тим, коли український солдат вирішує піти добровольцем, тому що це цінності на практиці, він проявляє хоробрість, відвагу. І саме сьогоднішній день і називається День боротьби за свободу й демократію, й оці абстрактні слова — свобода й демократія — вони не вічні, вони не данність. За них саме сьогодні й помирає дуже багато українців», — зазначила вона.
Ленка уже ввосьме організовує фестиваль українського кіно, започаткувавши його 2017 року в рамках культурної дипломатії. 2025-й вона назвала роком прощання з імперією, бо саме про це представлені на фестивалі стрічки.
«Ми на початку року побоювались, що не буде з чого вибирати, бо в перші два роки повномасштабного вторгнення дороблялися ще ті фільми, які розпочали перед повномасштабним вторгненням. Тож ми остерігались, але виявилось, що весь час є що показувати. Треба сказати, що українські документальні фільми на дуже високому рівні. Як каже, наприклад, режисер Мстислав Чернов, а також і критики, цей рік золотий для української документалістики. Тому що українські документалісти фактично знімають історію, як вона розгортається перед їхніми очима».
Також кураторка пояснила і феномен з квитками:
«За чим я спостерігаю: перші роки цього фестивалю ми були впевнені, що квитки будуть продаватися, тому що знали, що більшість викуплять українці. А з часу повномасштабного вторгнення, коли чеське суспільство зацікавилось Україною, щоб зрозуміти, що це за держава, що це за народ, воно отаким способом вибухнуло — я з радістю спостерігаю, що ми в кінозалах весь час бачимо нові обличчя й уже дуже багато чехів».
Окрім згаданих картин, це ще й «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва (2024 рік), «Стрічка часу» Катерини Горностай (2025), «Джура Королевич» Антона Гойди (2025), «Мишоловка» Сергія Касторних (2025), «Песики» Олексія Єсакова (2025), «Королі репу» Мирослава Латика (2021).
Чеський інтерес до українського кіно
Заключним фільмом фестивалю став «Медовий місяць» режисерки і сценаристки Жанни Озірної (2024 рік). Світова прем'єра відбулася у вересні минулого року на Венеційському кінофестивалі. Трилер переніс глядачів на початок війни в місто під Києвом, у якому з’явилися російські окупанти. Герої прокинулися від вибухів, не встигли втекти й опинились у пастці у власній квартирі. Без зв’язку, води й надії на порятунок.
Протягом перегляду в залі панувала, як кажуть, дзвінка тиша. Українські глядачі повторно пережили ці страшні моменти, а чеські, мабуть, згадували розповіді рідних про радянські танки на вулицях Праги наприкінці 60-х років минулого століття.
Фільм сильний, тривожний, і його хочеться осмислювати в тиші.
Показ стрічки 17 листопада збігся зі святкуванням Дня боротьби за свободу та демократію в Чехії на згадку про нацистські репресії проти студентів у 1939 році та розгін студентської демонстрації в Празі 1989 року, після чого почалася Оксамитова революція.
«Війна в Україні й надалі становить для Чехії безпосередню загрозу, і люди повинні бути готові до того, що конфлікт у різних формах може дійти і до Чехії, — заявив цього дня президент Петр Павел у розмові з Чеським телебаченням на празькій Národní třída. Павел прибув туди разом з іншими політиками та громадянами, щоб згадати події листопадових днів 1989 року, які започаткували падіння комунізму в країні», — написав про це чеський часопис Denik N.