Потрапили в пастку, але зробили її засідкою для ворога
Пане Любомире, що для вас ця нагорода?
Будь-яку нагороду завжди приємно отримати, бо розумієш, що цінують твою роботу, тебе. А коли тобі вручають найвищу відзнаку, яка тільки є в Україні, — це честь і гордість.
Про заслуги. Ви коли зайшли на ту позицію і зрозуміли, що вона вже оточена, могли ж повідомити командуванню і просити забезпечити вихід? Бо все пішло не за планом. Але вирішили залишитися?
Ми командуванню повідомили: припускаємо, що ми в оточенні. Самі не відразу це зрозуміли, навіть коли по нас відкрили вогонь. Не були на 100 % упевнені, що ворог уже позаду нас. Тільки згодом усвідомили й доповіли, що повз нас ворожі групи проходять. Вони вже мали маршрути, прокладені повз нашу позицію. І вже коли день за днем ліквідовували ворога, отримували їхні телефони, рації, зрозуміли, що росіяни позаду нас. Тобто вихід з підвалу був у бік, де стояли наші, тож росіяни і за спиною, і спереду.
Так просто не вийти, небезпечно, і на це потрібен був дозвіл командування. Коли в бригаді дізналися, що ми в оточенні, вживали певних заходів: висилали групу до нас на евакуацію. На жаль, вона не доїхала: бронетехніка чи на міні підірвалась, чи дрон атакував. Тобто були спроби витягти нас звідти, але на війні не все так просто. І поки ми оборонялися в тому підвалі, по лівому флангу наші суміжні підрозділи просувалися вперед (і просунулися досить суттєво), а потім і по правому флангу. Що врешті на 42-гу добу дало нам можливість вийти.
Раз уже застрягли, то влаштували росіянам засідку?
Так, вони нас не відразу виявили. То ми зайвий раз себе не демаскували, продумали тактику ліквідації ворога. Їжа з водою трофейні. Збирали їхні рюкзаки і шукали харчі, БК, павербанки — усе, що могло стати в пригоді. А наші за можливості постачали за допомогою великих дронів — скидали біля позиції, ми виходили на поверхню й знаходили.
Яку роль зіграли дрони? Були і постачальниками, і очами-вухами?
Вони були надважливими — і дрони для нас, і ми для дронів. Поблизу, у нашому радіусі огляду завжди висів дрон-розвідник. Чуємо, наприклад, якийсь рух чи голоси — доповідаємо командуванню, в якому напрямку, на якій приблизно відстані що відбувається. Летить туди дрон, роздивляється — і тоді відпрацьовує артилерія чи міномети. І навпаки: коли дрон у нашому секторі бачив якийсь рух, нам повідомляли, що десь о такій-то годині, така-то кількість людей прямує, готуйтеся. Ми й напоготові. Тобто координація постійна, зв’язок був 24/7, і це давало відчуття, що ми не самі. В оточенні, але не покинуті, і в будь-якій ситуації прилетить дрон, усе огляне — і вживатимуть якихось заходів.
Кажете, трофеї збирали. А як росіян укомплектовують? Порівнювали — краще, гірше за нас росіян забезпечують?
Не скажу, що там щось принципово цінне було. Воду вони набирали десь із колодязя, бо навряд десь ще вціліли будинки з кранами. Звичайна вода у вживаних уже пляшках, їжа — хто з чим йшов. Раз чи двічі натрапляли на сухпаї їхні, російські. А так батончики, шоколадки, печиво, як звичайно. Що займає мало місця, енергетичне і зручно на ходу перекусити. Ті самі газові балончики, газові грілки, павербанки на 50000–100000 мА. Не сказав би, що вони бідують, але деякі йшли з нашими флісовими кофтами й нашими рюкзаками.
А коли вже вас виявили, як тримали удар? Полетіло ж, мабуть, усе, що тільки можна уявити? Крім хіба що КАБів.
Так, КАБ недоцільно витрачати на одну позицію. Артилерія проти підвалу чи погребу теж не доцільна, а от дрон саме той засіб ураження — точковий і прицільний.
FPV-дроном можна залетіти хоч і в сам підвал, що вони й намагалися зробити. Спочатку пішли дрони зі скидами — звичайними гранатами розчищали собі місцевість, проріджували корчі, хащі навколо нашого підвалу. А потім скидали запальні гранати, щоб випалити і нас у підвалі, і все навколо. Кожні 15–30 хвилин щось і летіло. Добре, що мали в тому підвалі пружинисте металеве ліжко, на якому відпочивали, коли можливість була. Ми його каркасом забарикадували сходи, підперли, як могли, і певний час це нас захищало від гранат і FPV. Та потім вони цілеспрямовано ту барикаду стали розбирати дронами. День вона витримала, а на другий мало що з неї залишилося і ми викопали в підвалі окоп — якщо з барикади вже нічого не лишиться, щоб убезпечити себе від осколків. І той окоп з барикадою нам життя і врятував — на жаль, не всім.
То був закинутий підвал, біля нього давно вже не було хати, усе поросло хащами. Околиця села, і він окремо від будівель. Імовірно, колись у ньому збиралися місцеві алкоголіки, бомжі, тому там стояли ліжко і топчанчик з дощок. Невеликий, десь три на чотири метри, з мішками сміття. Не такий підвал, як хтось може собі подумати — нормальний, житловий, із закрутками, усе гарно, чисто і культурно. Закинутий і не дуже зручний. Але облаштувалися. Такого ніде на навчать, тільки через досвід. Дякувати богу, дав розуму так організувати захист, і це врятувало нам з побратимом життя. Жити хочеш — голова добре думає.
У цій ситуації, неймовірно важкій для нормальної людини, що було найскладнішим морально чи фізично?
Мабуть, постійна втома. Постійне недосипання, і ти весь час у напрузі, очікуєш ворога, якогось кіпішу, небезпеки. А ще — нестача води і їжі. Води не завжди було досить, навіть щоб напитися, і якщо в нас була вода, то дозволяли собі маленькі ковточки, щоб змочити горло. І так само з харчами: по кілька днів могло бути, що на день ділимо собі на сніданок, обід і вечерю по одній солдатській галеті і третинці шоколадки.
А психологічно — я особисто дуже переживав за родину, бо знав, що вдома хвилюються. Минуло ж уже багато діб. Та скільки б не минуло, вони знали, що ми в оточенні, і місця собі не знаходили. Від думок про дітей, дім було найважче. А себе самого намагався підбадьорювати, та й якось так.
Мобілізувався без роздумів і удвох із сином
Минув час, і зараз ви говорите про ці речі спокійно. А як було, коли вийшли звідти? Що найперше зробили? Дзвонили сину, дружині? Про що там, у підвалі, мріялось?
Коли вже були на стабпункті, у безпеці, я, звичайно, першочергово подзвонив дружині. Вона не відповіла, і я насторожився. А через пару хвилин подзвонив син — він підтримував зв’язок з нашим командиром, людьми з бригади, хоч уже перевівся з неї, і більш-менш мав інформацію, що з нами. Набрав — каже: батя, радий за тебе (він мене так називав, і такий у мене позивний), не переживай — з мамою все гаразд, вона зараз на операції. Тоді й зрозумів, чому мене так стривожило, що дружина не взяла трубку.
Отак вийшло: я потрапив у госпіталь, а дружина — на складну операцію. Переживав, як витримає. Про себе вже знав, що я в надійних руках, живий і більш-менш цілий (поранень мав кілька, але то таке). Зараз у неї курс лікування.
У госпіталі, коли вже відмилися і побували в лікарів, завели нас, показали, де їдальня, де воду можна брати. І то так сильно нас вразило: ще вчора були на позиції, вживали воду по грамах, ділили по краплях, а тут вона горами стоїть у пляшках, можна брати, скільки завгодно. І годували дуже добре. Дуже сильний контраст.
Я там чомусь дуже хотів звичайного яблучка з'їсти. Так чомусь воно… Сидів у підвалі й думав: боже, як би я оце зараз яблучка з’їв!
Як у бригаді зустріли? Що казали?
Я ще вдома зараз, проходжу ВЛК. Пройшов курс лікування в одному госпіталі, тоді в іншому. Робили операцію на вухах, бо мав порвані барабанні перетинки. Потім відпустка за станом здоров’я — і знов комісія. Потрапив до хірурга, кажу: болить чомусь спина відтоді. І на рентгені виявили, що зламане ребро, а два інші у стані загоєння. Тобто кілька ребер були зламані… Знову пролікувався — і знову проходжу ВЛК на ступінь придатності. І тоді вже буду повертатися в бригаду.
А відразу після евакуації нас забрали з того місця, куди ми дійшли (треба було ще ж вісім кілометрів дотопати до місця евакуації, вночі, під координацією дронів), медичною машиною і завезли на стабпункт. Звісно, і медиків, і хлопців наших бачили, і свого безпосереднього командира. Хлопці з підрозділу переживали за нас. Дуже раділи, що вийшли живими. Кажу їм: не дочекаються, я так просто не здамся. Я обіцяв дружині, що повернуся — так і зробив.
А хто ви в мирному житті? Як мобілізувалися?
Остання професія перед війною — був монтажником-висотником, монтував різні об’єкти з металоконструкцій. По правді, ще в часи АТО/ООС думав мобілізуватися. Але ж не служив в армії, а тоді надавали перевагу людям з досвідом, тим, хто хоч трохи служив і щось знає. А потім народився другий син, ще донька — і не склалося. А вже коли почалася повномасштабна війна, роздумів не було. Зібралися із сином, дружиною, невісткою — вибору немає, мусиш іти захищати свою землю. Ще й була загроза наступу з Білорусі, а від нас до Білорусі (Любомир з родиною мешкають на півночі Львівської області. — Ред.) рукою подати. То ми, не роздумуючи, записалися із сином — на базі нашої громади формували батальйон 103-ї (львівської) бригади ТрО.
І разом із сином провоювали близько півтора року в одному підрозділі, бліндажі, окопі. Одні завдання виконували. А потім він пішов до хлопців у підрозділ безпілотних систем, на «мавіки». Він молодший, тямущий, непогано виходило. Спочатку в нашому батальйоні з ними працював, потім в інший батальйон перевівся, а нещодавно — в тилову частину за станом здоров’я, працює із системами ППО.
Як виховали такого сина? Зараз у суспільстві стільки непорядних речей проявляється: ухилянтство нормалізувалося, на військових нападають. Звідки беруться люди, готові просто виконати свій обов’язок?
Навіть не знаю. Намагалися виховувати так, як виховували мене: з повагою до людей, до старших. З цінностями щодо країни, в якій народився. Вчили ставитися до інших дітей і людей так, як хотів би, щоб ставилися до нього. Ніякої особливої програми, просто намагалися прищепити головні життєві цінності. Щоб був чемним. Був людиною, а не балбесом.
Зараз історії, коли люди на позиціях змушені триматися тижнями, на мій погляд, почастішали — регулярно спливають в інформпросторі. Ось і нещодавно витягли бійців 93 бригади, які в серпні зайшли і перед самим Різдвом вийшли, ще й з полоненим росіянином. Чому це вже стало рутинною справою, можна сказати?
На мою думку, зокрема, бо дрони працюють дуже сильно по логістиці, будь-який вихід на позицію зараз дуже складний, доставка їжі чи БК теж, бо все контролюють БпЛА. Якось стояли на одному відтинку на Сумщині — за тиждень машин зо п’ять нам FPV розбили (люди, на щастя, всі живі, хоч і з контузіями, пораненнями). Тобто ні заїхати на позицію, ні виїхати, а пішки по 17 км не походиш — і далеко, і, знов-таки, через дрони — дуже небезпечно.
І, мабуть, нестача людей дається взнаки. У кожному підрозділі, як і в нашому, людей не вистачає, бо втрати і люди за станом здоров’я випадають. Хто довше на війні (а в нас були хлопці, які з 2014 року воювали) — уже не вистачає сил, здоров’я не те, от і переводяться в тилові частини чи підрозділи, де можуть тягти службу.
Ви на війні від самого початку. Як вона змінилася для бійця? Як відчуваються технологічні зміни на власній шкірі?
Повсякдення бійця зводиться до того, щоб дбати про самозахист від дронів. Звісно, позиції і раніше маскували, але зараз це ускладнилося: маскувальні сітки, а над ними інші — від FPV-дронів. Окопи, входи в бліндажі тільки з накатом (перекриття з колод. — Ред.), насипом землі, щоб безпілотники не залітали.
Війна була небезпечною, а стала для піхотинця (та й будь-кого, хто працює на ЛБЗ) у рази небезпечнішою. Коли працює артилерія, ти чуєш вихід снаряда, ну пригнувся, присів, хляпнуло воно — і все. Так, небезпека, але це зброя менш прицільна. А коли вже чуєш звук FPV-дрона поряд... Це вже страшніше. Одна річ — тупий снаряд, а інша — людина-оператор проти тебе.
