Як починали з нуля, вийшовши з Криму
Сергій «Волина» Волинський, учасник оборони Маріуполя, «голос підземелля» «Азовсталі»:
У 2014-му я був командиром взводу 501 батальйону морської піхоти, який базувався в Керчі. Саме звідти росіяни перекидали контингент для захоплення півострова. Ми забарикадувалися в кімнаті підготовки офіцерів для нарад — я, двоє сержантів і семеро матросів (усі потім продовжили службу на материку і захищали країну). Ми вимагали від командира військової частини, щоб він вигнав російського генерала і припинив опис наших складів, зброї і техніки. Потім переховувались у місті, поки нам не організували вихід із півострова. На той момент із 501 батальйону вийшло близько 15% особового складу, з них — чотири офіцери.
Після виходу з Криму в нас не було нічого: ні спальних місць, ні складів, ні техніки. Все, що сьогодні має морська піхота, — це через надзусилля офіцерів, сержантів, матросів, які намагалися зберегти цей рід військ. І додавали цим сил одне одному. Це багатостраждальний, найтрагічніший рід військ, який не завдяки, а всупереч усьому формував колектив, збирав по крупинках зброю і створив надпотужне середовище, де досі виховуються справжні лідери, оборонці і сини цієї країни.
Маріуполь: відчайдухи заводу Ілліча і віра в екстрадицію
Сергій Волинський:
Із 2014 року морпіхи обороняли Маріуполь. Пам’ятаю свій перший бій 6 грудня на Гнутовському напрямку. То був мій перший мінометний обстріл. Ми вивели наші танки і розстріляли мінометну секцію, яка вела по нас вогонь. То був перший наш результат. Морпіхи виривались на бліндажі, на бруствери і кричали: «Слава Україні! Слава морській піхоті!» і багато різких речей на адресу противника. З 2014 року ми по 8–10 місяців перебували в Маріуполі без ротацій. Але нам подобалось те, що ми робили і в якому складі.
В медіапросторі дещо недооцінені перші дні повномасштабного вторгнення. Підрозділи 36 бригади постійно стояли на передньому краї, перші приймали всі навали ворога і авіаційні удари, і дізнавались, що таке відбивати штурми. Багато людей загинули, зустрічаючи ті перші штурми. Під час відходу на завод Ілліча і на самому заводі були запеклі бої. Про це мало говорять, але, можливо, це були найстрашніші бої, які я бачив у своєму житті. Якщо порівнювати «Азовсталь» і завод Ілліча, обидві історії трагічні й страшні, але на Ілліча в нас ще був дух супротиву і ми ще думали, що вийде перемогти цю навалу й далі контролювати Маріуполь. Коли вже відтягнулись на завод Ілліча, пам’ятаю, я збирав людей і казав, що якщо кожен із нас уб’є 15 росіян, то вдасться втримати місто. Мурашки бігали по шкірі, коли після цих слів морпіхи брали на плечі ящики з гранатами і патронами і, сміючись, йшли на позиції вбивати ворога. От на якому рівні був бойовий дух. І коли я дивився на людей, які виходили на завдання чи повертались, хотілося плакати від того, наскільки вони круті.
Потім щодо виходу з заводу Ілліча було багато суперечок; відбулося роз’єднання бригади. Хтось у тій важкій ситуації пішов на прорив, хтось — виконувати інші задачі. Але всередині нашого колективу — взаємоповага, і спроби роз’єднати його марні. Морська піхота, незважаючи на виклики і страхи, які довелося пережити, — це одне велике братерство.
Віктор Сікоза, полковник військово-морських сил ЗСУ, командир 36 окремої бригади морської піхоти у 2022–2024 роках, Герой України:
Я зрозумів, що перемогти не вдасться, лише в день, коли відбулася здача в полон. До останнього вірив, що проведуть екстрадицію. Бо 36 бригада довела, що не збирається здаватися, і на місці противника я б оцінив це і віддав данину поваги такому подвигу, такій ратній праці. Я вважав, що все-таки хлопців з «Азовсталі» екстрадують і це стане уроком для росіян про незламність, внутрішню силу бригади морської піхоти. Та сталось, як сталось.
Про російський полон
Андрій Петрук, оборонець Маріуполя, колишній військовополонений: Розкажу, як був у полоні. Зі мною сиділи побратими, і братерство 36 бригади морської піхоти проявлялося навіть там. Хоч як нам було важко, морпіхи трималися, як одна незламна сім’я. Ми допомагали один одному в усьому. Умови були такі важкі, що поділитися їжею — вже вчинок. Багато хто ламався на цьому, а морські піхотинці — ні.
У мене був друг, брат, найближча мені людина в полоні. Я там (як і тут) на одній нозі стрибав по камерах і без сторонньої допомоги не пересувався. Потрапив у камеру, де був Станіслав Чугуєнко з 501 окремого батальйону. Познайомилися, потоваришували, але часом дискутували. Раз так посварилися, що він був на мене дуже злий, не розмовляли дуже довго, але попри все він мені допомагав. Милиць не було, то він мене під руки брав і так підтримував, пересував. Ми — морська піхота і ніколи один одного не кинемо навіть в таких умовах.
Віктор Сікоза: Коли я ще був комбатом, разом із нами бойові завдання виконувала диверсійно-штурмова група «Ведмеді». Це осередок Правого сектору, а командир підрозділу Олександр Кравцов хрестив мого молодшого сина. І він потрапив у полон. Я розумів, як йому там буде тяжко, бо він же не покидав, як то кажуть, перших шпальт газет так званої ДНР, і там погрожували «Ведмедям» стратою. Я дуже переживав. І так сталось, що якраз на день народження хрещеника Олександра поміняли. Це був для нас найбільший подарунок, ніколи того не забуду.
З того батальйону, який я очолював, у полоні лишилося близько ста людей, а з усієї бригади — до тисячі. З початку обмінних процесів ми обміняли досить багато своїх хлопців і дівчат. Ми, вважаю, багато чого зробили для обміну саме морпіхів.
Про відповідальність за беззахисних
Анатолій «Вчитель», із 2023 року в лавах 501 окремого батальйону морської піхоти: Одна з недавніх наших операцій — евакуація цивільних із Костянтинівки, яка вже постійно під загрозою атак FPV та артобстрілів. Суміжні підрозділи передали нам, що там лишаються четверо дорослих і четверо дітей. Мене це особливо вразило (а я за фахом – вчитель початкових класів): діти не повинні жити таким життям, вони заслуговують на краще, ніж ховатись у підвалах від обстрілів. Отримали інформацію, сіли з начальником розвідки, старшим групи, яка мала проводити операцію, і почали планування місії. Спланували основні й допоміжні маршрути, бо ворог щільно контролює підходи до Констахи, саме місто і район, де сиділи наші цивільні. Серед них ще й літні люди були, а ще ж речі і тварини. Треба було підігнати авто поближче, щоб швидше сісти в транспорт, а потім максимально швидко дістатись безпечного місця. Словом, готувалися ретельно. Нам вдалося всіх благополучно евакуювати. Морська піхота — це не лише штурми і бойові завдання, а й захист життя тих, хто не може сам себе захистити.
Чому морпіхи особливі і звідки береться братерство
Сергій Волинський: Наш батальйон — це велика родина. Неважливо, коли проходив службу: якщо був там, значить, брат. А брату завжди раді. Не знаю жодної людини, яка б знехтувала цим братством під час служби чи після неї.
Віктор Сікоза: Це особливі люди, які свідомо пов’язують себе з морською піхотою. Це вибір найкращих людей зі сталевим стержнем. Вважаємо усіх братами вже тільки тому, що вони погодилися стати до лав морпіхів.
Це виховується з самого початку. Щоб отримати право носити берет морпіха (скласти Клятву морського піхотинця і дійти до ритуалу, коли командир одягає берет і символічно прибиває його долонею по металевій кокарді, — Ред.), кожен проходить внутрішній іспит — смугу морського піхотинця. Це іспит не так на фізичну витривалість, як на вміння працювати в колективі. Смугу перешкод долають групами по 10–15 чоловік, головне завдання — дійти до фінішу не по одному, а всій групі. Це основний критерій проходження служби морпіха. І це складно: треба проявити себе, характер, волю, не здатися, коли організм уже відмовляється нести навантаження. Пройти вище своїх болів і страхів. І триматися разом.
Так у мене звичка виробилась — ходив у контрнаступи разом з бійцями. Робив це, ще коли був командиром роти, і коли командував батальйоном. Мене так привчили, чи сам себе так привчив. Коли боєць бачить біля себе офіцера, це надає йому впевненості. Це надихає людей і вони успішніше виконують бойове завдання.
Про Кринки й Авдіївку
Віктор Сікоза: Морська піхота любить там, де складно, бо там цікавіше. Морпіхів завжди кличуть туди, де треба стабілізувати обстановку. Ми можемо все: як не крути, за плечима на одну стихію більше, ніж у інших.
У Кринках було тяжко, але ми довели, що це можна зробити, і зробили. Не сказав би, що ця операція була заздалегідь провальна. У нас були успіхи і суттєві. Відсотків 80 завдань, які ставились нам у Кринках, ми виконали. Ми стягнули туди дві російські повітряно-десантні дивізії, дві дивізії морської піхоти противника, і всі чотири стояли проти нас. Якби ми цього не зробили, гадаю, противник був би вже в Запоріжжі.
Доки на Авдіївському напрямку стояла 36 бригада, противник не міг зайти у місто. Не буду всі лаври вішати на свою бригаду — були провали, невдачі, втрати позицій. Але хто не втрачав на цій війні позицій? Завдяки тому, що змогли вчасно перегрупуватися, виставити заслони, наростити ресурси, нам довго вдавалося втримувати напрямок.
Морпіхи — це агресивна сила. Ми можемо бути агресивні як у наступі, так і в обороні завдяки зухвалим рішенням і нестандартним діям. Це залежить від настрою бійців: якщо бачиш, що є запал, і вони готові з обох ніг рватися в бій, завдання командира — підтримати їх особистим прикладом, підказкою чи вогневими засобами з боєприпасами.
Про незабутнє
Віктор Сікоза: Під час служби у третій гірсько-піхотній роті гірсько-піхотного батальйону 36 бригади берегової оборони ми базувались у Перевальному між Сімферополем і Алуштою. Там я пройшов стару армійську школу: дисципліна, порядок, найкращі традиції. Там відбулось моє становлення як офіцера. Частину себе я назавжди залишив у Перевальному.
У Маріуполі з 2014 по 2021 рік я проводив по 9–10 місяців на рік. Одна ротація тривала аж 17 місяців. Ми тоді були у селищі Широкине, на околицях міста. Воно теж стало рідним. Я бачив, як розквітав Маріуполь, — із похмурого, сірого, індустріального до зеленого, квітучого, красивого і оновленого. Та у 2014 році там ще не знали, що таке дорожні корки: Маріуполь доріс до них лише у 2019–2020 роках. Це теж моє місце сили.
А ще болить моя рідна Херсонщина. Мій дім був під окупацією. Дружину з дітьми вдалося евакуювати, а з батьками — моїми і дружини — понад рік було неможливо спілкуватися. Все, що міг — коли були на Херсонському напрямку, відправити розвідувальний літак і подивитися, чи цілий мій дім. Знаючи місцевість, пояснював артилеристам, куди треба бити, а куди не слід. Сподіваюсь, це зіграло нам на руку.
