Напередодні Великодня, попри холод і дощ, зустрічати звільнених з полону збираються десятки родичів. Родичі безвісти зниклих у відчаї просять хоча б сфотографувати портрети їхніх рідних. Завдяки свідченням звільнених із полону під час березневого обміну вдалося ідентифікувати в полоні 12 людей, розповів Петро Яценко, речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Олена Родіна шукає свого чоловіка, який також зник на полі бою. Для цього вона приїхала із Хмельниччини.
«Важко доїхати, траса забита. Наймаємо кожен раз буса і їдемо, шукаємо. Скоро буде год і 10 місяців як ми шукаємо», – каже жінка.
Рідні з портретами не відчувають прийдешнього свята.
«Знаєте, для мене немає свята з того дня, як почули звістку, що чоловік безвісти зник. У нас немає ні Нового року, жодного свята ми не празднуємо. Бо це сімейне свято. Господь бог святкував зі своєю родиною, а в нас зараз нема чоловіка – неповна родина. Але я хотіла б, щоб на це свято родини воззʼєдналися, повернулися і були разом. І на наступну господню Пасху за столом зібрались усі. Щоб діти посміхались. Так, як у мене син, коли я сюди їхала, попросив: “Боженько, зроби чудо, нехай мій папа повернеться додому. Єдине, що я прошу, щоб папа повернувся додому”».
Олена продовжує: «Ні грошей не просимо, нічого, тільки б голос чоловіка почути. Я прошу: Господи, поверни побільше наших захисників, нехай побільше людей сьогодні стануть щасливі. І я радію, коли бачу, як тут радіють ті, у кого повертаються. Бо і в моєму домі буде щастя, засяє сонечко, бо повернеться мій чоловік, живий. Нехай, поранений, але зате живий. І ми його дуже чекаємо. Я вірю в чудо і це чудо бажаю всім».
Невдовзі кілька родичів і справді отримують повідомлення про повернення їхніх синів і чоловіків.
Так, Світлана дочекалась свого 22-річного сина Євгена. Отримавши повідомлення про звільнення сина, жінка скрикнула і почала труситись. Інші жінки обхопили її та посадили на лавку.
«Візьми себе в руки, тобі ж його надо обійняти й поцілувати, бо його вже звільнили», – каже, притримуючи Світлану, інша жінка.
“Я перепровірю, а може…” – каже Світлана і дивиться в телефон. “Захисника звільнено з полону!” – зачитує повідомлення в “Дії” жінка. – Я дождалась, 190 днів! Рівно 190 днів… Мені прийшов тиждень назад лист: “Мамо, чекай, я повернуся…” Ох…»
Світлані дають води, обіймає подруга Юля.
«Дождались твого сина, дождемось і мого», – каже Юля.
«Дочекалася, але свою бригаду я не залишу. Це моя родина!» – відповідає Світлана.
Отримують сповіщення про повернення з полону захисників із маріупольського гарнізону ще три жінки.
«До мене чоловік повертається сьогодні, – розповідає Катерина. – Скільки не бачилися? З 24 лютого 22-го року. В травні 22-го року востаннє чула чоловіка, перед його виходом з “Азовсталі”. У мене чоловік узагалі не знав майже чотири роки, чи живі ми з сином, чи ми виїхали, чи ні. Всі чотири роки нічого не знав. Він вийшов в полон 18 травня (2022 року), і тільки через декілька днів я змогла виїхати. Він був у Маріуполі з першого дня, а я була за 100 км, в Бердянську, в цей момент».
Катерина стає ближче до дороги, щоб побачити чоловіка.
«Обійму його так! Він у мене великий, може, якось застрибну. Я думаю, що він мене більше обіймати буде. Бо він мені по відеодзвінку уже 35 раз сказав, як він мене кохає», – ділиться жінка.
Коли підʼїжджає автобус зі звільненими, Катерина одразу впізнає чоловіка – він сидить біля вікна – і кричить: «Серьожа! Ось він! Любов моя! Я тут, любов моя, я тут!»
А коли її Сергій іде через вузький прохід попри родичів, висмикує його із натовпу і палко цілує.
«Нас рідних, які такий довгий час чекають, ніщо не може зупинити!” – радіє Катерина.
Чотири роки в полоні сильно змінили її чоловіка.
«Зовнішньо дуже змінився. Якщо до повномасштабного вторгнення він важив 100+, то зараз він дуже схуд. Нам треба наверстати ці чотири роки. Життя не вистачить, щоб розповісти, що було за ці 4 роки у нас. І його треба привести до тями, повернути до звичайного життя. Вони, як малі діти, треба вчити спочатку все. Самі уявляєте, чотири роки цього жахіття», – каже Катерина.
«Ти гарний такий! – поруч спілкується по відеозвʼязку інший звільнений із полону чоловік. – А від мене одні вуха лишились!»
Самі звільнені з полону теж ледве можуть повірити, що вони нарешті на волі.
«Я не вірю досі, що я вже вдома, – розповідає нацгвардієць Максим, який теж провів чотири роки в полоні. – Уже з мамою дали звʼязатися. Ком у горлі застряг, не зміг нічого сказати. Я не знав про обмін, жодної інформації не було. Це було, як етап. Кожен раз під час етапу нас фотографують з усіх сторін. Ми говоримо, що у нас немає претензій до Російської Федерації, що у нас усе добре, що годують добре (поруч другий звільнений з полону нацгвардієць на слові «добре» показує, що це – в лапках), що медичну допомогу отримуємо. І потім ми їдемо на наступний етап. Я до крайнього не знав, поки в літак не сіли і вже не побачив українські номери автобусів – всьо!!! Зайшли в автобус двоє чоловіків і ми почули: «Доброго дня, хлопці!». Та! Видихнули».
«Дуже круто було, коли ми їхали з Білорусі, люди зустрічали нас із державними прапорами», – підхоплює розповідь побратима Євген.
Він згадує про постійний моральний тиск в полоні навіть перед обміном.
«Казали, що ми станемо гарматним мʼясом, що ніякої реабілітації для нас не буде», – розповідає Євген.
«Нам казали: ось ви приїдете, і вас одразу на передову відправлять. Там дуже тяжко було морально і фізично», – продовжує розповідь третій нацгвардієць.
На питанні, що підтримувало у полоні, про що думали, Максим гірко посміхається: «Було багато часу подумати, коли вас 16 годин тримають стоячи. Про майбутнє, про плани, мріяв, коли цей день настане. Але коли цей день настав, до мене ще не дійшло, що вже все, що можна втілювати в життя інші мрії».
«Замикався у собі. Думав про хороше, про дім, про улюблену країну, – ділиться Євген. – Дуже хочеться, щоб інших хлопців теж звільнили. Дуже хочемо їх зустріти тут, на цій землі».
У донецькій колонії, де утримували Євгена, за його словами, знаходиться більше тисячі полонених.
«Ми чотири роки просиділи, а хлопці і далі сидять», – каже Максим.
За словами звільнених із полону, більше катувань і допитів зараз щодо тих, хто нещодавно потрапив у полон.
«У них важкий стан, і умови, які там… Відносно нас, тих, хто сиділи з 2022 року, то ми вже їм не так цікаві, на нас відігрались, ми відпрацьований матеріал, вже закінчились допити».
«Це дуже тяжко, – каже Євген. – Дуже раді, ми чотири роки цього чекали. Рік тому я сказав іншому чоловіку в колонії, що я свої 30 років зустріну на волі. І ось 19 квітня у мене день народження, 30-річчя».
Найбільша мрія для звільнених із полону тепер – «відпочити і наговоритись із рідними».
