Мігранти і ризики інфекцій: нічого нового
По-перше, будь-яку міграцію будь-куди може супроводжувати ризик інфекцій. До чи з України.
«Відколи люди почали перетинати кордони і при цьому активно спілкуватися, є ризик поширення інфекційних захворювань», — каже Федір Лапій.
Наприклад, сезонний грип в Україну щороку завозять переважно з країн Європи. Туди нові штами потрапляють з Південної півкулі, де саме триває сезон грипу, додає лікар.
По-друге: заяви про те, що трудова міграція автоматично принесе в Україну тропічні чи екзотичні хвороби — це маніпуляції. Чому? Бо для більшості таких інфекцій потрібні або специфічні переносники (комарі, кліщі, москіти), або конкретні епідеміологічні умови, яких в Україні немає або які тут обмежені.
Лапій теж підтверджує, що загрози на кшталт лихоманки Денге, Чикунгунья й інших тропічних інфекцій не варто перебільшувати
А що ж реальне?
І тут ми підходимо до третього пункту. Для України в контексті трудової міграції реалістичними ризиками є інфекції, які вже відомі нашій медсистемі. Про це кажуть у Центрі громадського здоров’я.
Олена Луцька такої самої думки: «Реальними ризиками є інфекції з повітряно-крапельним або фекально-оральним механізмом передачі, які добре переживають подорож. Серед них — туберкульоз (із країн з високим його поширенням), гепатит А, черевний тиф, кір (у разі недостатнього охоплення вакцинацією)».
То тропічних хвороб точно-точно не завезуть?
Окремі випадки лихоманки Денге або Чикунгунья можливі в будь-якій європейській країні, якщо людина прибула вже інфікованою, додають у ЦГЗ. Але це не означає автоматичного поширення хвороби. Для локальної передачі потрібен збіг кількох умов одночасно:
-
є специфічні переносники;
-
є сприятливий сезон;
-
і заражена людина.
Саме так ризики для континенту описує Європейський центр профілактики та контролю захворювань (ECDC). Ще нижчим у ЦГЗ називають ризик вірусів Ебола й Ласса — у Європі такі випадки поодинокі.
Це підтверджує й Олена Луцька: «Панічні заяви в соцмережах значно перебільшують ризики, адже лихоманка Денге і Чикунгунья, віруси Ебола і Ласса — захворювання з чіткою географічною прив’язкою (тропічна Африка, Південно-Східна Азія), специфічними факторами передачі (комарі роду Aedes, контакт з біологічними рідинами) й обмеженим потенціалом до поширення в кліматичних умовах України. Масовий сценарій вкрай малоймовірний».
У тривалій перспективі на поширення деяких інфекцій може більше вплинути не міграція, а зміна клімату. Через потепління в Європі виникають сприятливі умови для поширення комарів роду Aedes, які переносять лихоманки Денге та Чикунгунья. Тож ризик локальних спалахів зростатиме, додають у Центрі громадського здоров’я. І про це вже були заяви, ми писали про них.
Ну добре. А туберкульоз мігранти завезуть?
Якщо натягнути сову на глобус, то поєднати ці факти можна.
Саме в контексті трудових мігрантів з Індії згадують не лише антисанітарію, а й туберкульоз. Індія справді є країною з великим тягарем туберкульозу. За даними ВООЗ, у 2024 році на неї припадало близько 25 % усіх випадків у світі.
Але! Будьмо чесними: Україна також належить до країн з високим тягарем туберкульозу і входить до тридцятки з високим тягарем MDR/RR-TB, який ВООЗ використовує для глобального моніторингу, додає ЦГЗ. MDR/RR-TB — це стійкі до стандартних ліків форми туберкульозу.
У Європейському регіоні ВООЗ Україна входить до дев’ятки з найвищим тягарем туберкульозу. «Тому висока поширеність туберкульозу — аргумент не для стигматизації мігрантів, а для якісної організації клінічного маршруту і раннього виявлення серед людей із симптомами або факторами ризику», — додає Центр громадського здоров’я.
Україна має національну програму боротьби з туберкульозом, молекулярні методи діагностики, електронні системи обліку й напрацьовані підходи до раннього виявлення і підтвердження випадків. Сучасні протоколи лікування і дієві препарати.
Ну хоч здоров'я трудових мігрантів в Україні перевіряють?
«Українське законодавство передбачає медичні огляди для окремих категорій людей. Але немає завдання масово перевіряти всіх іноземців. Важливо, щоб люди мали доступ до лікарів, щеплень, тестування й діагностики за потреби», — кажуть у ЦГЗ.
Саме в контексті туберкульозу Олена Луцька зазначає, що всі трудові мігранти з країн із захворюваністю понад 40 випадків на 100 тисяч населення мали б проходити скринінг на туберкульоз. Це рентгенографія органів грудної клітки і квантифероновий тест (сучасний аналіз крові на туберкульозну інфекцію) або проба Манту до в’їзду або відразу після прибуття. Це загальноприйнята практика в ЄС, у США, в Австралії.
ВООЗ рекомендує систематичне тестування й лікування мігрантів, які походять з країн з високим тягарем туберкульозу. В Україні такого протоколу наразі немає.
На це Центр громадського здоров’я пояснює, що ми не повинні стигматизувати людей за національністю і країною походження, мусимо використовувати ризик-орієнтовані підходи за симптомами, анамнезом, епідпоказами, чи вакцинована людина, чи має доступ до медичних послуг.
Наприклад, ризик-орієнтований підхід щодо туберкульозу в Україні передбачає обстеження для людей із симптомами або факторами ризику, а «не для всіх іноземців через їхнє походження».
Ну і ще один важливий момент, про який говорить Федір Лапій. Слід розрізняти легельну й нелегальну трудову міграцію. Офіційно працевлаштовані мігранти мають проходити певні перевірки, коли укладають контракти, надавати документи, зокрема про вакцинацію. І питання тут не лише у факті міграції, а й у тому, як працюють механізми контролю й документування на в'їзді. А це вже компетенція Державної міграційної служби і Державної прикордонної служби.
Федір Лапій тут згадує спалах поліомієліту в Україні 2021 року. За генетичними характеристиками вірус був подібним до того, який викликав спалах у Таджикистані; його циркуляцію спостерігали в Афганістані й Пакистані. Хоча конкретний шлях потрапляння вірусу в Україну тоді не встановили, серед версій експерти називали й міжнародну міграцію.
Під час спалаху поліомієліту 2015 року на Закарпатті виникали питання до вакцинації дітей нелегальних мігрантів. Місцеві служби фактично не мали механізмів імунізувати їх через юридичні й бюрократичні обмеження.
Фахівці погоджуються, що трудові мігранти потребують додаткової уваги, бо нерідко живуть скупчено, а це вищі ризики інфікувати/ся. Ті самі хостели чи гуртожитки. Але цей ризик мають усі, хто живе в таких тісних умовах, незалежно від країни походження.
«Що ще справді важливо — це медичне страхування й фінансування меддопомоги трудовим мігрантам, — додає Федір Лапій. — Система охорони здоров’я в Україні працює за солідарним принципом. Тобто фінансується спільно всіма громадянами через податки, а допомогу отримує той, хто її потребує, незалежно від того, скільки конкретно він сплатив. Отримуючи зарплату, трудові мігранти також мають сплачувати податки до бюджету — так вони забезпечать собі доступ до медпослуг на рівних умовах. Чи доступ до окремої страховки».
Стійкість до антибіотиків
Є ще один важливий аспект, над яким маємо працювати незалежно від наявності і кількості трудових мігрантів. Це антибіотикорезистентність. ВООЗ вважає її однією з найбільших загроз громадському здоров’ю у світі, і це топпроблема в Україні. Простими словами, це стійкість певних бактерій до антибіотиків. Деколи це означає, що людині або доведеться ампутувати якусь частину тіла, або її життя не врятують, бо бактерії не реагують на доступні ліки. Більше про це ми писали у великому матеріалі.
До чого тут мігранти? За результатами систематичного огляду й метааналізу 2024 року, після пандемії COVID-19 мігранти можуть мати вищий ризик набуття резистентних бактерій, зокрема грамнегативних, у спільнотних умовах — наприклад, таборах для біженців. «Тож дуже важливі інфраструктурні й гігієнічні заходи для трудових мігрантів. Зокрема, йдеться про умови, в яких живуть ці люди», — наголошує Олена Луцька. Тобто проблема не в мігрантах як таких, а в тому, що люди повинні мати гідні умови життя і роботи.
ЦГЗ погоджується, що зростання трудової міграції теоретично може впливати на поширення стійких бактерій, але це світові ризики, пов’язані з мобільністю людей, нераціональним використанням антибіотиків і поширенням внутрішньолікарняних інфекцій. ЦГЗ додає, що в Україні вже існує відповідна система моніторингу і ключова реакція на ризики стійкості бактерій до ліків: посилення інфекційного контролю в лікарнях, збільшення лабораторної спроможності для вчасного виявлення стійких бактерій та раціональне використання антибіотиків.
То де межа між нашою безпекою і дискримінацією мігрантів?
Насамперед у наших головах. Так, для певних інфекцій існують чіткі фактори ризику і симптоми, але це не дорівнює, що всі люди з конкретних країн чи регіонів завезуть нам нові пандемії. Це лише означає, що медична і не тільки системи мусять їх враховувати і дбати, аби кожен трудовий мігрант мав доступ до вакцинації і меддопомоги на рівні з усіма іншими людьми. Щоб жив не в «таборах для біженців», а в гігієнічних умовах. І щоб наша медсистема мала якісні інструменти виявлення ризиків, аби вчасно підхопити людину — на ранніх етапах. Незалежно від її національності
«Тема інфекційних ризиків не має бути причиною дискримінації іноземців. В Україні достатньо своїх проблем з екологією, санітарією та громадським здоров’ям — від хаотичної забудови й забруднення водойм до стихійної торгівлі харчами, — каже Федір Лапій. — Яскравий приклад — Буковель з його перевантаженням інфраструктури і проблемами зі стічними водами». Згадаймо тамтешні кишкові інфекції взимку.
Упередження щодо мігрантів зазвичай виникають під час спалахів інфекційних захворювань, тому потрібні ефективні стратегії профілактики. І важливо не перегнути. Адже, додає Олена Луцька, часом заходи, якими знижують ризик хвороб, можуть спричинити стигматизацію цілих груп людей, а не контроль, заснований на наукових принципах.