Запроваджений у 2022 році мораторій мав зрозумілу мету — забезпечити стабільність функціонування держави в умовах війни. Згодом до нього вносилися зміни та винятки.
Проте одна критична проблема залишилася — судові рішення немайнового характеру фактично неможливо виконати.
Це означає, що навіть коли людина виграла суд, держава не забезпечує реального виконання рішення.
Із чим звертаються люди?
Підґрунтям для конституційного подання стали звернення громадян України. Люди скаржилися на неможливість виконати судові рішення немайнового характеру щодо:
- зобов’язання ТЦК та СП внести в Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів певну інформацію, в тому числі — про виключення з військового обліку;
- зобов’язання військових частин вчинити певні дії, в тому числі — розглянути рапорт чи прийняти рішення про звільнення з військової служби.
Абсурдність ситуації полягає в тому, що виконання цих рішень є актуальним і життєво необхідним для громадян виключно під час дії воєнного стану. Після його припинення або скасування виконання цих судових рішень — наприклад, щодо звільнення зі служби чи оновлення даних в реєстрі — просто втратить для людей будь-який практичний сенс.
Крім того, вказаний мораторій блокує виконання судових рішень, які підлягають негайному виконанню. Зокрема, це стосується рішень про поновлення на посаді на публічній службі або повернення на роботу працівників, незаконно звільнених чи переведених на іншу роботу.
Більше того, у випадках поновлення на роботі чи службі, затримка виконання означає:
- продовження порушення прав людини;
- втрату заробітку чи забезпечення;
- фактичне ігнорування гарантій статті 55 Конституції України.
Що показує практика?
За даними Міністерства юстиції у період з 25 серпня 2022 року по 5 грудня 2025 року відкрито 16 457 виконавчих проваджень, з яких 15 695 стосуються рішень майнового характеру та 762 — немайнового. Станом на 5 грудня 2025 року на виконанні в органах державної виконавчої служби перебувають 13 089 проваджень, з них 12 757 — щодо майнових рішень і 332 — щодо немайнових.
Конституційний вимір
Оскаржуване положення прямо суперечить низці статей Конституції України, а саме: статті 8, частині третій статті 22, частинам першій та другій статті 55, статті 64, пункту 9 частини другої статті 129 та статті 129-1.
Конституція гарантує кожному право звернутися до суду і оскаржити дії чи бездіяльність влади (стаття 55). Водночас вона прямо говорить: рішення суду є обов’язковим, і саме держава повинна забезпечити його виконання (стаття 129-1). Якщо рішення не виконується, це фактично нівелює саме право на справедливий суд.
Хоча під час воєнного стану допускаються окремі обмеження прав (стаття 64), право на судовий захист не може бути обмежене навіть у цей період. Але фактична заборона виконання рішень немайнового характеру якраз до цього і призводить.
Крім того, оскаржуване положення не відповідає статті 8 Конституції України, оскільки створює правову невизначеність щодо строків виконання судових рішень. Хоча строк воєнного стану визначається Указом Президента України, його постійне продовження фактично позбавляє стягувачів розуміння, коли будуть виконані рішення немайнового характеру, зупинені на підставі цієї норми.
У результаті держава в особі виконавчої служби позбавлена можливості впливати на боржників, що робить виконання судових рішень фактично необов’язковим і надає боржникам надмірну свободу щодо їх виконання.
На моє переконання, запровадження цього мораторію фактично звузило зміст і обсяг конституційного права стягувачів на судовий захист, що суперечить частині третій статті 22 Конституції України.
Чому це питання принципове
Конституційний Суд України неодноразово наголошував: виконання судового рішення — це складова права на справедливий суд. Водночас тривале або фактичне блокування виконання окремих категорій рішень створює іншу реальність — коли право існує лише на папері.
Окремо слід відзначити, що Конституційний Суд України вже висловлювався щодо можливості запровадження мораторію на вчинення виконавчих дій і заходів примусового виконання рішень. Водночас предметом його розгляду були виключно рішення майнового характеру.
Проте вважаю, що наведена концепція допустимості відстрочення виконання судових рішень внаслідок запровадження мораторію на вчинення виконавчих дій не є прийнятною для судових рішень немайнового характеру. Тривале відтермінування таких судових рішень фактично призведе або до неможливості відновлення порушеного права особи, або до повної втрати для стягувача сенсу у виконанні такого рішення на момент завершення такого зупинення.
Поточний стан справи
Конституційний Суд України 24 березня 2026 року та 7 квітня 2026 року у відкритій частині пленарного засідання розглянув справу та заслухав усіх учасників. 9 квітня 2026 року відбулася закрита частина її розгляду. Подальше обговорення порушеного мною питання та ухвалення рішення відбудеться на чергових засіданнях Великої палати Конституційного Суду України.
Навіть в умовах воєнного стану, що вимагає гнучких рішень, фундаментальне право на судовий захист залишається недоторканим. Виконання судових рішень — це не опція, а безумовний обов’язок держави. Саме цей механізм перетворює правосуддя з теоретичної концепції на практичний інструмент захисту людини.