Його поява в роки війни – це відповідь держави на століття колонізації гуманітарної сфери, рішуча відсіч витонченим формам витіснення української мови, зачин реальних механізмів захисту людських прав у різних сферах суспільного життя. Він – яскравий доказ того, що ми з новими силами продовжуємо зміцнювати основу нашого конституційного ладу, духовності та державності. Там, де колись рідне слово виживало, бо його витісняли за брудні гроші московські воші та їх продажні гниди, сьогодні має законний захист, державну підтримку та провідні інституції, які його плекають.
Мені випало створити у 2020 році унікальну мовну установу країни – інститут Уповноваженого із захисту державної мови, сформувати професійний секретаріат, забезпечити неухильне виконання закону, трансформувати концепцію діяльності від «лагідної» до «наступальної» українізації, підготувати численні законодавчі ініціативи, нормативно-правові акти та регіональні рішення, про що – в перших пʼяти річних звітах, численних публікаціях в Україні та за кордоном. Ще до повномасштабного вторгнення ми розповіли про кримінальні провадження за лінгвоцид проти українського народу, який з 2022 року набув страшенних масштабів. І це не тільки з музейних виставок, які ми робили з органами виконавчої влади, поширюючи дані дипломатичними та іншими каналами. Неперервна боротьба проти злочинців – це про реальні обвинувальні вироки, які ми відпрацьовували з народними депутатами, правоохоронними органами, правозахисними організаціями, міжнародними партнерами.
Дякую колегам із Національної комісії зі стандартів державної мови, які завжди на варті рідного слова. Крім сертифікованих за міжнародними стандартами іспитів, розробленої термінології та сучасних мовних моделей, вони гідно захистили правопис від послідовної дискредитації, топонімам повернули питомі назви, а фемінітиви зробили аргументованою нормою, а не вибриками «мовних дилетантів». Пригадаймо: ще кілька років тому ми мали такі міста і села, як Луч, Надеждівка, Южне, Переводчикове, Южноукраїнськ і Спокойствіє. Сьогодні неперейменованим залишився хіба що Первомайськ, але вірю в спроможність Верховної Ради України виконати закон про деколонізацію.
Мовний закон — не про заборони, як брехливо волає ворожа пропаганда. Він про відновлення природного, цивілізаційного, демократичного порядку речей, за якого мова титульної нації звучить скрізь: у сферах публічного простору, освіти, культури, медіа, державного управління, самоврядування. Адже українська — це головний фундамент національної безпеки, маркер нашої ідентичності, інструмент опору і щит проти лютих московських злочинців.
Символічно, що до чергової річниці мовного закону – не тільки законопроєкт про українофобію. Ось-ось вийшло журналістське розслідування «Схеми: корупція в деталях» під гучною назвою: «Мовне питання за гроші Москви»: як Росія платила за просування «закону Ківалова-Колесніченка»». Ця т. зв. законодавча ініціатива не тільки дозволяла використовувати найпоширеніші в регіонах мови, зокрема російську, угорську, румунську, молдовську, болгарську, гагаузьку, причому на рівні з українською. Цей документ призвів до того, що «регіональні мови» за мовчазного «сприяння» місцевих еліт почали застосовувати замість державної у 13 із 27 територіальних одиниць України. Зважаючи на визнання закону «КК» неконституційним (2018), остання громада позбулася цього ганебного антиукраїнського документа лише в липні 2021 року. Звісно, не сама, бо не вистачило волі, а виключно за рішенням окружного адмінсуду. Дякую Офісу Генерального прокурора за конструктивні дії.
Цей історичний закон, який з моєї ініціативи як Уповноваженого із захисту державної мови трансформувався у майже 500 місцевих мовних програм в усіх областях України, стрімко повертає рідному слову належне місце і в родинному спілкуванні, і в духовному житті, за кордоном та в тимчасовій окупації. Дякую місцевим громадам і за те, що перетворили суспільно-важливий, стратегічний документ на інструмент системної дії, акт відповідальності перед усією нацією. Це свідчення того, що в дорогих мені Харкові та Херсоні, Береговому і Житомирі, Миколаєві й Чернігові, Сумах, Дніпрі, Хмельницькому та Запоріжжі усвідомили, що наша мова – це не лише культурна цінність, а й питання гуманітарної стійкості та суверенітету. Адже саме тут, на місцях, формується мовне середовище, яке, зміцнюючи державу, не залишає шансів на реванш русифікації. Пів тисячі програм – це пів тисячі семимильних кроків від постколоніального минулого до самодостатнього українського майбутнього, в якому є всі механізми подолання наслідків лінгвоциду, інструменти утвердження української як мови нових можливостей, єдності та рішучих дій.
Чи є в законі слабкі позиції? Безперечно, що є, адже країна-агресорка не спить. Її пропаганда суне московською попсою не тільки в соцмережах, через які вербує громадян, але й на вулицях, у школі та з-поміж молоді. Більше того: немає належного, болючого для порушників, контролю, бо в дорозі закон про україномовне середовище у закладах освіти. Крім того, недостатньо доступу до освіти українською мовою за кордоном, відсутні передбачені державною мовною програмою онлайн курси, бракує розуміння мовної реінтеграції українців із тимчасово окупованих територій. Нагадав би, що досі «заговорюють» законодавчу ініціативу про українську жестову мову, яка визначена мовним законом, а також потребу в мовній експертизі тощо. Але для того є Уряд, щоби втілювати якісну мовну політику, планувати і надавати пропозиції Верховній Раді України, виконувати державну мовну програму, не граючись із необґрунтованими ініціативами та популістськими рішеннями. Мова – це не про забавлянки та розваги, а про Конституцію України, людські права і національні інтереси.
В умовах російсько-української війни значення мовного закону лише зросло. Адже там, де звучить українська, там Україна. Він стверджує: українська мова — це стратегічний пріоритет держави. Його історична місія — не лише захищати, а й об’єднувати і зміцнювати громадянське суспільство.
Закон про мову – це закон про перемогу, а не компроміси. Це – слово волі, свободи, боротьби та гідності. Українська – мова Героїв.