«У медицину варто приходити вже з життєвим досвідом»
Мама Олексія працювала дитячою лікаркою — ортопедом і педіатром сімейної медицини. Олексію було цікаво спостерігати за її роботою. Тож коли підлітком обирав професію, пішов у мед. Хоча й не розглядав хірургію як майбутню спеціалізацію. Каже, у 16–17 років мало хто справді розуміє цю професію настільки глибоко, щоб обирати її свідомо: «У медицину, як на мене, варто приходити вже з певним життєвим досвідом, десь у 20–25 років».
Лише з часом Олексій переконався, що не помилився з фахом: «Мені пощастило побачити сильну українську нейрохірургічну школу, де вже активно застосовували високотехнологічні методи — зокрема операції з використанням нейрохірургічних мікроскопів і сучасного обладнання. Це справило враження і дало відчути масштаб професії».
Згодом Олексій пройшов конкурсний відбір і зміг навчатися в Університеті Людвіга — Максиміліана на клінічній базі в Аугсбурзі. Там працював поруч із провідними нейрохірургами, тоді ж остаточно визначився зі спеціальністю.
«Сьогодні головне — якість життя»
Нейрохірургія стає менш травматичною, більш контрольованою і значно ефективнішою, спостерігає за роки практики лікар. «Сучасні втручання дедалі частіше є малоінвазивними». Змінився і підхід до лікування: «Якщо раніше хірургія часто була боротьбою за виживання, то тепер акцент зміщується на якість життя пацієнта. Це означає інший рівень планування операцій, нові критерії успіху і, зрештою, іншу філософію медицини».
Сучасні підходи формують на основі багатоцентрових і плацебо-контрольованих досліджень, які дозволяють обирати найбільш ефективні методи лікування. Водночас колосально зросла доступність інформації: завдяки інтернету, цифровим технологіям і глобальній комунікації лікарі значно швидше обмінюються досвідом. До повномасштабної війни, згадує він, цьому сприяли й численні міжнародні поїздки — десь він навчався, десь сам викладав: «Саме тому здібні й мотивовані лікарі сьогодні значно швидше опановують практичні навички».
Змінюються і методи діагностики, і сама спеціальність. Насамперед у мікрохірургії запровадили операційний мікроскоп: «Ми перейшли від великих операцій до значно менших. Завдяки багаторазовому збільшенню — у 20–40 разів — хірург отримує можливість працювати значно точніше, що безпосередньо впливає на результати і швидкість відновлення пацієнтів».
Другим важливим етапом він називає розвиток діагностики, зокрема магнітно-резонансної томографії. Хоча МРТ існувала і раніше, за ці роки вона стала значно точнішою та інформативнішою. Сучасні апарати дозволяють отримувати дані, які суттєво розширюють можливості як перед операцією, так і під час післяопераційного контролю.
Поступово змінюється і сама операційна. Серед важливих напрямів — ендоскопічні методи, які зменшують травматичність втручань. А використання електронно-оптичних перетворювачів або інтраопераційної електронейроміографії дає змогу в реальному часі орієнтуватися в структурах нервової системи: «Ми фактично “продзвонюємо” їх, як електрики».
Не менш важливими є й асистуючі технології. Сучасна анестезія, включно з так званою wake-up методикою, дозволяє під час операції частково взаємодіяти з пацієнтом і контролювати функції мозку. Активно розвивається і стереотаксична хірургія — коли комп’ютерні системи допомагають орієнтуватися у тривимірному просторі мозку, іноді із використанням VR-технологій.
«Цей процес не зупиняється — він постійно триває», — наголошує нейрохірург. І саме в цьому полягає головний виклик для лікаря: залишатися в потоці нових знань, розуміти, які інструменти з’являються, і вміти інтегрувати їх у свою практику.
Найскладнішими для Олексія залишаються реконструктивні операції на хребті — зокрема виправлення деформацій у трьох площинах, таких як сколіоз. Вони потребують максимального залучення досвіду, мануальних навичок і технологічних можливостей.
Подібний рівень складності він відзначає і в хірургії головного мозку — зокрема у функціональній та судинній нейрохірургії. Водночас із розвитком технологій спеціальність дедалі більше дробиться на вузькі напрямки. Якщо раніше нейрохірург фактично був універсалом, то сьогодні це вже неможливо: «Всередині цих напрямків існує цілий світ окремих спеціалізацій».
Він принципово не береться за втручання поза своїм профілем, натомість прагне максимальної глибини в тих напрямках, якими займається щодня.
«Це інша війна»
З 2014 року Олексій Єрошкін прооперував понад 5000 військових — зокрема й тих, хто повернувся з полону: «Технічно для мене все зрозуміло: як дістати уламок, як зберегти судини, як виконати операцію максимально ефективно. Але досвід людей, які пережили полон, — зовсім інше. Це переживається значно важче».
Умовно патології, з якими повертаються військові, він ділить на дві великі групи.
«Перша — це загострення хронічних станів. Насамперед хребет: остеохондроз, спондилолістез, грижі, стенози. Вони виникають не через прямі поранення, а як наслідок навантаження, виснаження і умов перебування», — пояснює Єрошкін.
Друга група — безпосередньо бойові травми: уламкові поранення, складні ураження тканин, операції на нервах, краніопластики, реконструктивні втручання. «Саме це зараз формує наш досвід як нейрохірургів».
Якщо порівнювати період від 2014 року і час повномасштабної війни, характер травм принципово не змінився. «Змінилася інтенсивність. Це інша війна. І ця інтенсивність створює зовсім інше навантаження на систему», — каже лікар.
Війна, додає, — «мати хірургії». Масштаб і різноманітність ушкоджень змушують лікарів швидко адаптуватися — часто вже в процесі роботи: «Повністю підготовленим бути неможливо, бо такого досвіду раніше не існувало. Хірургія стає більш рішучою. Інколи — більш “агресивною”, якщо говорити про швидкість рішень і готовність діяти. Але операція — лише частина лікування. Можна ідеально прооперувати, але без реабілітації це не дасть результату».
Саме реабілітація визначає, чи зможе людина повернутися до нормального життя. Тому сучасна медицина — це командна робота. У складних випадках до лікування можуть бути залучені до десяти спеціалістів одночасно — і лише їхня взаємодія дає результат: «Фактично ми стали місцем концентрації унікального досвіду лікування бойових травм. До нас приїжджають колеги з інших країн переймати цей досвід. Розвиваються й окремі ініціативи. Є “Титанові”, з якими ми співпрацюємо. Вони пройшли шлях від волонтерської ідеї до сильної професійної структури, що допомагає не лише з лікуванням, а й із поверненням людей до активного життя».
І саме це — головне: «Наше завдання — повернути людину в суспільство. Бо справжній масштаб війни — це не лише поранення. Це те, як вона змінює життя. І наскільки складним є шлях назад».
Штучний інтелект допомагає, а не замінює нейрохірурга
Штучний інтелект уже поступово впливає на нейрохірургію, хоча про проривні зміни поки говорити рано. Окремі елементи ШІ інтегруються в обладнання — вони допомагають обраховувати кути деформацій, аналізувати зображення та планувати втручання: «Штучний інтелект стане для нас інструментом, який підвищить ефективність роботи — таким собі “підсилювачем”». Наступним етапом, на його думку, може стати поєднання таких рішень із розвитком роботизованої хірургії.
Штучний інтелект, пояснює Єрошкін, насамперед пов’язаний із обробкою великих обсягів інформації та швидкістю аналітики, однак сам по собі поки що не вирішує технічних задач хірургії.
Олексій Єрошкін спостерігає і відзначає, що рівень української нейрохірургії нині відповідає європейським стандартам. Це підтверджує і досвід роботи з пацієнтами, які мешкають за кордоном і звертаються за консультаціями або приїжджають на лікування: «Часто ми повторно оперуємо таких пацієнтів, коригуємо результати, займаємося відновленням».
Проблема – не у фахівцях, а в організації системи: «Не може бути ефективної нейрохірургії без належної організації медичного процесу». Навіть сучасний апарат, пояснює він, не дасть повного ефекту без інтеграції в загальну систему — обробки даних, клінічного застосування та логістики. Тобто ключове питання не в наявності технологій, а в здатності системи правильно їх використовувати: «Ця система включає значно більше, ніж роботу одного лікаря — це команда, інфраструктура, адміністративна підтримка, контроль якості та планування. Саме тут криється головний виклик. Ще під час стажування в Німеччині я зрозумів, що подолання цього розриву потребує десятиліть».