Перший день
У перший день палеоцену* не було світанку. Якщо дивитися вгору із землі, небо здавалося чорним. Але це ілюзія. Ранкове, все ще всіяне зірками небо, було повністю затьмарене. Гелл-Крік накрила чорна пелена. Здіймалися хмари кіптяви, підсвічені знизу полум’ям, якого не витримували навіть вогнестійкі рослини. Рев, що лунав над Гелл-Кріком, — це не зухвалий крик хижака чи трицератопса, що змагається за панування, а неземний стугін вогню, який поглинає все, до чого торкається. Світанкове сонце повністю затуманив задушливий дим, який клубочився, доки шалені язики полум’я пожирали гектар за гектаром.
Маленька мезодма (Mesodma) намагається проспати цей апокаліпсис. Вона наче дрібнюсінький клубочок пуху — схожа на білку і за розміром, і за виглядом. Ця крихітна істота згорнулася калачиком, уклавши голову на м’яке іржаво-червоне хутро хвоста. Формально мезодма — багатогорбкуватий** ссавець. Її класифікують так через особливий ряд зубів: кутні мають чимало гребенів, або горбків, набагато витонченіших, ніж у декількох інших ссавців.
Палеонтологи називають цих маленьких звірят, що вперше з’явилися в пізньому юрському періоді (понад 80 мільйонів років тому, водночас із алозаврами та стегозаврами), мультами. Вони жили і розвивалися пліч-о-пліч із грізними ящерами. Нижні передкутні зуби мезодми схожі на широкі плоскі ложки, вкриті довгими гребенями, і вважаються чудовим пристосуванням для розкушування твердої їжі: насіння, горіхів, яєць і навіть кісток, яких ще кілька годин тому, до зіткнення, було донесхочу. Зараз ця істота — не тільки один із небагатьох ссавців, що залишилися в цій частині світу, а й узагалі одна з нечисленних тварин, які вціліли після пожежі в Гелл-Кріку. Темні грудочки різноманітних форм і розмірів устеляють випалені галявини та почорнілі, задимлені ліси. Чимало з них — обвуглені рештки великих динозаврів. Від кісткового коміра вбитого трицератопса відшаровується потемніла луската шкіра. Неподалік лежить подібна брила, що зовсім недавно була дзьобатим і вкритим пір’ям анзу. Тепер пернатий динозавр скидається на запечену індичку.
Ще одна приземкувата постать — це дідельфодон, один із найбільших ссавців свого часу. Розміром майже з домашнього кота, цей сумчастий є неперевершеним крадієм яєць і вправним мисливцем на дрібних ящірок. Однак, мандруючи просторами Землі в період крейди, крихітний звір не знаходить прихистку від вогню.
На поверхні все завмерло — тут вирують лише нестримні лісові пожежі. Вони — симптоми глибшої екологічної кризи. Ось на болотистій галявині рештки звивистої, схожої на ігуану ящірки лежать неподалік останків молодого тиранозавра. На тілі динозавра немає ознак вогню: жоден волосок і луска не почорніли. А от впоратися із жахливою спекою йому не вдалося. Падіння уламків після удару астероїда спричинило глобальну теплову хвилю, яка тривала декілька годин. Виділеної енергії вистачило, аби підвищити температуру повітря до 260 градусів за Цельсієм. Тож так — повітря також може горіти.
Знайти укриття від такого пекла майже нереально. І річ не тільки в тім, що повітря стало гарячим і задушливим. Розжарених уламків так багато, і вони палають так інтенсивно, що кожна крихітна порошинка додає ще більше енергії до теплової хвилі, яка охоплює всю планету. У місцях, де небокрай не встигло затягти задушливим димом, зникають тіні: внаслідок удару небо стає яскравим, і світло рине звідусіль.
Навіть у звичайний день тривале перебування під сонцем, та ще й без захисту, може бути некомфортним і спричиняти опіки. Тепер, коли інтенсивність зросла вдесятеро, пекуче сяйво випалює будь-яку органічну речовину. Спроби відшукати сховок у долині чи ущелині не допоможуть, так само як не врятують тіні дерев. Навіть у водоймах Гелл-Кріку маслянисте водостійке пір’я водоплавних птахів скручується й обгорає від жахливої температури. Зрештою оперення втрачає гідрофобні властивості і починає набирати воду. Птахи, які шукали прихистку у воді, затримують дихання на хвилину-дві, а відтак або гинуть від спеки, або тонуть. Вони не в змозі побороти вагу води, яку тепер всотує їхнє пір’я. Єдині пернаті, що мали шанс врятуватися, — ті, що встигли відшукати великі кам’яні ділянки або інші схованки, захищені від сліпучого сяйва та спеки.
Багато мешканців Гелл-Кріку не мали навіть найменшої нагоди втекти. Непташині динозаври еволюціонували для життя просто неба. У їхньому поведінковому чи анатомічному арсеналі не було жодного засобу, який би забезпечив бодай шанс на порятунок. Що міг зробити динозавр проти такої палючої спеки? Тиранозавр і торозавр, едмонтозавр та орнітомім — усі ці види загинули. Броня ніяк не допомогла анкілозавру і денверзавру (Denversaurus). Пахіцефалозавру і сферотолу (Sphaerotholus) нічим не зарадили куполоподібні голови. Ані величезні стада гадрозаврів, ані турботлива поведінка гніздових троодонтів не надавали навіть мінімального захисту. Майже нічого з усієї сукупності поведінкових звичок більше не мало значення. За лічені миті десятки мільйонів років еволюції звелися нанівець.
Масові вимирання тому й мають такі руйнівні наслідки, бо стаються рідко. Вони є буквально найгіршими сценаріями розвитку подій. У минулому катастрофи завжди розгорталися повільно. Зміни ж бо вимагають від організмів або руху, або адаптації, або загибелі, і масові вимирання стаються, коли катастрофа настільки стрімка, що цілковито позбавляє можливості обрати перші два варіанти.
Істотам, які все ж виживають під таким шаленим тиском, здебільшого просто щастить. За винятком бактерій та інших організмів, які швидко розмножуються, мутують і виживають завдяки варіаціям, істоти на Землі не здатні еволюціонувати аж так швидко. Вони не можуть адаптуватися до екстремальних умов, навіть якщо катастрофа розгортається повільно. Виживають лише ті, хто завдяки чистій випадковості наділений рисами або особливостями поведінки, які дають їм змогу вціліти. І це майже ніколи не стосується видів, чиї представники є найбільшими, найяскравішими чи найхаризматичнішими. Вцілілі істоти зазвичай належать до поширених видів, на які можна натрапити ледве не скрізь. У певному сенсі Землю успадковують скромні — і раніше вони саме так і робили, аж чотири рази.