Сьогодні, у цифрову епоху, плакат виявився чи не найбільш адаптивним форматом для фіксації доленосних ідей. Його позірна «архаїчність» стала перевагою: у часи інформаційного хаосу саме лаконічний друкований образ найкраще фокусує увагу. Воєнний плакат — це не лише інструментарій, а й глибока рефлексія.
Експозиція охоплює 309 робіт 42 митців, доповнених відеодокументацією з 37 виставок проєкту «Плакати Воєнного Часу», що відбувалися у публічних просторах Запоріжжя впродовж чотирьох років повномасштабної війни. Вона демонструє еволюцію плаката від стихійного емоційного вигуку до зрілої інтелектуальної зброї, що документує воєнні злочини та водночас деконструює міфи кремлівської пропаганди.
Це мистецтво, яке не чекає на завершення війни, щоб бути осмисленим; воно осмислює війну в момент її тривання, перетворюючи травму на опір. Як зауважила у своєму відеозверненні правозахисниця та лавреатка Нобелівської премії миру 2022 року Олександра Матвійчук, у світі, де агресор системно заперечує існування нації, мистецьке висловлювання стає актом фізичного підтвердження буття.
Проєкт має довгу історію. У 2022–2023 роках у Запоріжжі відбулося дев’ятнадцять вуличних виставок, де експонувалися роботи українських дизайнерів та ілюстраторів, зокрема й учасників паризького колективу Les Arts contre la Guerre. Ініціатива кураторів Олени Сперанської та Геннадія Козуба (резиденція BIRUCHIY) перетворила публічний простір прифронтового міста на відкриту галерею. Тут мистецтво не ховалося від ракет, а протистояло спробам Росії стерти українську ідентичність. Результатом цієї роботи стала збірка з 453 творів, видана окремою книгою, яку презентували на відкритті в Clifford Gallery.
Олена Сперанська, кураторка проєкту та авторка книги «Плакати Воєнного Часу 2022-2023», у своїй лекції «Сила зображення: травма, мистецтво та контрпропаганда» для студентів та професорів Університету Колгейт підкреслила: ці твори є безпосередніми свідченнями, що викривають російську агресію через силу зображення.
У цій візуальній битві Олексій Сай утверджує мистецтво як пряму дію — він відомий своїм підходом до мистецтва як до способу швидкої реакції, його роботи спрямовані на максимальну ефективність та здатність спонукати до дії. Працюючи з цифровою графікою, Сай фокусується на жорсткій фіксації моментів війни та злочинів агресора, що входить у резонанс із пошуками інших авторів.
Зокрема, Альбіна Ялоза досліджує сакральну силу та діджитал: у своїх воєнних плакатах художниця звертається до релігійних образів, а її цифрові ліногравюри мають майже іконографічну силу.
Паралельно з цим Олег Грищенко залучає до боротьби архетипи та міфи, майстерно вписуючи сучасну війну в історичний контекст. Його знакова робота «Голіаф» порівнює Україну з Давидом, який протистоїть бездушному монстру. Апелюючи до глибинних архетипів, Грищенко допомагає іноземному глядачеві зрозуміти суть конфлікту через знайомі культурні коди.
Традиція знаходить нове дихання і в роботах Катерини Лісової, чия серія «Сила Памʼяті» з цифрових колажів присвячена трагедії українських міст. Роботи поєднують хроніку війни та архівні фото мешканців, «зшиті» традиційними рушниками як символом зв’язку між особистою історією та культурною пам’яттю.
Цей простір смислів доповнює Даша Подольцева та її графічна документація простору. Художниця фокусується на темах публічного простору, який війна перетворила на зону катастрофи. Її поєднання колажу та дизайну стало символом вуличного спротиву, адже Подольцева була однією з перших, чиї виставки проходили безпосередньо на фасадах будинків Запоріжжя, роблячи мистецтво невід’ємною частиною міського ландшафту під час обстрілів. Кожен з авторів перетворює плакат на «живий нерв» сучасної історії.
Завдяки зусиллям докторки філософії Керолін Гайл та Інституту Крейнака присутність проєкту в Університеті Колгейт виводить дискусію на рівень політичної філософії.
Докторка Гайл розглядає виставку як простір для осмислення особистої та громадянської автономії. «Завдяки досвіду Олени Сперанської, яка працює безпосередньо з митцями в Україні, аудиторія може краще зрозуміти, як візуальна культура стає інструментом стійкості та публічного голосу», — зазначає вона.
Тим часом у Запоріжжі
7 березня у запорізькій галереї Zaporizhzhia Biruchiy Art Centre відкрилася виставка «Ми Поруч. Документація» — результат співпраці американського художника Філа Бюлера та Олени Сперанської. Це проєкт про солідарність, що об’єднує Україну та США. Його основою стала масштабна панорамна фотографія (360°), знята Бюлером 1 жовтня 2025 року на Таймс-сквер у Нью-Йорку.
Тоді, у День захисників і захисниць України, понад 70 людей — волонтерів, митців та біженців — зібралися в центрі мегаполіса. Стоячи в мовчазному колі, вони тримали плакати українських художників. Цей «ланцюг єдності», зафіксований на камеру і тепер презентований у Запоріжжі, став символом спільного протистояння агресії.
Учасники виставки «Українські Плакати Воєнного Часу: 2022–2025. Шлях Спротиву»:
Олег Буганов, Дмитро Дзюба, Олександр Грехов, Олег Грищенко, Артем Гусєв, Юрко Гуцуляк, Анастасія Гайдаєнко, Микола Гончаров, Закентій Горобйов, Vincent Hulme (Франція), Bartlomiej Kielbowicz (Польща), Myriam El Khawaga (Франція), Марія Кінович, Стас Колотов, Сашко Ком’яхов, Микола Коваленко, Нікіта Кравцов (Україна–Франція), Еліна Куліч (Франція), Марта Лешак, Катя Лісова, Антон Логов, Дарія Луцишина, Максим Маловічко, Нато Мікеладзе, Владислав Михайлів, Марсель Онисько, Максим Паленко, Юля Пілюля, Даша Подольцева, Олексій Ревіка, Олексій Сай, Анна Сарвіра, Liliana Saus (Франція), Єгор Секірін (Франція), Микита Шилимов, Дмитро Сімонов, Михайло Скоп, Нікіта Тітов, Христина Валько, Іван Волянський, Альбіна Ялоза, Андрій Єрмоленко.
Виставка триватиме до 31 травня 2026 року.
Проєкт став можливим завдяки підтримці Запорізької міської ради, симпозіуму сучасного мистецтва BIRUCHIY, ГО «Спілка дослідників сучасного мистецтва» (Україна) та американської громадської організації «Платформа Сучасного Українського Мистецтва».