Музей як фактор визнання
Проєкт у Шоколадному будинку був ініційований і підтриманий Офісом Президента України, Національним музеєм «Київська картинна галерея» та Національним художнім музеєм України. За словами в. о. гендиректорки Київської національної картинної галереї Оксани Підсухи, виставка має стати кроком до подальшої музеєфікації доробку художника: «Безпосередньо до створення проєкту нас спонукав ювілей видатного художника, бажання висловити прижиттєву шану митцю. Ми об’єднали з НХМУ наші збірки та запросили до співпраці інші музеї та інституції, аби продемонструвати твори, що належать до музейних колекцій. А оскільки в державному музейному фонді зберігається зовсім невелика частина доробку художника – близько 100 творів, ми акцентуємо цією виставкою на питанні нагальної необхідності подальшої музеєфікації доробку художника, який налічує понад 5 000 творів».
В Україні справді бракує системної політики музеєфікації доробку живих або нещодавно померлих художників. Держава не фінансує закупівлі творів для музеїв у достатньому обсязі, а меценатство не має сталої інституційної моделі й законодавчої бази. Необхідність створення державного музею сучасного мистецтва вже давно є притчею во язицех в колі спеціалістів. У результаті доля спадщини митців часто залежить від випадку: доброї волі родини, приватних колекціонерів, самого художника або окремих музейників.
Підсуха наголошує, що майбутній музей Марчука міг би вирішити проблему фрагментарності його представлення в державних колекціях: «Наразі жоден музей не володіє монографічною колекцією творів художника, яка презентувала би всі чи більшість етапів його творчості, всю жанрову палітру та цикли. У більшості інституцій зберігається по 2–3 твори майстра. Це обмежує дослідницький потенціал кожного окремого музею у вивченні творчості Марчука та експонуванні. Сподіваємося, майбутній музей Марчука отримає масштабну й цілісну колекцію його робіт, а також корпус архівних та ескізних матеріалів, що уможливить системне наукове опрацювання спадщини художника, широку контекстуалізацію його творчості».
Поміж тим, питання музею можна поставити цілком прагматично: чи потрібна сьогодні Україні інституція, яка системно зберігатиме, досліджуватиме й показуватиме спадщину одного з визначних українських художників другої половини ХХ — початку ХХІ століття? І чому цю інституцію так часто обговорюють не в категоріях музейної політики, а в категоріях «історичного боргу перед генієм»?
Формула національного генія
У публічному образі Івана Марчука повторюються кілька стійких мотивів: геній із народу; художник, якого не визнавала радянська система; митець, що винайшов власну техніку; емігрант, який повернувся в Україну; живий класик, якому держава досі не створила належного музею.
Ця біографічна конструкція зрозуміла широкій аудиторії, легко відтворюється в медіа і дозволяє вписати художника в майже шевченківський сюжет: талант із народу, боротьба з системою, непросте визнання, служіння Україні. Не випадково в матеріалах про Марчука часто згадується його цикл «Шевченкіана» — тематичний цикл у доробку художника, за який він у 1997 році отримав Національну премію імені Тараса Шевченка.
Марчук став досконалою фігурою для такого перенесення. Він живий сучасник, який водночас виглядає як персонаж уже готового національного міфу: мудрий старець, самотній майстер, який говорить про мистецтво як про долю, працю й служіння. Слоган, що прикрашає головну сторінку його сайту («Дайте мені тисячу років — і я розмалюю небо») хоч і відсилає до Архімедового «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю!», та працює як формула романтичного генія: одного життя замало, задум перевищує людський час.
У європейській культурі фігура генія належить насамперед ХІХ століттю, добі романтизму, німецького ідеалізму і формування національних канонів. Геній — це не просто талановита людина, а й символічний представник нації, її голос, резонатор її духу. У колонізованих або позбавлених державності культурах такими постатями найчастіше ставали поети й письменники: Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, Адам Міцкевич, Шандор Петефі та інші. Література була головним полем націєтворення, бо мова була доказом існування народу та його оригінальної і самоцінної культури.
В українській культурі національним генієм у літературі є Тарас Шевченко, у музиці — Микола Лисенко, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський... але в образотворчому мистецтві немає фігури, настільки ж загальновідомої, беззаперечно впізнаваної і прийнятої всіма, від професійного поля до шкільних підручників. Хіба що на допомогу знову приходить Шевченко.
Потреба у великому художнику
Мистецтвознавиця, заступниця генерального директора з експозиційно-виставкової роботи Національного художнього музею України Оксана Баршинова вважає, що феномен Марчука пов’язаний не лише з його творчістю, а й із ширшою потребою української культури у фігурі «великого художника»:
«Немає тяглості живописної, як в інших країнах. І є потреба, мені здається, у великому художнику. У нас не вийшло з Малевичем. Ми не дотягуємо, чомусь нічого не можемо зробити з Бойчуком. Примаченко – окей, у нас є Примаченко, але цього якось недостатньо. Тобто треба ще когось. І бажано ще й серед сучасників. Жити в часи з генієм завжди приємно – це наче підвищує власну самооцінку».
Ця думка, можливо, найточніше пояснює, чому образ Марчука виявився таким сильним. Він дає суспільству відчуття, що «наш геній» живе поруч із нами, що його можна побачити, почути, сфотографувати, привітати на виставці. На відміну від авангардистів (Казимира Малевича, Олександри Екстер, Михайла Бойчука та ін.), яких Україна сьогодні повертає собі через складні дискусії про імперію, модернізм і космополітизм, Марчук значно простіший для культурного споживання. Він говорить українською, має зручну біографію, працює в живописі, створив власну техніку – «пльонтанізм» – і виглядає як художник, яким його уявляє широка аудиторія.
Народна любов до Марчука реальна, адже митець має хист до комунікації з глядачем: він багато років супроводжує власні виставки, спілкується з відвідувачами, фотографується, пояснює роботи. Його мистецтво дає глядачеві відчуття майстерності, праці, духовності, «української землі», зрозумілого символізму.
Але варто розмежувати народну любов і професійне розуміння його місця в історії мистецтва. Баршинова говорить про Марчука як про явище, що апелює до народницької чутливості: «Марчука можна описати в дусі ХІХ століття: пошук народної душі, чогось «справжнього», народу як ідеалу. Він використовує сюжетність, впізнавані мотиви, приправляє це поверховим символізмом. І тому для широкої аудиторії це дуже добре працює».
Міф про невизнання і герметичність
Одна з центральних частин марчуківського міфу – історія про художника, якого не визнавала радянська система. Марчука справді довго не приймали до Спілки художників, його персональні виставки були обмежені напівофіційними просторами: у Спілці письменників, медичній бібліотеці, коридорах наукових інститутів. Сам художник неодноразово зазначав про «двадцять років заборони».
У той самий час професійний шлях художника важко назвати невдалим. Народжений в селі на Тернопільщині в сім’ї ткача, Марчук отримав фахову освіту у Львові, перебував у полі впливу Карла Звіринського та львівського мистецького середовища, згодом виконував монументальні замовлення в Києві (за сприяння фізика Віталія Шелеста, сина першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста), працював у державних установах, виставлявся в Москві наприкінці 1970-х років. Ці факти аж ніяк не скасовують тиску радянської системи на творче начало художника, але привносять суперечливі відтінки в образ ізольованого і гнаного генія.
Лана Деларош (Берндл), українсько-австрійська режисерка й авторка документального фільму про Марчука, зіштовхнулася з цією складністю під час десятирічною роботою над стрічкою. Для неї важливо було говорити про художника не лише в межах офіційної легенди, а й через архіви, контекст, свідчення та суперечності: «Це найболючіший проєкт, який у мене був. Я виявилася ніби заручницею Івана Марчука, заручницею цього фільму, а Марчук сам, певною мірою, заручником своєї техніки “пльонтанізму”».
Показ її фільму заблокували в січні цього року в одному з українських осередків Нью-Йорка. За її словами, за три дні до презентації імпресаріо Марчука Тамара Скрипко зателефонувала організаторам і вимагала скасування. Деларош описує логіку цього тиску: «Їм був потрібен фільм-промоція. Хоча будь-яке кіно в принципі є промоцією, тут йшлося про бажання імпресаріо все контролювати й цензурувати. Щоб у кожному другому реченні лунало "геній сучасності". Але чесна критика важить більше, і жива людина, подана у фільмі, набагато цікавіша за бронзовий пам’ятник. У мене у фільмі зібрана українська культурна еліта — люди, які знали Марчука особисто: його друзі, ті, хто з ним навчався, хто бачив різні етапи його життя. Це не просто сторонні коментатори. Кожен із них має свою думку і говорить про Марчука з власного досвіду».
Для режисерки принциповим було показати не лише «самородка», а й інтелектуальне середовище, з якого він виростав: «Коли Марчук каже, що він “виріс на граніті, де нічого не проростає”, для мене це звучить дивно. Адже була школа Карла Звіринського, були інші художники, з якими він навчався і спілкувався. У цьому колі були Андрій Бокотей, Любомир Медвідь, Петро Грицик, Роман Петрук, Зеновій Флінта, Олег Мінько, Петро Маркович та інші. Саме тому мене так зацікавили ранні роботи Марчука — у них видно живий контекст львівської школи, з якого він виростав».
Цей конфлікт навколо фільму показує, наскільки чутливою є будь-яка спроба вийти за межі вже усталеного наративу. Образ «генія сучасності» не просто описує художника — він відтворюється й постійно підкріплюється зовнішніми маркерами визнання.
Рейтинг «100 геніїв» і формування бренду
Найвідоміший аргумент на користь світового статусу Марчука — його потрапляння до списку «100 живих геніїв сучасності», оприлюдненого у 2007 році. Цей факт постійно повторюють в медіа, біографіях, презентаційних текстах і навіть у наукових статтях. Однак методологія цього рейтингу значно менш переконлива, ніж його медійний ефект. Список укладала не газета The Daily Telegraph, яка опублікувала його, і не мистецтвознавча інституція, а консалтингова компанія Creators Synectics. Вона опитала 4000 британців, попросивши їх назвати живих людей, яких вони вважають геніями. Потім кандидатів оцінювали за кількома критеріями, серед яких були «зміна парадигми», «інтелектуальна сила», «досягнення», «культурна важливість» і «визнання громадськості».
Марчук у цьому списку посів 72-ге місце з 6 балами з 50-ти — поруч із Гансом Ціммером, Джоном Вільямсом, Стеном Лі та Джорджем Лукасом. Сам факт присутності в рейтингу яскравий, але він радше говорить про публічну впізнаваність і медійну циркуляцію імені, ніж про експертне визнання в історії мистецтва. Утім, в українському контексті цей рейтинг став майже сакральним доказом того, що світ визнав нашого митця. А для представників арт-ринку, пов’язаних із продажем картин художника, цей факт перетворився на потужний символічний капітал.
В такий спосіб, паралельно з державним та музейним визнанням працює і ринкова логіка. У 2024 році пейзаж Марчука «Зійшов місяць над Дніпром» продали на аукціоні за 300 тисяч доларів. Після цього в медіа з’явилася повторювана фраза: Марчук — найдорожчий сучасний художник України.
Київська галеристка і кураторка, яка побажала залишитися анонімною, вважає, що ринок Марчука працює передусім усередині замкненого українського символічного поля: «Те, що його продали на аукціоні за 300 тисяч, — це, звісно, добре. Але це не означає автоматично міжнародного визнання. Це радше внутрішній ринок і внутрішня потреба». За її словами, Марчук створив не лише живописну техніку, а й дуже виразний особистий образ: «Він створив персональний міф і яскравий зовнішній образ — мудрого й артистичного українця “без віку”, козака з довгим сивим волоссям і вусами. Глядач купує не лише картини, а й історію, яка за ними постає. Його еміграція, повернення, історія з музеєм, скандали навколо нього — усе це працює на впізнаваність».
Зрештою, можна розкрити тайну успіху формули «Іван Марчук» як бренда, символа і національного генія. Він не належить до радикального contemporary art, не потребує складної дослідницької мови (вітчизняні наукові статті про його творчість написані опоетизовано і лірично), не конфліктує зі смаками широких кіл. Його представляють як українського митця світового рівня, як жертву радянської системи, живу легенду, людину, що все життя «була собою». Володимир Зеленський під час зустрічі з художником провів пряму паралель між Марчуком і Україною: художник усе життя боровся за право бути собою — так само, як сьогодні за це бореться держава.
Цілком логічним є те, що в час війни культурна політика шукає фігури, через які можна говорити про силу, тяглість, самобутність, європейськість і водночас народність української культури. Але коли художник стає державним символом, критична розмова про нього ускладнюється, ба більше, стає неможливою. Будь-яке питання про якість, контекст, ринок, міжнародне визнання чи міфотворення легко сприймають не як дискурс про мистецтво, а як напад на національну гордість.
Who is Іван Марчук?
Іван Марчук – безумовно важлива фігура українського мистецтва. Він створив упізнавану авторську техніку, має величезний доробок, надзвичайну працездатність, сильну персональну харизму і широку любов глядачів. Його творчість потребує дослідження, систематизації, архівування й музейного представлення. Це один із найвідоміших українських живописців другої половини ХХ – початку ХХІ століття, важливий для формування як внутрішнього канону, так і популяризації візуального мистецтва в країні. Та варто визнати, що його місце на світовій мистецькій арені не є співмірним із тим образом «всесвітньо визнаного генія», який часто продукує українська публічна риторика.
Феномен Марчука є симптомом стану українського суспільства, яке в час війни, деколонізації й болісного переписування канону шукає великих фігур. Культури, якій не вистачає живописного Шевченка. Держави, яка потребує зрозумілих символів і неспроможна затвердити цілісну інституційну політику довкола сучасного мистецтва. Ринку, який працює з кліше. Музеїв, які намагаються врятувати спадщину за відсутності сталої політики закупівель. І глядачів, які в умовах відсутності притомного шкільного курсу з історії мистецтва ХІХ-ХХ століть, мають запит на модерного генія на початку століття двадцять першого.
Читайте такожНові старі панно на ВДНГ: радянська пропаганда vs культурна спадщина