Випадок звів мене із військовими, які потребували допомоги. Вони шукали рефрижератор — автомобіль із холодильною камерою, щоб транспортувати загиблих воїнів додому, до їхніх родин. Я прийняла рішення, яке багатьом навколо здалося божевільним — пішла до банку, взяла на себе автокредит і купила цей фургон. На той момент я ще не знала, що це стане місією, яка визначить наступні роки мого життя.
На початку 2023 року ми з однодумцями створили в Естонії невелику благодійну організацію «З серцем до України» (MTÜ Südamega Ukrainale) та почали збір благодійних внесків для підтримки України. У перші роки ми допомагали різним фронтовим підрозділам усім, на що вистачало сил. Завдяки надійним українським партнерам допомога завжди доходила туди, де її потребували найбільше — чи то спальні мішки, спорядження, генератори, чи то техніка.
Читайте такожУкраїна за період воєнного стану отримала медичної гумдопомоги на понад 21,52 млрд грн, — МОЗ
Проте весь цей час мені не давала спокою одна тема. Ті, хто віддав своє життя за Україну. Сьогодні я пишу про це не для того, щоб розповісти власну історію. Я пишу тому, що хочу пояснити, чому повернення полеглих воїнів додому залишається однією з найважливіших місій цієї війни.
Кілька років тому я познайомилася з командою, яку знають під назвою «Бульдозер». Ця назва походить від позивного їхнього керівника Олександра Нагаєця. Їхнє завдання важке. Вони повертають полеглих воїнів додому.
З 2025 року підтримка цієї команди стала нашою головною та постійною місією. Ми допомагаємо ремонтувати їхні автомобілі. Шукаємо гроші на запчастини. Купуємо пальне. Допомагаємо всім, чим можемо. Не заради металу. Не заради машин. А тому що кожен захисник заслуговує на повернення додому.
“Пірет... Я давно вже живу як робот. Іноді рухаюся із останніх сил. Єдине, що спонукає мене до життя – очі тих бідних згорьованих матерів, дружин і дітей, які чекають Його дома. Я поки що можу це робити – повертати загиблих Героїв додому. І я буду це робити стільки, скільки зможу“, – зізнається Олександр Нагаєць.
Я маю бути чесною із самою собою. Я – іноземка, яка живе в мирі, ніколи не відчувала і ніколи не зможу до кінця відчути той біль, який доводиться переживати українському суспільству. Я можу розуміти логістику, але не можу зазирнути у глибину вашої душі. Я не втрачала дитину на фронті. Я не живу в країні, де на в'їзді до кожного села зустрічають синьо-жовті прапори на свіжих могилах, і не мушу щодня ходити міськими площами, де зі світлин дивляться сотні чоловіків і жінок, які мали бути майбутнім, але стали історією.
Як естонка, я виросла в суспільстві, де смерть здебільшого залишається в стінах лікарень, кладовищ та родин. Ми стикаємося з нею рідко і часто намагаємося про це не говорити. В Україні ж останніми роками я побачила зовсім інше. Тут війна принесла смерть у повсякденне життя людей. Це реальність, яку людина, що живе в мирі, не здатна збагнути до кінця. Але саме тут я зрозуміла, наскільки важливо, щоб жоден військовий не був забутий чи не повернутий додому.
Що довше триває війна, то важче кожному нести цей тягар. Що довше триває війна, то легше суспільству перестати помічати тих, хто працює не для перемоги на завтрашньому полі бою, а для збереження людської гідності після нього. Люди потребують надії. Вони хочуть допомагати тим, хто бореться і живе. Тому підтримують донатами дрони, засоби РЕБ, автомобілі та озброєння. Це природно. Кожен такий донат несе в собі надію, що завдяки цьому хтось залишиться живим.Я повністю це розумію. Але за ці роки я навчилася розуміти й дещо інше.
Невидимий договір між бійцем і державою
Воїн іде в бій не лише заради зброї. Він іде в бій зі знанням, що не залишиться сам. Що поруч стоять побратими. І що якщо станеться найгірше, він не зникне безвісти і не загубиться просто в хаосі війни. Його повернуть додому.
Це знання є частиною невидимого договору між бійцем і його державою. Це частина військової присяги.
Команда «Бульдозера» допомагає виконувати цю обіцянку. Їхня робота — це не просто транспорт. Їхня робота — відновлювати гідність там, де війна намагається її знищити. Вони допомагають родинам повернути своїх близьких. Вони дають побратимам зрозуміти, що їхнього полеглого брата не залишать на полі бою. Вони допомагають зберігати довіру, яка тримає разом і армію, і суспільство.
Коли я дивлюся на фургон «Бульдозера», я не бачу в ньому катафалка чи смерті. Я бачу вірність. Я бачу любов. Я бачу військову присягу, яка не закінчується зі смертю.
Бо цивілізованість нації визначається не лише тим, як вона захищає своїх живих. Вона визначається й тим, як вона шанує своїх померлих. Ворог часто залишає своїх полеглих позаду. Україна повертає своїх героїв додому. Саме в цьому криється одна з тих цінностей, за які Україна сьогодні бореться.
Ми, іноземні волонтери, продовжуватимемо підтримувати цю місію стільки, скільки зможемо. Ми можемо допомагати саме тому, що не несемо щодня той тягар війни, який українці змушені нести вже роками. Ми ремонтуємо ці машини та купуємо пальне, щоб узяти на себе маленьку частину цього тягаря.
Але я пишу цю історію в надії, що в Україні не забудуть про тих людей, які щодня роблять цю важку роботу. Їхня підтримка — це не донат на смерть. Це донат на спокій живих захисників. Це донат для родин, які чекають на повернення свого близького додому. Це донат на військову честь. І врешті-решт, це донат для української душі.
Повернення полеглих додому — це не про смерть. Це про довіру живих. І ми триматимемо цю обіцянку разом — до останнього воїна.