Війна показала: стійкість суспільства живиться не лише ресурсами. Вона тримається і на відчутті приналежності, на розумінні того, хто ми, що нас об’єднує і яким ми бачимо спільне майбутнє.
росія воює не лише проти української держави, а й проти самого існування українців як нації. У такому світлі, захист нашої ідентичності – це питання стійкості та безпеки країни. Адже це продовження тривалої боротьби за право називатися українцями і жити на своїй землі. З 2022 року битва перейшла в екзистенційну фазу. Захищаючи суверенітет ми відвойовуємо нашу історію, культуру та право наших дітей визначати своє майбутнє в своїй країні. Під впливом цієї загрози ми набагато чіткіше бачимо сьогодні важливість збереження памʼяті, традицій, досвіду та важливих сенсів що обʼєднали нас у боротьбі і передачі їх для майбутніх поколінь українців.
Адже ідентичність не успадковується автоматично – як співчутлива гордість за належність вона формується через щоденний досвід, освіту, культуру та свідомий вибір бути частиною України.
Читайте такожІдентичність: що це таке і як формується
Від окремих напрямів до цілісної державної політики
Раніше держава працювала з окремими елементами ідентичності: від патріотичного виховання та підтримки мови до захисту історичної пам’яті. Кожен напрям мав свою логіку та окреме професійне середовище. Сьогодні ми переосмислюємо це як єдиний процес – системне утвердження нашої національної самоідентифікації та, що дуже важливо – громадянської належності.
Коли людина йде волонтерити, стає на захист країни чи бере відповідальність за спільну справу – це питання не лише виховання. Коли міста повертають історичні назви вулиць, а громади відновлюють місцеву спадщину – це не лише про культуру. Коли мільйони українців за кордоном тримають зв’язок із країною і передають дітям мову й відчуття приналежності – це значно більше за щоденні звички. Перед нами різні прояви одного явища: утвердження української національної та громадянської ідентичності.
Перехід від окремих напрямів до цілісної державної політики у сфері ідентичності зафіксував ухвалений у 2022 році Закон «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Уперше в історії України держава визначила цю сферу як окремий, пріоритетний напрям політики, окреслила її мету, основні завдання, пріоритети та механізми її реалізації. У центрі цієї політики – людина, її зв’язок із країною, спільні цінності, культура, пам’ять і відповідальність за спільне майбутнє.
Чого держава не повинна робити з ідентичністю
Щойно держава береться за тему ідентичності, виникає тонка межа між підтримкою і втручанням. Це не суто українська дискусія — її десятиліттями ведуть у країнах, які пережили великі трансформації, війни чи переосмислення власного минулого. Наш досвід останніх років підтверджує просту річ: ідентичність не створюється рішенням уряду, законом чи інформаційною кампанією. Її неможливо запровадити постановою, чи виміряти кількістю проведених заходів. Ба більше, будь-яка спроба визначити єдино правильну модель українськості неминуче звужує те розмаїття досвідів, з якого і складається сучасна Україна.
Українська ідентичність формувалася століттями у різних регіонах, історичних обставинах, політичних реаліях. Історичний досвід Харкова і Львова, Херсона і Чернігова, Донецька і Чернівців ніколи не був однаковим. Але наша сила – у здатності бачити себе частиною єдиного цілого попри відмінності. Тож завдання держави – не запропонувати остаточну відповідь на питання «що означає бути українцем», а створити умови для чесної та відкритої розмови.
Політолог Бенедикт Андерсон назвав націю «уявленою спільнотою»: мільйони людей, які ніколи не зустрінуться особисто, здатні відчувати зв’язок і відповідальність одне за одного. За останні роки українці не раз довели, що така спільнота існує не лише в теорії, а у волонтерському русі, підтримці військових, допомозі внутрішньо переміщеним особам, у вмінні громад самоорганізовуватися в найскладніші моменти. І ця спільнота народилася не за вказівкою «зверху», а з довіри між людьми.
У таких реаліях держава має бути насамперед партнеркою — підтримувати культуру, молодіжні ініціативи та громадські проєкти, де людина може на практиці прожити досвід залученості та співтворення своєї держави.
Чому сьогодні потрібна широка суспільна розмова про ідентичність: досвід платформи IDEM
Війна змінила наше ставлення до свободи, відповідальності, держави, спільноти, власного майбутнього, але багато питань лишаються відкритими. Як говорити про ідентичність із поколінням, яке не пам’ятає життя до війни? Яким є місце світового українства у спільному майбутньому країни? Як поєднати збереження спадщини та її осучаснення? Яку роль тут мають відігравати держава, громади, освіта, громадський сектор? Простих відповідей немає. Важливо, щоб ця розмова виходила за межі окремих професійних середовищ.
Це надто складна й багатовимірна тема, щоб її можна було розглядати лише через призму однієї інституції чи навіть одного сектору. Саме тому зʼявилася експертна платформа IDEM. Сьогодні вона об’єднує понад 150 представників і представниць громадянського суспільства, влади, освіти, культури, науки та аналітики. Вони працюють у восьми тематичних групах, що досліджують різні виміри української ідентичності – від цінностей і культурних практик до ролі держави, освіти, спадщини й світового українства. Для Міністерства молоді та спорту ця платформа – приклад підходу, який ми вважаємо принциповим: політика має формуватися через співпрацю та фаховий діалог. Нині учасники й учасниці платформи готують Зелену книгу – аналітичний документ, який закладе основу для подальших рішень у цій сфері. І, можливо, не менш важливим за сам документ є процес його створення: можливість зібрати за одним столом людей із різним досвідом, але спільною відповідальністю за майбутнє.
Молодь і майбутнє української ідентичності
Говорячи про майбутнє, ми завжди говоримо про молодь. Покоління, яке зараз навчається в школах та університетах, визначатиме, якою буде Україна за десять, двадцять, тридцять років. Велика частина цих молодих людей не пам’ятає країни без війни. Їхнє дорослішання минає в умовах безпекових викликів і тієї відповідальності, яку Україна несе вже понад десятиліття. Тому питання не лише в тому, наскільки добре молодь знає історію чи розуміє державні символи. Не менш важливо, чи відчуває вона причетність до країни, чи бачить можливості для самореалізації вдома, чи готова брати на себе відповідальність за рішення, що стосуються спільного майбутнього.
Ідентичність формується там, де є досвід співучасті: коли людина може долучитися до громадської ініціативи, відчуває відповідальність за свій університет, громаду чи місто, бачить, що її голос має вагу. Тому розвиток молодіжної політики, громадянської освіти, програм участі та лідерства — це інвестиція в майбутню стійкість суспільства. Сильна ідентичність не передається у спадок сама собою. Кожне покоління перевідкриває її для себе заново й наповнює власним змістом.
Після перемоги нам доведеться відновлювати не лише міста
Коли йдеться про майбутню відбудову України, ми зазвичай уявляємо дороги, житло, школи, лікарні, економіку. Але будь-яка відбудова починається з людей.
Після війни перед нами постануть й інші важливі завдання – зміцнювати довіру, відновлювати соціальні зв’язки, допомагати людям з різним досвідом знаходити спільну мову. Уже сьогодні Україна є країною ветеранів і волонтерів, внутрішньо переміщених осіб та людей, які пережили окупацію, дітей, які пройшли через депортацію, і мільйонів громадян, що тимчасово живуть за кордоном. Усі вони – частина новітньої української історії.
Понад сто років тому французький мислитель Ернест Ренан писав, що нація – це щоденний плебісцит, який тримається не лише на спільній пам’яті, а й на бажанні жити далі разом. Ми не обирали обставин, у яких нам доводиться захищати свою державу. Але ми щодня обираємо, якою Україна буде далі. Ідентичність не замінить сильних інституцій, економіки чи безпеки – проте саме вона пояснює, заради чого ми їх будуємо.
Читайте такожГромадянська ідентичність українського суспільства. Еволюція та особливості