Закон, що дає статус, а не пільгу
Наріжний камінь заклали влітку 2025 року. Закон «Про ветеранське підприємництво» № 4563-IX, ухвалений 31 липня 2025р. й чинний із 26 лютого 2026 р., перший в українському праві закон, що надає ветеранському бізнесу окремий юридичний статус. До нього ветеран-підприємець був просто підприємцем; тепер він «суб'єкт ветеранського підприємництва», і цей статус надається на п'ять років.
Логіка закону тонша, ніж випливає з публічних гасел. Він не запроваджує податкових канікул і не звільняє ветеранський бізнес від ПДВ це варто підкреслити, бо саме тут виникає найпоширеніше хибне уявлення. Закон робить інше: він створює статус і рамку доступу. Держава ніби каже ось окрема каса, ось окремі двері, ось зарезервовані для вас можливості; заходьте. Обсяг фінансової підтримки закріплено на рівні 10% бюджетів профільних фондів. Суб'єктам відкрито доступ до зарезервованих державних контрактів, пільгової оренди державного та комунального майна, знижених зборів за реєстрацію винаходів і торговельних марок. Місцевим радам дозволено ухвалювати власні програми підтримки.
Цікавий аспект Закон передбачив можливість пріоритетного залучення суб’єктів ветеранського підприємництва до державних та регіональних потреб через зарезервовані контракти на рівні до 5% відповідних бюджетних програм (запозичений частково досвід США), однак практична реалізація цього механізму залежить від спеціального закупівельного регулювання.
За задумом це розумно. Замість того щоб розпорошувати пільги в усій економіці, держава окреслює коло тих, кому підтримка адресована, і будує навколо них окрему інфраструктуру. Статус набувається переважно автоматично через «Дію», за даними Реєстру суб'єктів ветеранського підприємництва.
Однак саме тут з'являється перша тріщина. Закон працює настільки, наскільки працює Реєстр, а технічна готовність Реєстру на старті дії закону лишалася під питанням. Автоматичне набуття статусу вдала ідея лише доти, доки автоматичний механізм не дає помилок під час ідентифікації. До того ж сам статус не тотожний праву на конкретну програму: можна бути суб'єктом ветеранського підприємництва й не пройти на грант, і, навпаки, отримати грант, не маючи статусу. Правила набуття статусу й доступу до фінансування існують окремо, і в цій розбіжності легко заплутатися.
Закон не з'явився сам собою. На його виконання протягом кількох місяців ухвалили підзаконні акти: порядок набуття та припинення статусу, оновлений механізм автоматичного набуття через «Дію» з доступом до зарезервованих контрактів, окремий порядок повернення підтримки в разі втрати статусу. Систему формували вже після ухвалення закону і подекуди це помітно.
Читайте такожСергій Позняк: «Ми матимемо 300 тисяч ветеранів-підприємців. Гріх не скористатися таким людським капіталом»
Мапа грошей
Щоб оцінити конструкцію, варто побачити її масштаб. Він справді значний.
Найпомітніша частина безповоротні гранти. Флагманом є програма «єРобота». Її ветеранський напрям передбачає безповоротні гранти трьох рівнів: до 250 тисяч, до 500 тисяч або до мільйона гривень залежно від зобов'язань зі створення робочих місць (одне, два або чотири). Найбільша сума має свою ціну: мільйонний грант вимагає 30% співфінансування власними коштами та чинного статусу ФОП щонайменше рік. Поряд працює «Власна справа» мікрогранти від 50 до 250 тисяч гривень, а для тих, хто лише планує зареєструвати ФОП, 75 тисяч без обов'язкової вимоги до робочих місць. Є й галузеві напрями з вищими лімітами: «Свій сад» і «Своя теплиця» до восьми мільйонів гривень, креативні індустрії — від ста тисяч до мільйона, окремі умови для переробки та IT.
За однією заявою ветеранський напрям програми «єРобота» дає до 1 млн грн. Це грант, а не кредит: відсоткова ставка відсутня, а повернення не вимагається за умови виконання договору. Для максимальної суми заявник має бути ФОП не менше 12 місяців, створити чотири робочі місця і профінансувати щонайменше 30% проєкту; 70% покриває держава.
Після сплати податків, зборів та ЄСВ на суму першого гранту отримувач може один раз податися на додатковий грант за загальними правилами.
Отже, сукупно підтримка може сягнути 2 млн грн, але не одночасно і без гарантії повторного схвалення.
Другий канал конкурси «Варто» Українського ветеранського фонду. Тут суми більші: бюджетний грант від 500 тисяч до півтора мільйона, а на окремих напрямах до трьох мільйонів гривень. Але й відбір суворіший. На одне місце в середньому претендують три-чотири заявники; далі технічний відбір, оцінювання незалежними експертами, співбесіда та доопрацювання бізнес-плану. Повторний грант — не раніше ніж через три роки й лише за іншим напрямом. Для тих, кому потрібні не сотні тисяч, а кілька десятків, фонд дає й мікрофінансування одноразову компенсацію до 20 тисяч гривень за вже придбане обладнання.
Там, де гранту замало, починається пільговий кредит. Програма «Доступні кредити 5-7-9%» дає позику до 50 мільйонів гривень на три-п'ять років за ставкою 5, 7 або 9%, і ставка зменшується на пів відсотка за кожне нове робоче місце щоправда, не нижче п'яти. Для зон високого воєнного ризику передбачено 1% на інвестиційні цілі протягом перших двох років. Логіка проста: грант дає стартовий капітал, кредит кошти на масштабування. Аби бізнес без застави міг узагалі отримати кредит, держава надає портфельні гарантії, що покривають до 50% ризику для діючого бізнесу й до 80% для новоствореного. Поряд ідуть здешевлені лізинг і факторинг за тією ж логікою компенсацій.
І, нарешті, недержавні гроші. Донори часто пропонують менші суми, але поєднують їх із обов'язковим навчанням. DVV International за фінансування німецького МЗС дає до 400 тисяч гривень, але тільки після проходження підготовки. ПРООН фінансує економічне відновлення малого бізнесу з пріоритетом для ветеранів. IREX за підтримки Держдепартаменту США реалізує власну програму реінтеграції. Великі компанії Kernel, SKELAR і МХП співфінансують конкурси ветеранського фонду.
Експерти радять комбінувати: грант як стартовий капітал, пільговий кредит на зростання, донорське навчання як супровід. Є лише одне застереження, незнання якого може коштувати дорого: два державні гранти одночасно отримувати заборонено. Разом ці канали формують систему підтримки, яку більшість держав не встигає навіть законодавчо оформити, тоді як Україна вже надає фінансування. Сейф наповнено. Питання в тому, чи додали до нього інструкцію.
Як ветеран отримує гроші: крок за кроком
Уявімо: ветеран демобілізувався, має посвідчення учасника бойових дій, хоче відкрити невелику майстерню. Який шлях він має пройти на практиці?
Крок перший — статус і підтвердження. Усе починається з документа, що підтверджує право: посвідчення УБД, довідка про інвалідність внаслідок війни, статус члена сім'ї загиблого Захисника. Окремо — статус суб'єкта ветеранського підприємництва, який здебільшого має бути присвоєний автоматично через «Дію» на підставі даних Реєстру; якщо автоматичний механізм не спрацював, заяву можна подати на електронну адресу Мінветеранів, підписавши її кваліфікованим електронним підписом (КЕП). Саме тут можлива перша типова відмова — не через суть, а через документальний дефект: неналежний документ, застаріла довідка, розбіжність у даних.
Крок другий — вибір програми й тверезий розрахунок. Програми істотно різняться за умовами. «Власна справа» найдоступніший варіант для початківця: 50–250 тисяч або 75 тисяч за умови реєстрації ФОП. Ветеранський грант «єРобота» — більші суми, але й більші зобов'язання щодо робочих місць. Конкурс «Варто» — це найбільші суми й найсуворіший відбір. Тут ухвалюється рішення, яке визначить усе подальше: скільки робочих місць заявник реально зможе утримувати, чи матиме 30% співфінансування на мільйонний грант і чи зможе конкурувати з трьома-чотирма претендентами на місце.
Крок третій — бізнес-план. Це серце заявки й водночас найуразливіша її частина. Для «єРоботи» він подається за офіційною формою: на порталі є і порожній шаблон, і заповнений зразок. План має бути не ефектним, а реалістичним: ринкові ціни, обґрунтована фінансова модель, належно обрана локація. Саме тут відсіюється більшість — не з політичних мотивів, а через сумнівні розрахунки та фінансову модель, що не викликає довіри. Слабкий бізнес-план — головна причина, чому доступне фінансування залишається невикористаним.
Крок четвертий — подання. Ветеранський грант «єРобота» подається онлайн через «Дію»: авторизація через BankID або КЕП, заповнення заявки, завантаження бізнес-плану, підписання електронним ключем. Заявку розглядає Державний центр зайнятості орієнтовно протягом десяти робочих днів після завершення прийому. Конкурс «Варто» влаштований інакше. Заявник подає пакет документів: календарний план проєкту, структуру управління, докладну заявку, кошторис; далі технічна перевірка на кілька днів, строк для усунення недоліків, потім близько двох тижнів незалежного експертного оцінювання й співбесіда. Пільговий кредит «5-7-9» іде не через портал, а через уповноважений банк — Національна установа розвитку компенсує ставку, а рішення про сам кредит ухвалює банк за власними стандартними процедурами.
Крок п'ятий — рішення, договір і найважливіший підпис. Після схвалення переможець «єРоботи» має близько двадцяти робочих днів, щоб відкрити рахунок в Ощадбанку та підписати договір; саме на цей рахунок надійдуть кошти. Перед підписанням договору слід визначити податковий режим саме цієї програми: гранти «єРобота» не оподатковуються ПДФО, військовим збором або єдиним податком із самої суми допомоги, тоді як для коштів від інших надавачів наслідки залежать від джерела фінансування, статусу отримувача та наявності спеціального податкового звільнення.
Крок шостий — кошти надійшли, робота почалася. Кошти можна використовувати лише відповідно до кошторису. Робочі місця для ветеранського гранту треба створити протягом шести місяців і зберегти протягом визначеного строку два, чотири чи шість років залежно від суми. Зарплата, ЄСВ, ПДФО, військовий збір усе має сплачуватися своєчасно й у повному обсязі, бо це умова збереження гранту. Придбати інше обладнання, ніж передбачено кошторисом, можна лише з письмового погодження надавача: самовільна зміна напряму витрат уже є порушенням.
Крок сьомий — звітність, яку недооцінюють. Проміжні та підсумковий звіти, первинні документи на кожну гривню, підтвердження створених робочих місць, а для «Варто» — ще й щомісячні звіти за календарним планом. Це не формальність. Саме тут неналежне ведення обліку перетворюється спершу на вимогу повернути кошти, а за нецільового використання державних грошей і на кримінальний ризик. Ветеран, який пройшов сім кроків і на сьомому не зберіг первинні документи, може втратити більше, ніж той, хто не подавався взагалі.
Сім кроків — і на кожному є розвилка, де легко зійти з дороги. Гроші в системі є. Але шлях до них через заявки, строки й податкові пастки, і чіткого дороговказу на ньому немає.
Читайте такожМінекономіки: перший ФОП з інвалідністю отримав компенсацію на облаштування свого робочого місця
Де ховається ризик
Концептуальний документ, що описує щедрість системи, водночас виокремлює сім груп проблем.
Найнебезпечніший — податковий, але універсальної формули «нуль проти 23%» тут немає. Державні гранти програми «єРобота» не включаються до оподатковуваного доходу фізичної особи або доходу платника єдиного податку, тому ПДФО, військовий збір і єдиний податок із самої суми гранту не сплачуються. Водночас це не звільняє бізнес від податків із зарплати працівників та від оподаткування доходу, отриманого вже від господарської діяльності.
Інші гранти, зокрема від благодійних або міжнародних організацій, потребують окремої податкової оцінки. Для фізичної особи чи ФОП кошти, не пов’язані безпосередньо з продажем товарів або послуг і не охоплені спеціальним звільненням, зазвичай оподатковуються як дохід фізичної особи: 18% ПДФО та 5% військового збору. Для юридичних осіб наслідки залежать від системи оподаткування та правил бухгалтерського обліку. Отже, вирішальними є не назва «грант», а статус отримувача, джерело коштів, умови програми й цільове використання.
Далі. Цільове використання й звітність, і тут ризики ще вищі. За нецільове використання державних коштів наслідки не вичерпуються вимогою повернути гроші — можлива кримінально-правова кваліфікація, конкретна стаття залежно від обставин. Помилка у звіті перестає бути бухгалтерською й стає правовим ризиком значно вищого рівня.
Інші групи проблем створюють додаткові бар'єри. Статус заявника: хто саме має бути ветераном власник, співвласник, керівник; чи допускаються члени сім'ї; яка потрібна частка володіння. Доступ до коштів: висока конкуренція, багатоетапний відбір, вимога 30% співфінансування для найбільших сум, заборона поєднувати два державні гранти. Зобов'язання щодо робочих місць: їх треба не лише створити, а й утримати. Повернення підтримки й втрата статусу: окремий порядок, окремі наслідки, і питання пропорційності санкцій, яке ще належить відпрацювати.
І нарешті, найближче адвокатам, — оскарження. Відмову в гранті, позбавлення статусу, вимогу про повернення коштів оскаржують переважно в порядку адміністративного судочинства. Тут варто сказати чесно й прямо: сталої практики Верховного Суду саме щодо нового статусу суб'єкта ветеранського підприємництва ще немає: закон і підзаконні акти надто нові, тому посилатися на конкретні постанови за номерами поки що неможливо. Наявні позиції Верховного Суду стосуються суміжних питань: кваліфікації грантів для оподаткування та нецільового використання бюджетних коштів. Практику щодо самого ветеранського статусу формуватимуть перші справи. Перші заявники фактично формуватимуть її на власному досвіді.
Читайте такожВ Україні ветерани отримали понад 410 млн грн на розвиток власної справи і компенсації на придбання житла
Світ уже мав цей експеримент
Україна не перша країна, що будує економічний міст для тих, хто повертається з війни. Найбільш розгорнутий і повчальний досвід тут — американський. Його варто розглянути уважно, бо він показує обидва боки: і те, як така програма змінює країну, і те, як вона не виправдовує очікувань тих, кого мала підтримати.
Класику написали на серветці. Улітку 1944-го, коли ще тривала війна, колишній національний командир «Американського легіону» Гаррі Колмері написав у готелі Mayflower у Вашингтоні перший начерк того, що увійде в історію як «Білль про права військовослужбовців» (G.I. Bill), а в тексті закону «Servicemen's Readjustment Act of 1944». За ним стояв «Американський легіон» з його політичною вагою; в історію ветеранського руху Джона Стелла назвали «батьком» закону, а конгресвумен Едіт Ноурс Роджерс, співавторку, — його «матір'ю». Президент Рузвельт спершу хотів скромнішого: перевірки на нужденність, повного курсу коледжу лише для найкращих за іспитами. Легіон наполіг на іншому — повні виплати всім ветеранам, незалежно від статків. Універсальність перемогла, і в цьому був увесь задум: винагородити всіх, хто служив, і не повторити приниження ветеранів, яких після Першої світової роками змушували чекати на обіцяні виплати.
Що саме давав закон, підписаний 22 червня 1944 року? Оплату навчання й стипендію на прожиття від школи до коледжу й профтехучилища. Пільгову іпотеку на житло, з кращими умовами для нового будівництва. Позики під низький відсоток на власну справу чи ферму. І «клуб 52-20» («52–20 Club») двадцять доларів на тиждень протягом року тим, хто шукав роботу. Виплати не оподатковувалися. Умови були простими: щонайменше 90 днів служби та відсутність ганебного звільнення.
Масштаб був безпрецедентним. До 1956 року освітніми виплатами скористалися 7,8 мільйона ветеранів 2,2 мільйона вступили до коледжів і університетів, ще 5,6 мільйона навчалися за іншими програмами. Це приблизно половина всіх шістнадцяти мільйонів ветеранів Другої світової. Через програму гарантованих державою іпотек майже 2,4 мільйона з них купили житло ще до 1952 року. Історики й економісти майже одностайні: закон став одним із найбільших внесків в американський людський капітал і підживив повоєнне зростання. Показово, що «клуб 52-20» майже не знадобився: було витрачено менш ніж п'яту частину відкладених на нього грошей — люди швидко знаходили роботу або йшли вчитися. Гроші на пасивну підтримку залишилися невикористаними, бо працювали активні канали.
Але в цієї історії є темний бік, і Україні варто осмислити його особливо уважно. Доступ був нерівним. Закон писався так, щоб не суперечити законам сегрегації Півдня; через дискримінацію місцевої влади та приватних установ у житлі й освіті чорношкірі ветерани здебільшого лишилися за дверима, які для білих були широко відчинені. Історик Колумбійського університету Айра Кацнельсон назвав це «позитивною дискримінацією для білих» («affirmative action for whites»). Урок жорсткий і простий: щедрість без рівного доступу поглиблює нерівність, а не усуває її. Вузькі або свавільні двері знецінюють будь-яку суму — гроші є, а той, кому вони призначені, не може ними скористатися.
Американська система не спинилася 1944 року вона працює й досі, і сучасна її частина для України навіть повчальніша, ніж класика. Держава давно зрозуміла, що ветеранові-підприємцю потрібні не лише гроші, а й супровід і попит. Тому Управління у справах ветеранського бізнесу («Office of Veterans Business Development») при федеральній Адміністрації малого бізнесу («Small Business Administration», SBA) реалізує цілу низку навчальних програм. Курс «Boots to Business» — підприємницьке навчання безпосередньо на військових базах, у межах програми переходу до цивільного життя («Transition Assistance Program»); його «перезапуск» для ветеранів усіх поколінь («Boots to Business Reboot»); шеститижневий онлайн-курс побудови бізнес-моделі («Revenue Readiness»); окремі програми для жінок-ветеранок і для ветеранів з інвалідністю. По всій країні працюють Центри підтримки ветеранського бізнесу («Veterans Business Outreach Center», VBOC) — з аналізом бізнес-планів, менторством і практичними семінарами. Є навіть окрема позика на випадок, коли резервіста мобілізують і бізнес зазнає збитків, — «Military Reservist Economic Injury Disaster Loan».
Найцікавіше — попит. Замість того щоб лише давати ветеранові гроші, американська держава сама закуповує в його компанії товари й послуги. Федеральний уряд встановлює цільовий показник: певна частка держзакупівель має діставатися компаніям ветеранів з інвалідністю внаслідок служби («Service-Disabled Veteran-Owned Small Business», SDVOSB). Цільовий показник закладено ще в базовому «Small Business Act»; тривалий час він становив 3%, а наприкінці 2023 року його підняли до 5% оборонним законом «National Defense Authorization Act for Fiscal Year 2024». Такі компанії мають право на закупівлі, зарезервовані виключно для них, аж до прямих контрактів без конкурсу; нині федеральні контракти отримують близько дванадцяти тисяч ветеранів-підприємців. Це принципово інша філософія підтримки: не лише надати стартовий капітал, а й створити гарантований попит. Саме цей інструмент українці заклали у свій закон «зарезервовані державні контракти», але закріпили як норму, яку ще належить наповнити практикою.
Британці демонструють той самий принцип у меншому масштабі. Ветеранський бізнес там фінансують через Британський бізнес-банк («British Business Bank») і партнерську організацію «X-Forces Enterprise». Цифри скромні: близько трьох тисяч підприємств від 2013 року, 33,5 мільйона фунтів, приблизно десять тисяч робочих місць. Але суть не в сумі. Разом із кредитом ветеран отримує бізнес-радника, який допомагає скласти план і розрахувати грошовий потік, а також менторський супровід протягом першого року після запуску. Фінансування супроводжується навігацією і саме це змінює результат.
Протилежний полюс там, де гроші дали, а навігації забракло. Колумбія після мирної угоди 2016 року запропонувала колишнім бійцям чіткий пакет: одноразовий стартовий капітал у вісім мільйонів песо, близько двох з половиною тисяч доларів, на виробничий проєкт, плюс щомісячну виплату на рівні 90% мінімальної зарплати спершу на два роки, згодом продовжену. Був індивідуальний шлях і був колективний. Результат виявився скромнішим за наміри. Держава діяла повільно — під кінець каденції уряду Сантоса було схвалено лише два колективні виробничі проєкти, тоді як одна недержавна ініціатива супроводжувала вже 42. До продуктивних проєктів, за оцінками, було залучено приблизно шосту частину учасників. Гроші запропонували — скористалися далеко не всі.
Ширший міжнародний досвід зводиться до однієї повторюваної тези. У зведеннях уроків програм роззброєння, демобілізації та реінтеграції, від Балкан до Африки, економічну реінтеграцію послідовно називають «найслабшою ланкою». Гроші самі по собі не працюють. Типова помилка це навчати всіх одного ремесла без оцінки місцевого попиту, унаслідок чого ринок швидко перенасичується. У Демократичній Республіці Конго з понад ста тисяч демобілізованих економічну реінтеграцію вдалося забезпечити лише для 58%, і то за браку коштів. Повоєнна економіка рідко створює робочі місця у таких масштабах, як припускають автори програм.
Плюси, мінуси і що з цим робити
Поєднання американської широти, британської навігації та колумбійських прогалин показує українську систему в чіткому, але справедливому світлі. Її не треба ані вихваляти, ані перекреслювати. Її слід оцінити без ілюзій.
Плюси реальні й вагомі. Швидкість — за півтора року від першого спеціального закону до запуску грантових програм; небагато держав рухаються так швидко. Широта: гранти від 50 тисяч до восьми мільйонів, кредити до 50 мільйонів, гарантії, лізинг, донорські гроші й корпоративне співфінансування покривають майже весь спектр потреб, від запуску малого бізнесу до капіталомісткого проєкту. Окрема юридична категорія ветеранського бізнесу це саме те концептуальне рішення, яке міжнародна практика формувала десятиліттями. А закладені в закон зарезервовані контракти це, по суті, українська версія американської ставки на попит, найпотужнішого з відомих інструментів, якщо його наповнити практикою.
Мінуси теж реальні, і майже всі вони про конструкцію, а не про суму.
Податковий ризик виникає не для всіх грантів однаково: державні гранти «єРобота» не оподатковуються, тоді як кошти від інших надавачів можуть утворити оподатковуваний дохід залежно від джерела, статусу отримувача та умов програми. Через ризик кримінальної відповідальності за нецільове використання навіть помилка у звіті може мати наслідки, непропорційні до провини. Висока конкуренція і 30% співфінансування відсікають найуразливіших саме тих, заради кого будувалася система. Технічна неготовність Реєстру ставить під сумнів автоматичний механізм набуття статусу.
Водночас системі бракує навігаційної ланки, яку інші країни або створили вчасно, або дорого заплатили за її відсутність. Британський ветеран, який потребує допомоги з управлінням грошовим потоком, дзвонить своєму раднику.
Український ризикує дізнатися про свою помилку від податкового органу або слідчого.
Напрями розв'язання підказують і сам перелік проблем, і міжнародний досвід. Уніфікувати податкові правила для небюджетних грантів, щоб їх наслідки були зрозумілими ще до підписання договору. Забезпечити технічну готовність Реєстру, перш ніж покладатися на автоматичне набуття статусу. Спростити й уніфікувати звітність і зробити санкції пропорційними, щоб бухгалтерська похибка не тягла кримінально-правових наслідків. Перетворити зарезервовані контракти на дієвий механізм: це українська 5-відсоткова ставка на попит, і вона варта більшого, ніж рядок у законі. Оцінювати місцевий ринок, перш ніж масово фінансувати той самий вид діяльності, щоб не повторити чужого перенасичення. І, найголовніше, добудувати навігаційну ланку: радник, ментор, проста форма звіту й юрист, який до підписання договору визначає податковий режим конкретної програми.
Успіх цієї системи вимірюватиметься не гривнями, що вийшли з бюджету, а підприємствами, які працюватимуть за три роки.
Читайте такожВетеранська політика в країні ветеранів. Як є і як має бути?