Відмова від радянської політики пільг для ветеранів
Нині в Україні щодо ветеранів діє політика пільг і послуг, прописана законом 1993 року, розповідає т.в.о. міністра у справах ветеранів, Герой України, ветеран Олександр Порхун, який фактично очолив профільне відомство на початку лютого, коли звільнили Юлію Лапутіну. Протягом 30 років у закон вносили правки, але по суті соціальний захист в Україні не працює, каже фахівець: «Майже 70 % ветеранів не знають про пільги й послуги, гарантовані їм».
Це підтверджують висновки Рахункової палати про діяльність Мінвету, які під час дискусії зачитав засновник компанії FinStream і Cronvest, голова Асоціації підприємців-ветеранів, молодший лейтенант НГУ Сергій Позняк. Учасники АТО не поінформовані про зміст послуг, на які мають право за законом, вказано там.
Аналогічна ситуація і з чинними військовослужбовцями, зауважує Юрій Гудименко, громадський і політичний діяч, лідер партії «Демсокира», який також служить у ЗСУ. Вони нічого не знають про гарантовані державою пільги, а часом просто вигадують їх.
Правозахисник і капітан ЗСУ Масі Найєм зізнається: намагався скористатися єдиною пільгою, про яку знав — оформити субсидію на оплату комунальних послуг. Але це виглядало радше «як знущання, а не допомога». Про решту пільг і сервісів він не знає, ба більше, зазначає: система просто «не бачить» ветерана, якщо він не звертається до неї.
Від чинної політики пільг для ветеранів учасники дискусії пропонують відмовитися як від пережитку радянських часів, що не відповідає реальності. Підтримав це й тимчасовий очільник Мінвету Олександр Порхун.
«Моя позиція — я проти пільг. Зараз міністерство хоче закласти зовсім інше поняття. Ми хочемо надати ветеранам інструменти розвитку. Вони можуть містити багато чого, починаючи зі здобуття освіти або перекваліфікації. Тому що спілкуючись з ветеранами, зі своїми друзями.., вони змінюються на війні. Він може піти музикантом, а коли повертається, більше не хоче бути музикантом. Він хоче бути програмістом», — зауважив Порхун.
Ставлення до ветеранів
«У законі України про статус ветеранів війни в першому ж рядку написано, що цей закон сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них», — нагадав Масі Найєм. «Young Business Club (на форумі молодих підприємців Young Business Club очільниці патронатної служби «Янголи Азову» Олені Толкачовій зробили зауваження за військову форму, тому що вона лякала чоловіків. — Ред.) й інші речі показують, чи воно є», — констатував правозахисник.
Схожий приклад навів і молодший лейтенант, підприємець Сергій Позняк.
«Я залучаю кошти у ветеранські бізнеси, у нас є різні фінансові інструменти, облігації, веду перемовини з бізнесменами. Переважно вони уважно слухають і ввічливо кажуть: “Серього, нам ці, хто вже повернувся, які не захищають, які ноги й руки відкинули по посадках, не цікаві. Ми донатимо тим, які можуть захищати наші інтереси. Цим — так, а іншим — ні”», — розповів Позняк.
Також, відзначив він, суспільство сьогодні не ставиться до військових як до фахівців.
«Коли я був на панелі міжнародних фінансів, утік із госпіталю, у формі, тоді ще не мав протеза, просто без ноги, на милицях. Сиджу. А там представники USAID, різні керівники (з фінансового сектору. — Ред.). Розповідають про фінанси. Доходить мікрофон до одного, не буду називати прізвища, і він каже: "Мені аж незручно, що в нас такі освічені військові". Такий стереотип. До мене доходить мікрофон, і я кажу: "Звичайно, ви ж звикли, що військові повинні бути тупі, у брудному пікселі, канючити землю".
Так само була розмова з одним законотворцем. Я запитав, чому в робочій групі, що працює над законопроєктом про ветеранів, немає жодного учасника бойових дій. На що отримав відповідь, що закони повинні писати не ветерани, а юристи», — розповів засновник компаній FinStream і Cronvest.
«Багатодесятирічне ставлення держави, ще з радянських часів, до ветеранів призвело до того, що суспільству не зовсім потрібен ветеран. Він йому не потрібен. Суспільству потрібен портрет ветерана. У портрета є величезна перевага — він не розмовляє. І якщо на цьому портреті така чорна стрічка внизу, то окей, це набагато краще, ніж коли ветеран відкриває рот і починає висловлювати свою думку. Суспільство не хоче чути його думку, суспільство хоче серденька ставити, смайлики внизу. Тому що суспільство зараз думає, що корисний для нього тільки солдат на фронті, а ветеран — уже ні», — зазначив Юрій Гудименко. На його думку, такі ірраціональні речі, як повага, шана, цінності, стануть найбільшим викликом для суспільства.
Повернення в мирне життя. Особистий досвід
Під час дискусії спікери поділилися досвідом переходу від бойового до мирного життя, хоч більшість із них продовжують службу.
Так, підприємець і молодший лейтенант Сергій Позняк сказав, що коли першого разу повернувся з фронту (із зони АТО/ООС), адаптуватися йому допомогла робота — підприємництво.
«Після першої ітерації реально через роботу. Через підприємництво. Підприємництво — це чітка сублімація війни. Там є поле бою, є конкуренти — вороги, є союзники — партнери. Є перемоги і, на жаль, поразки», — розповів Позняк.
Олександрові Порхуну, який нині очолює Міністерство у справах ветеранів, допомогли сім’я та друзі.
«Мені на той момент було 30 років. Я подумав: ну що робити, жаліти себе? Плакатись? Ні, треба рухатися вперед. Допомогла моя родина — це основне. Мої друзі. Рух тільки вперед, робота, спілкування. Я ніколи не задумувався, що мені хтось щось повинен і в мене щось болить. Реабілітація — і погнав», — зазначив Герой України.
«Для таких травм, як у мене, у держави немає ніякої реабілітації, — пояснив Масі Найєм (важке поранення в голову, втрата ока. — Ред.). — Мені просто сказали: можеш іти додому. Слава Богу, що я служу там, де служу, і командир сказав: “Ти нормально? Скоро там? Повертайся”».
«Я прочитав багато книжок і зрозумів цікаву роботу симпатичної та парасимпатичної нервової системи: чим більше робиш собі боляче, тим класніше потім стає. У сенсі того, що я хвилину стою під суперхолодною водою, на цвяхах потім 10 хвилин, а до того медитації годину. І так щодня. Якщо день пропустив, жити дуже важко. Тому що будь-яка проблема — це грандіозна проблема і цілий день нанівець. Це єдина реабілітація», — зауважив правозахисник.
Чинний військовослужбовець і народний депутат Роман Костенко пожартував, що «прийшов у політику, і війна здалася казкою».
«У якийсь момент у військкоматі ти розумієш, що військова служба для тебе закінчилася. І я прямо спитав у жіночки, яка ставила печатку: “Що робити?”. А вона: “Вихід отут прямо, а далі — по коридору”». Іронія в тому, що мій військкомат у Запоріжжі розташований у тій же будівлі, де я вчився з першого по третій клас. Тобто я знаю, як звідти виходити. Просто ще не усвідомив, що робити далі, — поділився Юрій Гудименко. — А так завжди було чим зайнятися. Одразу після поранення на мене насіла купа людей з пропозиціями щось робити. Відповідно я постійно був у якихось процесах, тому що наобіцяв дофіга всього й доводилися працювати. Це, здається, витягувало найбільше навіть у найскрутніші часи».
Суспільний договір і засади нової ветеранської політики
Щоб між військовими й людьми, котрі не брали безпосередньої участі в бойових діях, не виникало конфлікту, в Україні має змінитися суспільний договір, вважають учасники дискусії. Він однаково сформується — за участю держави чи самостійно — на вулицях, з великою концентрацією насилля й політичними маніпуляціями, упевнений громадський і політичний діяч Юрій Гудименко.
«Солдат, який повернувся з війни, свою роботу перед суспільством виконав. Він убивав людей, його вбивали. Він підривався, його в госпіталях різали, пиляли. Я знаю, що це таке. Тепер суспільство має перед солдатом виконати свою роботу», — промовив молодший лейтенант НГУ Сергій Позняк.
«Нас 40 мільйонів — воює один мільйон. На рівні вступу на військову службу, на рівні забезпечення під час служби й на рівні ветеранської політики ми маємо вже зараз закласти бачення й інформаційно проштовхувати, що оці 40 мільйонів мають турбуватися про цей мільйон на всіх етапах його перебування на захисті держави.
Формати для цього можуть бути вибрані різні. Можливо, непопулярні, такі як підвищення військового податку або ще щось, що люди будуть сплачувати конкретно за те, що оцей мільйон бився за них, щоб, якщо з людиною щось станеться, вона мала пільги, а якщо отримає каліцтво, люди до кінця життя утримали б її», — припустив ветеран АТО, депутат Роман Костенко.
Державна політика щодо ветеранів мусить гарантувати соціалізацію ветерана. І перше, що вона повинна забезпечити — підтримку ментального здоров’я на рівні з фізичним, вважає бізнесмен, голова наглядової ради EFI Group Ігор Ліскі.
«Це люди, які вбивали, які відчувають себе іншими. У багатьох з них війна не закінчується. І вони починають воювати з українцями, зі своїми родинами, із самим собою, зі всім суспільством і можуть просто розірвати цю країну на шматки», — зазначив Ігор Ліскі. Держава повинна бути готовою з усією повагою надати кому допомогу, кому — підтримку, додав він.
«Суспільство повинно повернути ветерана в те місце, де він був. Узяли його слюсарем, підприємцем чи ще кимсь, він повинен прийти на те місце, повернутися… Щоб людина знову стала частиною суспільства. Це дуже складно насправді. Але робота повинна відбуватися над цим», — зауважив сам ветеран АТО/ООС Сергій Позняк.
До слова, він вважає підприємництво тим шляхом, який дозволить людям повернутися в суспільство. «Бо бізнес — це сублімація війни, дуже потужний інструмент. Іншого такого, щоб реінтегрувати ветеранів у суспільство, немає», — запевнив голова Асоціації підприємців-ветеранів і молодший лейтенант НГУ.
При цьому Ігор Ліскі звернув увагу, що, за статистикою 2014–2021 років, понад 45 % людей, які повернулися з фронту, згодом змінювали поле та сферу діяльності, а основною причиною називали те, що вони не задоволені тим, що робили раніше. Не відчували затребуваності в цій професії. «Очевидно, тут повинна бути підтримка великим бізнесом держави саме в цьому аспекті», — додав він.
Водночас ветеранська політика має забезпечити таку потужну повагу до військових, вважає Масі Найєм, щоб вона відчувалася наступними поколіннями. «Щоб мій син, коли Росія знову нападе, а вона нападе — або ми її зараз знищимо (маю сумніви), або вона знову нападе, — приймаючи рішення, йти воювати чи бути ухилянтом, подивився на мене і сказав: "У мене батько воював. Вибачте, після того йому була така шана в Україні, що я піду воювати". Це про стратегію», — зауважив правозахисник.
При цьому важливо не робити з ветеранів привілейовану касту, переконаний він.
«Наша основна задача ветеранськими політиками що зробити? Зробити військових рівними із цивільними. Не домінантною расою, а рівною. Про що ця рівність? Рівність про те, щоб повернути здоров’я, яке в них забрала держава, коли вони пішли її захищати. Рівність — це про те, щоб дати мені можливість бути конкурентоспроможним на ринку праці. Більше мені не треба. І тут дуже важливо не перегинати палку, — поділився він і додав: — Єдина задача держави — повернути військового в ситуацію, коли він може заробляти гроші сам на себе. Бо якщо ні, то він тягар для держави».
У соціалізації ветерана важлива його самоідентифікація, відзначив Юрій Гудименко. Те, що людина — ветеран, має бути для неї не на першому місці. А коли їй двічі на день доводиться показувати в маршрутці посвідчення УБД, це щоденне нагадування.
«Минає 10, 15, 20 років після того, як ви дембельнулися, а ви все ще ідентифікуєте себе не як підприємця в першу чергу, не як батька, не як засновника чогось, а як ветерана. Самі собі це нагадуєте. Тому одна з дуже важливих частин політики — щоб людина соціалізувалася настільки, аби почала про це забувати», — підкреслив Гудименко.
Що ветеранство не має бути професію, упевнений і депутат, військовослужбовець Роман Костенко.
«Ми як суспільство маємо турбуватися про наших ветеранів, але не робити акцент, що після війни вони ветерани і більше ніхто. Це важливо, щоб не створювати касту людей, яким не треба нічого робити — тобі все дається, бо ти ветеран. Маємо допомагати, маємо робити все, щоб ці люди соціалізувались і далі йшли в життя. Оце повинно бути основою ветеранської політики», — сказав Костенко.
За словами представника Мінвету Олександра Порхуна, новітня ветеранська політика повинна відійти від пільг і послуг й має забезпечувати постійну психологічну підтримку, реабілітацію, надавати можливості здобувати вищу освіту, перекваліфікуватися з подальшим працевлаштуванням, підтримувати ветеранське підприємництво. І міністерство вже готує стратегію переходу від військової кар'єри до цивільного життя.
«Я підтримую своїх побратимів (учасників дискусії. — Ред.): усі ми хоч і з різними думками, але підходимо до того, що ветеран не повинен бути довічним. Він може бути в душі ветераном, але в суспільстві він повинен у першу чергу бути соціалізованою людиною. А ми як держава мусимо допомогти йому в цьому», — прокоментував Порхун.
Юрій Гудименко при цьому зауважив, що в держави ще є час зробити все правильно й надати ветерану його місце в суспільстві, допоки не ухвалена норма про демобілізацію після 36 місяців служби. Тоді ветеранів ураз стане багато і вони виборюватимуть це місце самі.
«Усі негативні сценарії будуть. Буде ветеранський алкоголізм. Буде ветеранська наркоманія. Буде ветеранське самогубство. Ветерани абсолютно точно будуть займатися криміналом. Це факт. Це є в кожній країні світу. Питання в масштабах. Чи це буде один відсоток з ветеранів, чи це буде умовно 50 відсотків.
Ми зараз у такій позиції, що може бути або набагато гірше, ніж сьогодні, або набагато краще. Але так, як сьогодні, довго тривати не може. Відповідно, зараз ще є шанс, сподівання на те, що буде все ж таки набагато краще», — резюмував Гудименко.
Цей матеріал можна прочитати англійською.