Структура українських студій в Європі
«У процесі мапування українських студій ми дійшли висновку, що ситуація відрізняється в різних країнах, – говорить Станіслав Туміс.
По-перше, є традиційні центри, які діяли вже триваліший час, як, наприклад, в Польщі, де, напевно, та підтримка є найвиразнішою, також у Чеській Республіці. Є й інші країни, наприклад, в Південно-Східній Європі – це Хорватія, яка теж має свої українські студії. Це й Угорщина, де також є свої. Тобто є центри, які існують і намагаються посилювати свою позицію внаслідок війни.
До них я, можливо, зарахував би й інші країни в Західній Європі. Те ж INALCO у Франції, де фокусуються багато на мові й культурі. У Великій Британії є два важливі осередки – Школа славістики та східноєвропейських досліджень у межах Університетського коледжу Лондона, де існує сильна україністика, а також Кембриджський університет. Подібні центри існують і в інших країнах Європи.
Отже, це основні осередки, для яких, особливо в Центральній і Південно-Східній Європі, характерною є виражена філологічна орієнтація.
Це означає, що основний акцент робиться на мові, літературі та культурі. Здебільшого там майже відсутня історія або інші дисципліни, хоча це якимось чином змінювалося і посилювалося пісья початку повномасштабної війни – десь більше, а десь менше. Це така перша категорія.
Друга категорія – це університети, де, власне, україністика плекалася якось у межах чинних інститутів, центрів, але яка була або російсько-, або славістично орієнтована, наприклад, у Швеції. Роль україністики була раніше маргінальною, були якісь курси (або є курси), десь знову більше, десь менше. Але немає такого, щоб, наприклад, це була якась спеціалізація, або щоб це була систематично підтримувана дисципліна.
І ще одна категорія – це велика частина європейських університетів, де здебільшого не було майже нічого. Були максимум, якийсь один чи два предмети. Звісно, після того, як почалася повномасштабна війна у 2022 році, низка цих університетів намагалася щось змінити. Наприклад, робили курси, де можна було дізнатись про Україну. Але та позиція була страшенно слабкою.
Водночас були й активні колеги, які намагалися розвивати цей напрям. Типовим прикладом є Італія, де в низці університетів україністика була або майже відсутня, або дуже обмежена, але окремі науковці намагалися це змінювати.
Звісно ж, на всю цю ситуацію впливає слабка фінансова база. У більшості університетів ці дисципліни недофінансовані, і мало працівників, які можуть системно працювати в цій сфері.
Тож той стан україністики, який ми побачили, не став несподіванкою, ми, мабуть, цього очікували. І тому підготували рекомендації, які могли б цей стан покращити».
Що саме рекомендують дослідники?
Створити структуровану європейську мережу українознавчих студій
Короткострокові ініціативи на базі окремих проєктів, коли трохи активізувались, подосліджували і пішли собі далі мають лишитись у минулому.
«У кожній державі-члені ЄС має бути створена щонайменше одна постійна кафедра українознавства (або, де це доцільно, у межах регіональних об’єднань менших держав). У Центральній Європі, з огляду на її специфічний географічний, історичний і культурний контекст, збереження та подальший розвиток більш ніж однієї кафедри чи інституту українознавства є виправданим», – зазначається у документі.
«Це, звісно, досить складно впровадити, тому що це вимагає багато грошей при існуючому не дуже доброму забезпеченні гуманітарних студій. Але це треба робити, і загалом посилити ту інституційну базу, що вже є, у межах європейської грантової політики. Потрібні поштовхи як на загальноєвропейському, так і університетських рівнях», – наголосив Станіслав Туміс.
На його думку, реалізація таких рекомендацій потребує серйозного лобіювання на рівні Європейського Союзу. Можливо, більш активною могла б бути й Україна, наприклад, через Глобальну коаліцію українських студій під керівництвом Олени Зеленської, якщо б цей напрям став одним із пріоритетів.
«Має бути постійна робота, присвячена цьому: щоб це не залишалось радше точковими зусиллями», – підкреслив дослідник.
Збільшення фінансування українознавства зробити пріоритетом для європейських і національних політичних інституцій
Поряд із довгостроковими інституційними цілями, такими як створення постійних кафедр і міждисциплінарних програм, університети та уряди також мають підтримувати заходи, які можна реалізувати негайно, зокрема запрошені викладацькі посади, вибіркові навчальні модулі, цифрову співпрацю у викладанні, двосторонні угоди з українськими університетами, спільні онлайн-курси та програми академічної мобільності, – йдеться у рекомендаціях дослідження.
«Знання про Україну й українців за кордоном залишаються дуже обмежені. Чимало було зроблено, багато нових книжок перекладено, розпочато нову співпрацю з театрами, радіо, загалом українська культура дедалі активніше презентується. Але багато ще треба й зробити, бо велика кількість дезінформації та фейків», – наголосила Катерина Газукіна з Інтеграційного центру Праги.
«Ми рекомендували залучати до викладання, до науки українських колег, які є в Європі. Важливо й те, щоб українські студії не залишалися суто філологічно орієнтованими. З одного боку, варто спиратися на існуючі робочі місця й не будувати все з нуля, а з іншого – розширювати філологічну складову, включаючи політологічні, історичні та транснаціональні перспективи», – зазначив Станіслав Туміс.
Зробити україністику практикоорієнтованою
«При підготовці фахівців з україністики в університетах важливо орієнтуватись на практичну складову. Де зрештою випускники з такою освітою зможуть знайти собі застосування? Це дуже потрібно – знати, куди рухатись, і мати конкретне підгрунтя в майбутньому», – поділилась Катерина Мичка, студентка, яка здобуває PhD з україністики в Карловому університеті в Празі.
«Потрібно зробити україністику значно привабливішою, – підкреслив Станіслав Туміс. – Тож ми пропонуємо те, що вже є звичним у Європейському Союзі в багатьох нових освітніх програмах, – більшу орієнтацію на практику. Йдеться, зокрема, про впровадження стажувань, наприклад, в неурядових організаціях (NGO), у різних компаніях – як бізнесових, так і інших.
Йдеться і про аналітичні центри (think tanks) та різні дослідницькі центри, зокрема інтеграційні центри тощо. Щоб студенти могли долучатися до таких структур, а це, своєю чергою, ставало б частиною навчальної програми. Таким чином практичні знання передавалися б студентам безпосередньо через досвід».
У самому ж дослідженні про це заявлено досить конкретно:
«Уся навчальна програма має наголошувати на практичних аспектах, зокрема доповнювати традиційне лекційне навчання семінарами, симуляціями, навчанням на основі проєктів, стажуваннями, польовими дослідженнями та форматами співпраці, які зміцнюють аналітичні, практичні й професійні компетентності.
Ми також пропонуємо замінити бакалаврську роботу системою постійного оцінювання – або через письмові іспити, або через підсумковий комплексний іспит наприкінці програми. Альтернативно, оцінювання може відбуватися у формі роботи над довгостроковим проєктом, що завершується публічною презентацією та захистом наприкінці бакалаврського навчання.
Натомість магістерська програма має більше зосереджуватися на розвитку наукових навичок і підготовці підсумкової дипломної роботи».
Посилити україністику іншими векторами
Відхід українознавчих студій від суто гуманітарних лекал і набуття нових компетентностей – чи не найважливіша рекомендація, яка окреслює для них нові обрії та поєднує зацікавлення усіх сторін.
Ось як це пояснив Станіслав Туміс:
«З огляду на те, що відбувається зараз, і на те, як Україна поступово починає відігравати дедалі важливішу роль у європейській політиці, зокрема через свій внесок у війну – дедалі більше європейських держав можуть радше вчитися в України, ніж навпаки. Це одна річ.
Друга, це, звісно, переговори щодо вступу України до Європейського Союзу, які також відіграють важливу роль. У цьому контексті ми аргументуємо, що українські студії переходять із маргінального стану до сфери, яка стає важливою і для самого Європейського Союзу та його держав-членів. Це є ще одним аргументом на користь їхнього посилення».
Що цікаво, й сама презентація проєкту в Карловому університеті відбувалась не в форматі оприлюднень сухих графіків та діаграм. Вона стала презентацією українського питання в Європі. Це ще раз ніби підкреслило, що українознавчим студіям уже затісно лише в рамках гуманітаристики.
«Те, що важливо зараз в Україні, – це енергетика, інтеграція громадян, зокрема внутрішньо переміщених осіб та людей, які мають досвід війни, лікування травм, в тому числі, наприклад, через пермакультуру (створення садів і городів за принципами природних екосистем. – ред.)
Важлива міжсекторальна співпраця бізнесу, громади й неурядових громадських організацій, а також децентралізація, євроінтеграція, пошук партнерів і вивчення англійської мови.
А для тих, хто проживає за кордоном, важливо не втрачати свою ідентичність», – зазначила Луціє Ржегоржікова, представниця Програми «Партнерство для сталого відновлення України» (P4UA). На її думку, україністика в Європі не може бути відокремленою від того, що відбувається в Україні.
У дослідженні про диверсифікацію та вихід за рамки гуманітаристики сказано так:
«Це також вимагало б експертних знань щодо післявоєнних економічних моделей, залучення інвестицій, відновлення окремих секторів (таких як енергетика, сільське господарство та технології), а також прозорого управління процесами відбудови. Крім того, українознавство має охоплювати розвиток європейської архітектури безпеки, природу сучасної війни (включно з уроками, отриманими з досвіду України), інтеграцію оборонної промисловості та довгострокову регіональну стабільність».
На завершення презентації українських студій у Європі зв’язок України й україністики підкреслив показ документального фільму «Гей, чехи!». Ця стрічка про війну отримала недавно гран-прі як найкращий документальний фільм на Адріатичному кінофестивалі в Італії. Картину також було номіновано на премію «Чеський лев» в якості найкращого короткометражного фільму.
Фільм, який розповідає про життя в Україні під час обстрілів і постійних небезпек, створили режисери Давид Ван, а гуманітарну місію в Україну під час його зйомок очолював журналіст Мартін Окнехт, координатор збору коштів «Допоможіть Україні разом із Paměť národa».
«Майбутній розвиток українознавства в Європі не слід розуміти лише як розширення вже наявної невеликої академічної галузі, а як створення сталої європейської інфраструктури знань, здатної відповідати на політичні, соціальні, культурні, економічні та безпекові виклики, пов’язані з Україною та ширшим східноєвропейським регіоном у XXI столітті», – наголошується в дослідженні.