Голландська Ост-Індійська компанія, скорочено VOC, мала дуже розвинуту бюрократію, яка у найменших деталях документувала економічну складову експлуатації невільницької праці у Індійсько-океанському регіоні. Але з колоніальної документації ми практично нічого не можемо дізнатися про долі невільників. Випадково стає щось відомо лише про одиниці з них.
Одну з них звали Бунга ван Джохор. Вона спочатку була служницею такої собі Кларинди ван Тімор — християнки, яка купила Бунгу на невільницькому базарі у Батавії. Ми знаємо, що вона двічі розбивала свої ланцюги, за що міський суд Батавії присудив її до побиття батогами, таврування розпеченим залізом та каторжних робіт на Мисі Доброї Надії у Південній Африці. У заслання її відправляли під палубою корабля Barbestein, який зазнав трощі біля Цейлону. Їй вдалося спастися, але не від рабства. Врешті-решт Бунгу було доправлено до південної Африки. Вона реєструється на острові Роббен як невільниця, а далі її сліди зникають. Зазвичай невільники на цьому острові у той час розбивали каміння, щоби мостити дороги та канали.
Поневолені час від часу повставали. Одне з таких повстань трапилося у 1825-1830 роках і відоме як Яванська війна. Ця війна спалахнула у султанаті Джокʼякарти, де голландці проклали дорогу прямо через могилу предків місцевого принца, Діпонегоро. Такий акт зневаги став тригером для повстання, яке перетворилося на по-справжньому народне. У чомусь воно нагадує селянські війни під проводом Богдана Хмельницького, який також спочатку був скривджений особисто, а потім очолив антиколоніальний рух проти пригноблення з боку Польщі.
У цій війні війська Діпонегоро, діючи як партизанські загони, доволі довго були доволі успішними. Але потім голландці почали будувати фортеці та активніше застосовувати артилерію, що переломило ході війни на їхню користь. Вони остаточно перемогли, коли, запросивши принца на переговори, підступно увʼязнили його. Голландські і яванські військові заплатили приблизно однакову ціну за цю війну — десь по 15–20 тисяч полеглих з кожної сторони. А для цивільних ціна виявилася значно вищою: понад 200 тисяч загинуло від бойових дій та їхніх наслідків, як-от голод та хвороби.
Такою ж кривавою була війна у північній частині Суматри — Ачесі (1873–1908). Ще у ХІІІ столітті через арабських купців у цей регіон почав просочуватися іслам. Наприкінці XV століття тут буде засновано потужний султанат. Згодом Індонезія стане країною з найбільшим ісламським населенням у світі, а Ачех — регіоном з найбільш суворою формою ісламу. Це зробило свій внесок у повстанські традиції Ачеха, з якими довелося зіткнутися і голландцям.
Намагаючись захопити султанат і у такий спосіб подавити останній острівець спротиву колонізації Малайського архіпелагу, Королівська Нідерландсько-Індійська армія (Koninklijk Nederlands-Indisch Leger, скорочено KNIL), зіткнулася із спротивом, який порівнюють із Вʼєтнамом для американців. Тут були такі самі джунглі, гори і партизани. На додаток, місцеві улеми проголосили проти голландців джихад.
Лише коли окупаційна влада залучила до консультування експертів-ісламознавців, вона почала якось давати собі раду. Експерти радили в першу чергу знищувати улемів і співпрацювати з місцевими вождями, які конфліктували з релігійними лідерами. Крім того, замість великих загонів, які легко ставали ціллю у непрохідній місцевості, голландці створили мобільні групи «марешоссе» (Marechaussee), які застосовували тактику випаленої землі.
Читайте такожГеноциди на Архіпелазі. Частина 1
Ці мобільні групи інколи знищували цілі села, як-от Куто Ре, де було вбито більше 500 осіб, або Ленгат Бару із понад 600 загиблих, включно з жінками та дітьми. Загалом було знищено від 5 % до 12 % населення земель Гайо-Луес та близько 20 % населення земель Алас. Це спонукає вчених оцінювати цю війну як геноцидальну. Голландська влада намагалася цензурувати будь-які витоку про різню в Ачесі, але військовому лікарю Г. М. Неебу вдалося під час експедиції зробити біля 170 світлин, які є свідченнями про колоніальну жорстокість.
Під час Другої Світової війни Японія колонізувала більшість західних колоній у Південно-Східній Азії, включно із нідерландськими у Малайському архіпелазі. Багато індонезійців, особливо на початку, вітали прихід японців, які йшли під гаслами “Азія для азійців”. Дехто йшов на співпрацю із оккупантами, у тому числі перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Згодом, правда, більшість розчарувалася у японцях, які часто ставилися до місцевих гірше, ніж колись голландці.
Самі ж голландці були однозначно проти такої окупації. Ті, хто сам співпрацював із німцями, що окупували Нідерланди, були обережніші у своєму негативному ставленні, хоча про себе все одно мріяли відновити контроль. А ті, хто чинив бодай який спротив Німеччині, поготів були проти Японії.
15 серпня 1945 року Японія оголосила свою капітуляцію. А вже за два дні Сукарно, Мохаммад Хатта та Ахмад Субарджо проголосили незалежність Індонезії. Сукарно став першим президентом, а Хатта — віцепрезидентом нової республіки.
Нідерланди, щойно звільнені від німців, не визнали цієї незалежності і одразу ж почали робити все можливе і неможливе, щоби повернути Індонезію собі. Це лише підсилило тут антиголландський ресентимент, який став головною емоцією періоду 1945–1946 років. Індонезійською бахасою він став називатися “берсіап” — будь готовий! Цей ресентимент спричинив багато насильства — насамперед з боку індонезійців. По відношенню до майже усіх інших: насамперед до голландців та інших європейців, включаючи жінок і дітей. Далі йшли люди змішаного європейсько-індонезійського походження — так звані індо. Погроми не оминули і китайців — жертв усіх індонезійських погромів. Карали навіть індонезійців, яких підозрювали у колаборації із голландцями. Не жаліли й тих, хто щойно вийшов або навіть ще залишався у японських таборах. Так що подекуди японцям доводилося захищати своїх полонених від розлюченого натовпу активістів берсіапу. Вважається, що їхніми жертвами стали від кількох до 30 тисяч.
Протидія берсіапу спробам відновити колоніальний контроль Нідерландів над Індонезією лише посилила ці спроби. Нідерланди, які особливо не чинили спротиву німецькій окупації, доклали всіх зусиль, щоби повернути контроль над Індонезією. На це вони навіть спрямували частину ресурсів, наданих американцями в рамках плану Маршала. Масштабні військові операції у 1947–1948 роках вони назвали «поліційними акціями».
Але це була справжня війна, на якій загинуло понад 100 тисяч індонезійців, багато з яких були цивільними. Також багато цивільних загинуло від голоду та хвороб. На цій війні голландська влада свідомо застосовувала тактику випаленої землі. Каральні загони знищували посіви і худобу; у селах часто спалювали будинки й розстрілювали з кулеметів усіх, хто звідти тікав, не розбираючи цивільних і військових; інколи інсценували акти втечі, щоби розстрілювати полонених; розстрілювали просто, без інсценувань; катували під час допитів та гвалтували. Найбільш резонансною була різня у селі Равагеде, де голландські солдати вбили 431 цивільну особу.
Примітною є історія усвідомлення цього злочину голландським суспільством. Одразу після його скоєння нідерландська влада заперечувала самий факт масового вбивства, хоча звіт ООН від 12 січня 1948 року називав дії голландських військ у Равагеде «свідомими та нещадними». У той самий час парламент Нідерландів звільнив голландських вояків в Індонезії від відповідальності за скоєне там у період між 1945 та 1950 роками, хоча військові злочини не мають терміну давності.
До кінця 1960-х у Голландії було табу на обговорення цієї теми, аж поки бувший вояка, а тепер психоаналітик Йооп Гутінг у 1969 році в інтервʼю розповів, що насправді трапилося у Равагаде. Це інтервʼю спричинило скандал у суспільстві, так що уряд доручив підготувати звіт. В опублікованій версії звіту різня у Равагеді була згадана як лише один з багатьох епізодів, і її масштаб був значно применшений. Цей звіт сприяв тому, що політика замовчування залишилася без змін.
У 1983 році ветерани війни в Індонезії під час підготовки до радіопрограми знову визнали факт різанини, але їхнє визнання не потрапило в ефір. У 1995 році на голландському телебаченні вийшов документальний фільм “Ексцес Равагеди”, тепер із свідченнями тих, хто вижив, і родичами жертв. Але уряд продовжував уникати відповідальності, посилаючись на термін давності.
Втім, у 2011 році суд у Гаазі визнав голландську державу винною у різні в Равагеде, постановивши, що держава не може посилатися на термін давності у випадках таких серйозних злочинів. В результаті уряд Нідерландів виплатив компенсації вдовам загиблих. Лише у 2022 році премʼєр-міністр Марк Рютте приніс офіційні вибачення за «систематичне та широкомасштабне екстремальне насильство» під час війни в Індонезії.