Ми дуже часто говоримо про майбутню відбудову країни. Обговорюємо дороги, школи, лікарні, інвестиції, економічне відновлення, повернення українців додому. Це абсолютно необхідні розмови. Але відбудова – це не лише бетон, сталь і квадратні метри. Найскладніше відновлювати не міста, а людей.
Кожна війна залишає після себе покоління дітей, чия біографія назавжди ділиться на «до» і «після». Для них війна не завершується тоді, коли стихають вибухи чи підписуються міжнародні угоди. Вона залишається в повсякденності: у порожньому місці за сімейним столом, у першому дзвонику без тата, у випускному, на якому немає кому обійняти доньку чи сина, у кожному великому життєвому рішенні, коли найбільше бракує людини, до якої можна звернутися по пораду.
Найбільшою помилкою було б сприймати підтримку таких дітей як короткострокову реакцію на трагедію. Ми нерідко мислимо категоріями надзвичайної ситуації: сталася біда – потрібно допомогти. Зібрали кошти, передали гуманітарну допомогу, висловили співчуття – і суспільство поступово переключається на наступний виклик. Але життя дитини не складається з окремих трагічних подій. Воно складається з тисяч звичайних днів, у яких втрата щоразу набуває нових форм.
Підтримка не може завершуватися тоді, коли згасає суспільна увага. Насправді саме після цього вона лише починається.
За роки роботи нашого фонду «Діти Героїв» ми зрозуміли просту, але дуже важливу річ: найболючішим для багатьох родин стає не момент втрати, а той день, коли вони відчувають, що світ навколо повернувся до звичного життя, а вони – ні. Коли телефон дзвонить дедалі рідше, коли знайомі вже не знають, що сказати, коли здається, що про їхню історію всі поступово забули. Самотність після втрати – одна з найменш помітних, але найнебезпечніших форм наслідків війни.
Сьогодні під опікою нашого фонду перебуває понад 16 тисяч дітей. Майже кожна така історія підтверджує: дитині недостатньо одного сильного жесту підтримки. Їй потрібна впевненість, що дорослі не зникнуть із її життя через пів року чи рік. Що поруч буде психолог, якщо він потрібен, а можливість здобути якісну освіту не залежатиме від фінансових обставин родини. Що знайдуться люди, які допоможуть зробити перші професійні кроки, відкриють нові можливості, підтримають у моменти, коли найбільше бракує опори.
Саме тому я дедалі частіше думаю, що підтримка дітей загиблих захисників – це не благодійність у звичному розумінні цього слова, а інвестиція, причому не лише в окрему дитину, а в усю країну.
Ми втратили людей, які були не тільки військовими. Вони були батьками й матерями, виховували майбутніх лікарів, учителів, підприємців, науковців, військових, митців. Частину цієї відповідальності тепер доводиться брати на себе всьому суспільству. Ми мусимо створити середовище, у якому дитина не залишається сам на сам із наслідками війни.
Часто можна почути, що цим має займатися держава. Безумовно, роль держави тут ключова. Але жодна державна програма не здатна самотужки замінити живу тканину суспільства – громади, відповідальний бізнес, університети, роботодавців, благодійні організації, наставників, сусідів, друзів. Після великих історичних потрясінь саме ця горизонтальна солідарність завжди ставала тим, що допомагало країнам не просто відновитися, а стати сильнішими.
Мені здається, сьогодні ми стоїмо саме перед таким вибором. Ми можемо залишити вдячність у межах символічних жестів – дуже важливих, але все ж символічних. А можемо зробити наступний крок і перетворити її на довгострокову відповідальність. Бо вдячність – це рішення залишатися поруч тоді, коли про трагедію вже перестали писати медіа, і готовність думати не тільки про сьогоднішній біль, а й про майбутнє тих, кому доведеться жити з ним усе життя.
Коли війна завершиться, Україну оцінюватимуть не лише за тим, як мужньо вона боролася. Нас оцінюватимуть і за тим, як ми подбали про тих, хто заплатив за нашу свободу найвищу ціну. І важливим питанням буде те, чи змогли ми стати надійною опорою для дітей наших загиблих героїв. Саме в цьому, на моє переконання, і проявляється справжня зрілість суспільства.
Читайте такожООН знову внесла армію Росії до "списку ганьби" за злочини проти дітей в Україні