Ця друга частина історії належить у великому сенсі Александеру Гамільтону, одному з батьків-засновників. І саме вона є важливою для України сьогодні, разом із більшим парадоксом постколоніальної ситуації сьогодення.
Парадокс полягає ось у чому: Україні не має потреби щоразу доводити, що вона є державою. Вона нею є. Україна проголосила незалежність 1991 року, була визнана міжнародною спільнотою — включно з Росією — в межах кордонів, успадкованих від УРСР, стала повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, а 1994 року відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі в обмін на письмові гарантії безпеки з боку Москви, Вашингтона й Лондона. За будь-яким формальним критерієм, доступним міжнародній системі, питання української державності було закрите ще тридцять років тому. І все ж у живому досвіді війни, що триває з 2014 року, а надто з лютого 2022-го, — усе виглядає інакше. Спостерігаючи за перебігом цієї війни, часом складається враження, ніби Україні доводиться щойно завойовувати право називатися державою, тоді як насправді вона володіє цим правом, на папері, ще з 1991 року. Розрив між формальною відповіддю та пережитою реальністю — це центральний факт цієї війни. І саме тому американське державотворення, 250 років потому, виглядає та відчувається як релевантний приклад для опрацювання.
Давайте згадаємо, ким був Гамільтон. Народився на британських островах Карибського басейну, рано осиротів і прибув до Нью-Йорка 1773 року як стипендіат без родинного статку й без природної політичної опори. На відміну від віргінських плантаторів на кшталт Джефферсона чи Медісона, йому не було чого захищати від сильної центральної влади — жодного маєтку, жодної спадщини. Натомість у нього було переконання, викуване спогляданням того, як Континентальна армія мало не розпалася через брак платні й постачання: слабкі держави поглинаються сильними, хай би що там писали в договорах про кордони.
Він служив артилерійським офіцером, а згодом — ад'ютантом Джорджа Вашингтона впродовж більшої частини Війни за незалежність, спостерігаючи зблизька, як Континентальний конгрес раз по раз не спроможний профінансувати армію, що саме тоді здобувала незалежність країни. Обійнявши посаду першого міністра фінансів у 1789–1795 роках, він, попри запеклий внутрішній опір, збудував фіскальний та інституційний кістяк Сполучених Штатів: національний банк, федеральне поглинання боргів окремих штатів, дієву митну й податкову службу, перші паростки промислової політики. Загинув він 1804 року на дуелі з Аароном Барром — нагадування, що політика покоління засновників була глибоко особистісною й вибуховою, а не повчальною притчею.
Яку проблему розв’язав Гамілтон? Головна теза Гамільтона, викладена у «Федералісті» та в його фінансових доповідях, полягала в тому, що проголошення незалежності й реальне здійснення суверенітету — це два різні досягнення, розділені роками непоказної, «оспорюваної» праці. Держава, яка не може стягувати податки, не може позичати гроші на довіру, не може утримувати й оплачувати регулярну армію, не здатна говорити одним голосом у зовнішній політиці, залишається вразливою до розпаду або поступового поглинання — хай яким чітким і визнаним було проголошення її незалежності. Статті Конфедерації, перша конституція США, породили саме таку вразливість: жодного права на оподаткування, жодної валюти, вартої довіри, армію, що танула щоразу, як солдатам переставали платити, і штати, які укладали власні окремі угоди з іноземними державами. Британія ще десятиліття по завершенні війни утримувала форти на американському Північному Заході; Іспанія контролювала гирло Міссісіпі. Гамільтон небезпідставно припускав, що фінансово порожню Сполучені Штати рано чи пізно розтягне по шматках та чи та держава — попри все, що записано в Паризькому договорі.
Революція здобула визнання. Вона не здобула, сама по собі, безпеки. Безпека вимагала ще одного покоління інституційного будівництва — «оспорюваного», незавершеного, ледь не зірваного кризами майже-сецесії 1790-х років. Визнання й тривкість — це не одне й те саме досягнення, і розрив між ними — нормальна, друга фаза.
Ось парадокс у своєму найгострішому вигляді: суверенітет України не є неповним за жодним юридичним чи процедурним критерієм. Він оскаржується супротивником, який виніс саму суперечку за межі досяжності юридичних і процедурних інструментів. А це означає, що відповіддю не може бути ще один папір — кращий договір, твердіша гарантія, чіткіша карта. Відповіддю має стати держава, достатньо самоспроможна в гамільтонівському сенсі, щоб саме питання перестало мати сенс.
Дослідники російської зовнішньої політики — серед яких Сергій Плохій і Тімоті Снайдер — простежують цю претензію до текстів самого Путіна, зокрема до його статті липня 2021 року «Про історичну єдність росіян та українців», де прямо заперечується існування українців як окремої нації, що не є суперечкою про кордон. Це заперечення самої передумови, що Україна має право існувати як окрема політична спільнота з правом самостійно обирати свої союзи, — претензія на ієрархію та ідентичність, яку не здатні остаточно закрити ні підпис, ні договір, ні голосування в ООН, бо вона взагалі не визнає авторитету цих інструментів.
Французький флот і французькі гроші були незамінні для перемоги у Війні за незалежність — франко-американський союз 1778 року переламав хід війни. Але жоден союзник не збудував Гамільтонове міністерство фінансів. Жоден іноземний уряд не написав американський податковий кодекс, не заснував американський банк, не встановив довіру до американського боргу. Це були акти внутрішнього інституційного будівництва, здійснені американцями — часто попри запеклий спротив інших американців — уже в роки після завершення бойових дій. Союзи купили Сполученим Штатам час і ресурси, щоб пережити своє становлення.
Та сама логіка стосується України, і це варто сказати без жодного натяку на докір партнерам, які постачали зброю, фінансування й дипломатичну підтримку: така допомога здатна допомогти державі пережити війну. Вона за самою своєю природою не здатна породити інституції, які роблять державу тривкою вже після того, як війна відступає. Незалежна судова влада, податкова служба, якій довіряють громадяни, антикорупційна архітектура, що витримує внутрішній політичний тиск, оборонно-промислова база, здатна утримувати себе сама, — усе це не ті речі, які можна передати через кордон. Українські антикорупційні інституції, НАБУ й САП, ілюструють це якнайточніше: коли 2025 року їхня незалежність опинилася під внутрішнім політичним тиском, саме українське громадянське суспільство й українські протести розвернули цей відкат назад, а не якесь зовнішнє втручання. Цей епізод ближчий до власного досвіду Гамільтона, ніж будь-яка воєнна аналогія, — молода держава, що вирішує, через власну оскаржену внутрішню політику, чи відповідатимуть її інституції перед законом, чи перед доцільністю. Жоден зовнішній актор не міг розв'язати це питання за жодну з двох країн — і жоден не повинен намагатися розв'язати його за Україну.
Відмінності важать не менше за подібності. Покоління американських засновників вело війну відокремлення від імперії, розташованої за три тисячі миль, через океан, що робив повторне завоювання логістично виснажливим навіть для наймогутнішого флоту тієї доби. Україна має спільний сухопутний кордон із ядерною державою, яка організувала свою воєнну економіку та внутрішню політику навколо ідеї, що українська державність — це нерозв'язана історична помилка.
Міжнародна система теж невпізнанно інша. У 1780-х не існувало ні Статуту ООН, ні норми проти територіального завоювання силою, ні бодай віддалено подібної структури постійних союзів. Засновники будували суверенітет практично з чистого аркуша. Україна ж захищає свій суверенітет усередині системи правил, значною мірою створеної якраз для того, щоб унеможливити таке вторгнення, яке вона зазнає з 2014 року, — і це теж історичний факт, і саме тому описаний вище парадокс відчувається настільки гостро: система, покликана зробити цей сценарій неможливим, його не відвернула.
Ніщо з написаного вище не стверджує, що історія повторюється, чи що Гамільтон пропонує Україні готовий рецепт. Натомість його доля пропонує точніший опис самої місцевості: нагадування, що визнані держави й раніше мусили вибудовувати власну тривкість — повільно, без обхідних шляхів, — і що це завжди внутрішній процес, який жоден союзник не здатний завершити за іншу країну. Україна вже мала свій 1776 рік — і, можна сказати, не раз, ще з 1991-го.
У день, коли американці відзначають річницю власної декларації, варто висловити просте й щире вітання — країні, чия незалежність не потребувала жодного проголошення заново, і чия терпляча, внутрішня робота робить це право неможливим оскаржувати надалі. З Днем незалежності Америки!