«Я спустилася в укриття в нашому будинку, але там було людей аж по вінця, сиділи навіть під вікнами вже біля входу в підвал. Крики дітей, задуха — мене вистачило на годину, а потім я повернулась до себе на дев'ятий поверх», — розказує Наташа, яка, наче в забутті, прибирає клумбу біля свого під'їзду. Її квіти повністю вкриті бетонним пилом; за сорок метрів від нас щоразу падають плити і цегла будинку, який з п'ятої ранку розбирають рятувальники в пошуках людей під завалами. Наташа каже, що їй пощастило: вона під час удару по сусідній девятиповерхівці була в тамбурі, але вибухова хвиля не кинула на неї залізні двері, які винесло з отвору. А потім був удар за ударом поруч в районі, серце калатає, в голові шумить. «Але куди вже йти, зіщулилась і сиділа на поверсі, як мишка».
Одразу чотири будинки були зруйновані в одному невеликому квадраті Дарницького району під час атаки в ніч на 2 липня. Частину девятиповерхівки наче ножем зрізало, поруч вирва від іншої ракети і обгорілі будинки навколо, за пів квартала — руйнування верхніх квартир багатоповерхівки. Це район повоєнної радянської забудови, де багато закладів освіти поруч із житлом. І тут Є укриття, на відміну від багатьох інших масивів Києва.
Читайте такожДе наші укриття?! Чи безпечні мамади, від чого рятує паркінг і що для Києва може зробити мер просто зараз
Але «ми прийшли, і в укритті вже не можна було стояти, не те що сісти», «бігти в будинок культури, де точно міцні стіни, було вже пізно», «ми з чоловіком плюнули на небезпеку і перебіжками дісталися до підземного паркінгу в новому будинку поруч, стояти довелося ледь не біля входу, але і то слава богу, враховуючи як тут вибухало все». Це типові відгуки мешканців цього кварталу на Новій Дарниці після тієї страшної ночі. Досвід вже навчив їх ставитись до масованих атак більш ніж серйозно — така специфіка локації. Проте навіть у цьому благополучному районі сховища не можуть вмістити всіх охочих.
Тим часом інший Київ готувався до атаки так: безкінечні гілки в групах районів «який підземний паркінг пускає до себе на машині?»; тривожні діалоги мам маленьких дітей, в якому з укриттів у радіусі кілометра від будинку ще реально знайти місце, щоб постелити каремат для малечі; обговорення, яка де школа закрита як укриття, бо там ремонт чи течуть труби, і краще не витрачати час на дорогу до неї; напівістеричні фотозвіти зі станцій метро, де «на платформу вже не зайдеш, але у верхньому вестибюлі ще можна поставити стільчик».
Заможні стрибають в автівки і їдуть на підземні паркінги ТЦ за містом на ніч. Менш заможні, як оселедці в банці, наповнюють безкоштовні укриття в пропорції 10:1 до проєктної місткості. Ті, хто самонадіяно проігнорував обидва варіанти, біжать у найближчий підземний перехід вже після перших вибухів поруч. Ми знову в точці хаосу.
Читайте такожПросто не переймайтеся. Чому укриттів стає менше, інновації не працюють, а про стратегію не йдеться
Кияни вже не хочуть покладатись на випадок чи везіння. Люди воюючої країни вже давно по-дорослому контролюють свою безпеку. Молодь, батьки і діти, які обрали для себе жити під час війни в Україні, а не за кордоном, налаштовані робити це ще довго. А для цього потрібно зберігати себе, survive, регулярно і якісно.
Але в цьому марафоні виживання ми вже потроху забуваємо, що забезпечення потреби в захисті цивільних — це теж функція держави. Назвіть цю державу урядом, президентом, мером чи місцевою радою — це неважливо. Головне, що збереження життів громадян — це не виключно їхня особиста турбота в умовах війни. А такий самий стратегічний напрямок, як і мобілізація, створення нових родів військ, розвиток військових технологій або захист інфраструктури.
Питання «де нові і якісні укриття на п'ятий рік повномасштабної» і «чому не створюється система захисту населення, як в Ізраїлі» стали настільки вихолощеними, що їх навіть перестали ставити публічно. А даремно, бо ми все ще плануємо бути в цій війні до кінця, і не нашого, а росії. Тому просто сумно констатувати: «в кількамільйонному Києві всіх заховати під землю фізично неможливо» — це вже не позиція. Спробуйте заховати хоча б половину. Покажіть, що ми зростаємо не лише на фронті, а й в тилу.
