Свіжий вітер у костенківські «Вітрила» з Києва та Риги
Цікавий збіг — саме ця збірка Ліни Костенко нещодавно засвітилась в українському інформаційному полі. На початку червня Іван Малкович прийшов до поетеси з піар-менеджером видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» Володимиром Яковлєвим. Простягнувши поетесі «Вітрила», Малкович пояснив, що «Володя придбав книжку вашу на аукціоні» й попросив підписати.
Багато кого розчулила емоційна реакція поетеси на стару книжечку пожовклого паперу, яку вона скоренько продивилася: «Боже, як дивно. Яке видання… Господи. В мене десь є один примірничок. Але так багато книг, рукописів, що я хотіла витягти, подивитися, що там, та не дійшли руки. Боже, це така комедія… Я й забула ці всі вірші».
Не варто дивуватися, що Ліна Василівна не тримає в пам’яті рядків, виданих майже 70 років тому: вона повсякчас працює, у неї безліч іншого в думках. Та не варто легковажно ставитися до збірки, спираючись на слова Костенко («така комедія», «я й забула ці вірші»): Ліна Василівна радше мала на увазі «комедію життя» — спогади про радянські реалії, плин часу, зміну епох…
Насправді критики й літературознавці високо оцінювали «Вітрила». Посилань можна навести багато, аде достатньо згадати есей Івана Дзюби «Є поети для епох». У ньому дебютній збірці Костенко «Проміння Землі» (1957) присвячено лише два абзаци, а наступним «Вітрилам» (1958) — сім сторінок.
Перш за все Дзюба відзначає часову, атмосферну прописку тих віршів: «Міряючи її [збірку] тією висотою, якої сягає пізніше творчість Ліни Костенко, можна знайти в ній сліди поетичної риторики перших років післясталінської відлиги». Водночас критик бачить у рядках Костенко початки того важливого, що у творчості поетеси «залишатиметься та глибшатиме».
Тож збірка «Вітрила» й сьогодні варта читацької уваги. А з антицензурними примітками авторки тим більше. Адже шанувальники творчості Ліни Костенко добре знають про її складні стосунки з цензурою. Після «Проміння Землі» та «Вітрил» більш-менш спокійно вийде лише третя збірка – «Мандрівки серця» (1961). А потім буде розсипаний набір «Зоряного інтегралу» (1963), скасований вихід томика в серії «Бібліотека поета» (1966), а також – збірки «Княжа гора» (1972).
Загалом завдяки цій книжечці з музейного архіву в Ризі ми можемо побачити стилістику роботи радянської цензури часів ранньої відлиги, пошукати її резони, а також відрефлексувати первинні задуми поетеси.
«Моїй любій Візмі – на добру пам’ять про мене. Ліна»
Отже в ризькому екземплярі «Вітрил» є чотири записи (й одне закреслювання) рукою Ліни Костенко.
Коли відкриваємо книгу, найперше бачимо дарчий підпис: «Моїй милій, моїй хорошій, моїй любій Візмі – на добру пам’ять про мене. Ліна. Москва. 25.V.58». Нині, в поезіях свіжого «Вітру з Марса» (2026) Костенко пише топонім «москва» з маленької. Але 70 років тому були інші часи.
Костенко поїхала до Москви навчатися в Літературному інституті, тому що в Києві вона тоді була в своєрідній душевній і творчій облозі. Це було 1952 року, тобто ще за Сталіна. Останній рік життя диктатора, страшний, непередбачуваний: в Києві – ще більше, ніж у Москві. Втім після смерті людожера та початку відлиги стало безпечніше. А Літературний інститут взагалі був одним з головним осередків свободи (відносної і максимально можливої в умовах радянщини). В ньому вчилися люди з усіх усюд, в тому числі – зі Східної Європи, яка після Другої світової теж опинилася за «залізною завісою».
В спогадах про навчання в Літінституті Костенко каже: «Зі мною в кімнаті жили Майя Аугсткална, театрознавець з Риги, Весте Паас (історикиня кіно, – Авт.) з Естонії, Візма Белшевіца – латвійська поетеса». Судячи з таких слів, може скластися враження, що вони довго мешкали разом. Але подивімося на біографії: Белшевіца поступила до інституту в 1955 році, Костенко закінчила його в 1956-му. Виходить, такий «золотий склад» кімнати існував лише один рік – але скільки спогадів, яка міцна творча дружба, що закарбувалися у пам’яті.
А тепер перечитаймо допис Ліни – Візмі: погодьтеся, схоже на наші з вами сімейні листи та поштівки. Й не скажеш, що одна велика поетеса пише іншій великій. Слова щирі, теплі, прості, свійські. Одне слово – близькі люди. І молоді. Великими їм ще треба було стати.
Опис трудового процесу як антицензурна практика
Вдивімося уважніше у скан – сторінку справа, там, де «Ліна Костенко. Вітрила. Лірика». Добре видно, що на зворотній стороні листа, десь між «Вітрилами» та «Лірикою» щось рішуче закреслено. Можна здогадатися, що то анонс від видавництва. І от його початок:
«”Вітрила” – друга збірка поезій молодої поетеси Л. Костенко. Книга складається з ліричних віршів, в яких автор правдиво і щиро оспівує красу рідного краю, велич людини-трудівника, глибину прекрасного людського почуття – кохання…».
Можна зрозуміти причини авторського невдоволення – неповторна канцелярська стилістика радянських видавництв: «збірка поезій молодої поетеси, в якій автор правдиво оспівує…». А все те ж нещодавнє відео «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» показує, що тут найбільш зачепило авторку.
Ліна Василівна почала гортати книгу з кінця, нічого не зачитуючи. І лише коли дійшла до анонсу, не втрималась: «Хе-хе… “велич людини-трудівника, глибину прекрасного людського почуття – кохання”… Ой, боже…». І трошки ошелешено подивилася на співрозмовників. Спробуємо уточнити причини її невдоволення.
Для цього повернімося до зауваження Дзюби про риторику перших років відлиги у «Вітрилах». Ось продовження тієї тези: «Підходячи історично, не можна не звернути уваги на той дух демократизму й поваги до особи, який відбився у віршах про людей праці (“Новобудова”, “Поштова скринька”, “Виноградарі”, “Обурення”)». Так це, по суті, про те ж, що й в анонсі, але без пафосу «величі людини-трудівника».
І за цим стоїть окремий літературний сюжет, розгляд якого краще почати на прикладі Белшевіци. Її поетичний дебют стався – за місяць до 17-річчя – в газеті «Padomju Jaunatne / Радянська молодь» (1947) з віршом «Zemes atmoda / Пробудження землі». Тоді ж радянсько-латвійська критика звинуватила дебютантку ледве не в розпусті, оскільки поетичний образ пагорбів рідного краю асоціювався з грудьми молодої жінки. По тому другий твір юної Візми був чітко про «людину труда» – «Vīrs darvo jumtu / Чоловік просмолює дах». А тут уже можна побачити тематичні паралелі з костенківськими «Новобудовою», «Поштовою скринькою» (згаданими Дзюбою).
Відтак варто сказати про подібність довготривалих творчих стратегій і тактик двох поеток в умовах тоталітарної системи. На відміну від більшості колег вони відмовлялись писати вірші-паровозики, з яких можна було б починати збірки, з уславленням Леніна, Партії, Великого Жовтня. Межею компромісу для обох ставала тема праці (як такої, як процесу) та опис «людини труда». І це по суті було нормально, за Дзюбою – прояв «духу демократизму».
Але непокірні поетки і в цьому вбачали неприємний присмак примушування. Тому Ліна Костенко закреслила такий анонс у 1958-му, а в 2026-му іронічно, через «хе-хе», зачитала канцелярськи-дерев’яний рядок з нього про «велич людини-трудівника». Тому Візма Белшевіца не любила згадувати свою дебютну збірку 1955 року «Visu ziemu šogad pavasaris / Цьогоріч усю зиму весна», з акцентом на щасливе майбутнє, забезпечене відбудовою після війни.
Та йшов час. І от уже «рідна Партія» та її цензура хотіли від поетес, що набирали літературної сили, більшого. Проте і Костенко, і Белшевіца були непоступливими. Тому обидві й мали такі проблеми з цензурою, друкуванням творів.
Творець, цензура і вірші про війну. Хто переміг?
До речі про війну. Ще одним можливим компромісом у випадку з Костенко ставала тема «Великої Вітчизняної». При цьому кожна з двох сторін чекала на своє. Влада – на «паровозик» з переможними сурмами. А поетка просто творила – тонке та незабутнє. Найкращий приклад – «Мій перший вірш, написаний в окопі», з якого починалася збірка «Над берегами вічної ріки», видана після 16 років заборон.
В подібних випадках поетка однозначно обігрувала цензуру. В численних її поезіях про війну та подана дитячими очима, в чому немає бажаної верхам кон’юнктури, а тільки – оголений нерв, біль, психологізм, що збираються у спільний світоглядний фокус.
Подібний творчий гамбіт з цензурою склався у Костенко й у «Вітрилах». Формально збірка теж починається віршем про війну. Подану втім дитячими очима, причому в самому прямому сенсі. Починається все зі слів: «Були у мене за дитячих літ / такі блакитні очі, як згадати». А далі ті очі наповнюються важкими кольорами війни…
В цій же збірці є ще один вірш на воєнну тематику – «Снопи». Головна теза та ж – моління, щоб не було війни. Але сюжет – більш неочікуваний, різкий та драматичний. Окупанти рухаються розтерзаними дорогами України і щоб було легше йти чи їхати, мостять колію снопами зрілої пшениці. Та от…
Чужинець нахилився до вибоїн.
Змахнув сльозу.
Напевно, селянин...
Могло б не бути на планеті воєн,
якби отак заплакав не один.
Людяний окупант і теж, до речі, «людина труда»… Хоча й на маленькому, обмеженому прикладі, та все ж «хороший німець» – лише через 13 років після закінчення тієї війни! І зараз, через 12 років після початку поточної війни, це в чомусь римується з нинішніми суперечками щодо «хороших русскіх»…
Як обійти цензуру завдяки неочевидним сюжетам
Вірш «Лідія Койдула на чужині», до якого ми прийдемо після «Снопів», більш крамольний. Але радянська цензура того просто не зрозуміла.
Лідія Койдула (Янссен, 1843-1886) – одна з основоположних фігур естонської літератури: поетеса, драматургиня, перша в Естонії жінка-журналістка. Дивовижно приваблива людина, як творчо, внутрішньо, так і зовнішньо.
У Костенко Койдула плаче по своїй чудесній, чесній, але нещасливій батьківщині Еесті (самоназва країни). Жінці гірко бути на чужині: «Я руки свої ламаю – / я крила зламані маю» (ембріон знаменитих майбутніх «Людина нібито не літає… / а крила має»). І фінал: «Якісь кораблі даленіли, / і крилами птиці шуміли...». Журливі, болісні рядки…
А тепер кілька слів з біографії Койдули. Народилась і жила в Естонії (в Пярну, Тарту), але одружившись у 1873 році, поїхала з чоловіком-лікарем до Кронштадта, де мешкала останні 13 років. То ж важливо зрозуміти, що кораблі вдалині – не «якісь», а з ВМФ Російської імперії. Отака історія та географія принципово змінюють сприйняття сумного вірша. Бо від Кронштадта до Естонії навіть із транспортними можливостями XIX сторіччя – не так далеко. Не кажучи вже про те, що поруч з цим островом-фортецею – Петербург з його величезною естонською діаспорою, котра зіграла видатну роль у формуванні естонської нації, як і латиська діаспора – латиської ( до речі, чоловік Койдули був латишем).
Отже у вірші йдеться про зовсім іншу чужинність Койдули та нещасливість її країни. І плач «самотньої [у чужому російському Кронштадті] жінки» – за Еесті, поневоленою Росією.
Легко уявити, що цей вірш став наслідком спілкування в балтійсько-українській кімнаті гуртожитку Літінституту. А от в біографії цензорів Костенко такого досвіду не було. Тому і пропустили такі очевидні – для тих, хто знає – алюзії. Втім, було в Костенко й деяке підстрахування – на випадок, якщо трапляться більш обізнані цензори, зокрема щодо Кронштадту. В 1876-1878 роках Койдула з чоловіком мешкали подалі в Європі. Щоправда, в містах далеких від моря (Бреслау/Вроцлав, Страсбург, Відень), та все ж…
А тепер, розібравши деякі цензурні контексти та сенси, вшиті у «Вітрила», можемо перейти до антицензурних виправлень 28-річної Ліни.
Шукаємо вірну стежку у «Заведіть мене, дороги…»
Для цього повернімося до 12-ї сторінки збірки, де вірш «Заведіть мене, дороги, у моє кохане місто». Він закарбувався в пам’яті читачів і критиків афористичним фіналом: «Навіть плаваючі квіти / мають корінь у землі». Та звісно не вони були сумнівними для радянщини. Прогляньмо всю поезію з правками Костенко (до речі, на тому ж розвороті можна повністю прочитати воєнні «Снопи»).
Отже, весь вірш акцентований на образі білої лілеї. Інша рослинність, куга, не така гарна та романтична, приземлена (чи приводнена), здається лише тлом, важким і темнуватим, аби яскравіше світила лілея.
То навіщо було цензурі міняти придніпровський очерет на придніпровськую кугу??? Загадкова якась зміна. Ну, очерет, ну, куга, а ще – рогіз, комиш... Всією Україною тисячі, сотні тисяч людей плутають ці назви, наче навмисно для того, аби розумники могли їх час від часу виправляти: «Це не комиш, а рогіз! А це не очерет, а куга!».
То ж у чому сенс, в чому врешті-решт крамола? Може, в тому, що «очерет» має більш розгалужену образну систему у фольклорі, класиці. Наприклад, магічний контекст – чарівна сопілка з очерету; бунтівний – сховище козаків, повстанців; робочий – матеріал для даху (а в СРСР дитячий труд заборонений!). «Куга» ж в усіх сенсах більш легка. От, здається, і все. Але чи достатньо цього, аби вимагати заміни? І чи не надто це тонко для радянської цензури – асоціації 3-го рівня…
Втім, можу запропонувати іншу версію, гарну, майже детективну, але також неочевидну. Справжнє прізвище видатного українського мислителя, літератора Василя Барки – Очерет. Щоправда 1958 року він тільки почав працю над своїм magnum opus, романом про Голодомор «Жовтий князь». Але на той час як поет, письменник, есеїст, журналіст був уже широко відомим в емігрантських колах, а значить, і в радянських спецслужбах (особливо дошкульною антирадянщиною були роман «Рай» (1953) та співпраця з радіоголосами, що почали тоді лунати зі Сполучених Штатів). Але знали його саме як «Василя Барку». Це псевдо автор взяв, коли після полону опинився потойбіч фронту, у 1940-ві, щоб убезпечити себе, а також відвернути увагу від своїх близьких, які залишилися в СРСР. Проте навряд чи справжнє прізвище Очерет (Ocheret), зафіксоване в офіційних закордонних паперах, було секретом для радянських спецслужб. Питання в тому, чи могла ця персона Барка-Очерет станом на 1958 рік опинитися в цензурних чорних списках КДБ. Точно невідомо, але припустити таке можна.
Цікава деталь для контексту. Костенко писала вірш «Заведіть мене, дороги» про себе та рідний Ржищів. А фінальний афоризм «Навіть плаваючі квіти / мають корінь у землі» – про її вічну прив’язку до рідних місць. Але пильне цензорське око могло побачити в цьому і метафору емігрантського буття Барки-Очерета. (Він народився у с. Солониця біля Лубен на берегах річки Сули, що за кількадесят кілометрів впадає в Дніпро. Теж цікаво, чи можна таке вважати Очеретом-Придніпровським?).
Якщо ж повернутися до естетики, то первинний варіант вірша здається більш гармонійним. «Я назву одну з прикмет» краще тримає особистісну структуру твору, завдяки більш рівномірному чергуванню «Я». Та й фонетично «придніпровський очерет» більш приємний за алітерацією і більш природній у порівнянні з акцентованою пісенно-поетичною формою «придніпровськую кугу».
Про що мовчить «На старовинній ратуші годинник»
А тепер розгляньмо другий цензурований вірш збірки «Вітрила».
Цікавою є його літературознавча рецепція літературознавцем В’ячеславом Брюховецьким. У своєму нарисі про творчість Ліни Костенко він використовує «На старовинній ратуші годинник давно спинився» для ілюстрації важливої тези. Згадуючи притчевість багатьох поезій Костенко, Брюховецький зазначає, що «її вірш дуже часто завершується афористичним висновком, незрідка — своєрідно декларованою максимою».
І от якраз вірш про годинник, що застиг, стає для дослідника зразком того, як авторка часом «органічно “розливає” його [афоризм-висновок] в цілому творі. І хоча прикінцевий наголос залишається виразним, він уже невіддільний од усієї плоті твору». Брюховецький цитує три останні рядки вірша у книжному варіанті («бо кожен мав / має / матиме»), що добре ілюструють його думку, оскільки за всієї своєї естетичної витонченості та емоційної сили ніяк не можуть стати висновком.
І от тепер давайте чітко пропишемо чотири рядки, викреслені цензурою і наново вписані Ліною:
Але коли спиняється годинник
великий,
справедливий
невблаганний –
якою суєтою видається
щоденний поспіх незначỳщих справ.
Виявляється, в авторському задумі тут було не тільки зображення й осмислення людської аморфності, заглибленості у поточні справи, а прозорий натяк на всю систему зі зламаним механізмом (принаймні часовим). Що для радянської цензури було нестерпно.
І хоча авторський варіант скасовує троїсту витонченість цензурованого книжного фіналу, це, здається, не відміняє тезу Брюховецького про афоризм, «органічно розлитий в цілому творі».
При цьому хтось може естетськи зазначити, а чи не краще було так, як надруковано в книзі, затвердженій «Главлітом»? (Цензура часто є сестрою недоказаності, мода на яку не проходить). Не знаю, не знаю… Мені особисто здаються важливими і творчо продуктивними ці чотири викреслені рядки, складені на самому початку «відлиги», в часи світлих марень. Ще до хронологічного початку «шістдесятництва», вони провіщували сумні настрої Костенко другої половини 1960-х, пори «підкручування гайок». Коли сам вигляд «індиферентної барвистої людської маси», що «вирувала» на Хрещатику та не хотіла знати про дисидентів і посилення репресій, доводив поетесу до сліз…
«Гранітні риби». Хто має знати про них і чому
А тепер – про третій, останній з цензурованих віршів у збірці. Він загалом найбільш обговорюваний та відомий з тих, що ми розглядаємо. І навіть до «ризького варіанту», з яким ми невдовзі познайомимось, мав найбільше різновидів фіналу. Вперше «Гранітні риби» «вийшли в люди» у липневому номері часопису «Жовтень» (1957). Але той варіант фіналу, дійсно дещо неточний; Ліна Костенко невдовзі докорінно переробила (тому наводити його не будемо).
Дивимось на скан із книги.
Бачимо тут два варіанти фіналу – «книжний» та «ризький».
Також часто публікується дещо інший варіант останніх рядків. (Він наведений і в розвідці Дзюби, згадуваній на початку):
Узяв різець — і лінії поглибив.
Тесав граніт розпечений, твердий,
щоб знали люди
як нестерпно рибам
над морем залишатись без води
Тут вектор редагування порівняно з «книжним варіантом» зрозумілий. По-перше, замість майже нейтрального «важко» – болюче «нестерпно». По-друге, замість ефектного, але декларативного «навічно» наочне – «над морем». І ще підкреслено в чому саме біль – залишитись без води, будучи так близько до моря, просто над ним.
Сприйнявши це, розшифровуємо та чітко випишемо «ризький варіант»:
Узяв різець — і лінії поглибив.
Тесав граніт над морем голубим,
щоб знало море,
як великі риби
нестерпно задихаються над ним
Здавалося б, не такі великі зміни, але як сильно вони змінюють твір. Перш за все дієслово «задихаються», яке ж воно пекуче – порівняно з попереднім «залишатись без води», чи то «важко», чи навіть «нестерпно». Відтак виходить, що на початку вірша зображений моторошний кінець процесу: «Знесилені подачками прибою, / закам’яніли у страшній судомі». А у фіналі твору – розкриття його сутності: картина нестерпної задухи, неможливості дихати. Звісно, цензура побачила в цьому натяк на радянську атмосферу – і не стерпіла.
Важливо також, що з безцензурного «ризького варіанту» прибрані «люди» та «вода». Бо вони стають зайвими в такій образній системі… Іван Дзюба, маючи перед собою варіант з «людьми та водою» писав: «Мистецтво пов’язує ”мучення природи” із внутрішнім світом людини». І це було справедливо – але для того варіанту. А без «людей» та «води» метафорика «Гранітних риб» змінюється докорінно: «великі риби» – це і є люди. Великі люди! Відтак про їхнє трагічне буття і небуття має знати «море». Сáме «море» – як мислячий універсум, людський соляріс. Оте невпинне людське море понад «асфальтом перем’ятим» (мабуть що гладенько укладеним). Як часто це море не знає про великих риб над ним, котрі задихаються.
Яке своєрідне – на іншому матеріалі, в іншій образній системі – продовження теми, розпочатої в «На старовинній ратуші годинник». Тобто, при такому безцензурному прочитанні ці дві поезії, поставлені авторкою одна за одною, описують два взаємопов’язаних явища. В першому випадку – механізм масової байдужості, в другому – важку долю рідкісних небайдужих.
Постскриптум. Пізнання, не опосередковане імперським центром
В імперії, в тому числі Радянській, багато зусиль докладали для того, аби всі види зв’язків йшли через центр – Москву, Петербург. Культурної сфери це стосувалося чи не в першу чергу: завдяки системі фінансування, структурі творчих союзів, фестивалів, з’їздів, форумів. Тому й нині, після стількох років незалежності, ми, маючи спільного супротивника, все той же імперський центр, знаєм один одного менше, ніж мали б знати.
Ще одна проблема полягає в тому, що держава-агресор, Росія закриває свої архіви, що ускладнює гуманітарні пошуки, дослідження. А там багато що накопичено з контрольованих колись територій. Тим більше треба цінувати те, що в наших демократичних країнах, як от Україна, Латвія, архіви відкрити. І в них можна знайти багато цікавого – для обох сторін.
***
Подяка за поради, надані під час створення матеріалу, – поету, перекладачу Марісу Салейсу та сину Візми Белшевіци, поету, перекладачу Янісу Елсбергсу.
Читайте також«Хотіла б бути на війні»: про що Ліна Костенко говорила на презентації нової книжки