В людях з’являється осінь, – зауважує небо.
Щойно в цій літній стиглості, засліпленні, сяйві,
щойно тут, коли безкінечною здається тяглість тепла,
щойно тепер зауважуєш осінню остуду.
Нечутна ще, невідчитана, непроговорена,
мов одрук у тексті, в якому йдеться про щастя,
наче подих на дзеркалі, як вогонь за дверима,
ніби втома в диханні хору, що співає від ранку.
Щойно лише пальці торкалися нитки обрію,
щойно лише шкіри торкався мед базарного сонця,
щойно лише було так прозоро, аж проступали сволоки світу,
а вже осінь, осінь темніє в людях, осінь наповнює їх.
Як вони змінюються, – думає небо, – якими стають інакшими.
Тихими, непоквапливими, гіркими.
Як випогоджуються вранці, як гаснуть надвечір.
Які вони стають високі, призахідні, зоряні.