Ненависники міської влади (у Львові таких не бракує) з розгону записали мера в москвофіли: мовляв, легалізує й відбілює ворожу церкву. Насправді ж логічніше пояснити першу за останні роки появу Кучерова саме на відкритті корпусу Unbroken (а не на будь-якій іншій публічній події) тим, що це він добровільно передав приміщення, яке десять років належало церкві московського патріархату, місту для облаштування реабілітаційного центру. Чи була поява в пристойному товаристві умовою домовленості, чи просто проявом щирої вдячності з боку міської влади — не зрозуміло, і якщо перше, то навряд чи ми колись про це дізнаємось.
Мер Львова Андрій Садовий опублікував пояснення. За змістом його важко назвати задовільним і достатнім (врешті мер намагається — не дуже вдало — перефокусувати увагу громадськості з неприємного на конструктив, наче не розуміючи, що так не працює). Втім добре, що пояснив, а не вирішив відмовчатись, як роблять чимало політиків, посадовців та інституцій, скочивши в репутаційну халепу. І добре, що визнав це «все одно поганою історією», а не спробував гратися в казуїстику й відбілювати організацію, пов’язану з Росією.
Що поганого у відповіді мера. По-перше, він назвав московську церкву «УПЦ». Це формально офіційна назва, на якій наполягає сама церква, однак яка не відповідає ані дійсності, ані баченню здорової частини суспільства. Це як називати російську агресію проти України «СВО» (адже це теж офіційна назва).
По-друге, мер зняв із себе відповідальність, ствердивши, що не запрошував Філарета, але не сказав, хто його запросив. Можна припустити, що в такий спосіб мер захищає когось із підлеглих або партнерів, але виглядає це кепсько. Якщо це рішення ухвалила інша людина, їй пасувало би взяти відповідальність на себе публічно.
По-третє, всупереч правилам кризової комунікації, Андрій Садовий не обіцяє навіть роботи над помилками — наприклад, що більше представників церкви МП на заходах, організованих міською владою, не буде. Або хоча б ретельніше контролювати список запрошених, врешті-решт.
Та все це — слабкі місця в боротьбі міської влади за довіру містян (колишнього і майбутнього електорату, якщо ми доживемо до виборів) і проти недоброзичливців, які сповна використали й далі використовують цю вразливість. Але зради могло не статися, якби перед тим не було хибного відчуття перемоги.
Московську церкву у Львові розігнали три роки тому. У той час, коли нинішнє приміщення Unbroken на вулиці Пекарській передали у власність міста, головний храм так званої УПЦ (МП) — Свято-Георгіївський собор — перейшов до Православної церкви України за рішенням парафіян (хоч і не без завзятого спротиву незгодних, навіть із залученням «православних тітушок»). Інші, дрібніші парафії в місті й області також здиміли. Такої перемоги над московською церквою, крім Івано-Франківської, не бачимо в жодній з українських областей і в жодному з великих міст.
Але ця перемога, яка викликала ажіотаж серед львів’ян, — символічна.
«Це справді дуже символічна історія… Колись цю будівлю передали московському патріархату. Сьогодні тут рятують українських Захисників», — пише мер у своєму поясненні.
Так, це круто: у храмах, які належали російській церкві, тепер моляться українською і не за здоров’я патріарха Кіріла, а в приміщенні єпархії лікують українських воїнів. Але ж церква — це люди: духовенство й миряни. Вона існує, хоч і з певними незручностями, зумовленими відсутністю доступу до храмів. Храм — це і є символ: церква зникла символічно, але не припиняє існувати. І десь там, у невидимому нам приватному просторі, ловити людські душі.
Чи працює вона при цьому проти української держави, чи допомагає загарбникам безпосередньо — ми точно не знаємо, але не бачу, що їй може заважати робити це. Якщо основою ідеології організації є бачення України і Росії як єдиного простору, підпорядкованого Москві, чому б їй бути проти російської агресії, яка декларує ту саму мету? Військовий Антон Петрівський стверджує, що Кучеров — співробітник ФСБ, і питає «чому він досі не в підвалі СБУ?» Аналогічні питання лунають у соцмережах.
Хочеться сподіватись, що фахівці тримають це на контролі, однак ворогів багато, а СБУ в нас одна. І цікавиться вона часто тими, до кого методично привертають увагу медіа, активісти, політики. Оскільки після вигнання з храмів у 2023 році суспільство три роки вважало проблему московської церкви у Львові розв’язаною, серйозних причин звертати увагу на підпільних архієреїв спецслужби не мали. Якби хтось публічно ставив питання й публічно добивався відповідей, можливо, владика Філарет уже мав би на нозі електронний браслет, із яким не підеш на світську подію. Або, принаймні, таку погану репутацію, з якою на світські події точно не запрошують.
У 2014 році в боротьбі за справедливість і очищення влади українці виробили радикальний, — і, власне, незаконний, хоч і пронизаний відчуттям власної легітимності, — спосіб розправи з тими, кого вважали злом: смітникову люстрацію. Миттєве символічне позбавлення гідності. Людину, яка щойно мала авторитет, владу і силу впливати на інших людей, хапають і вкидають у смітник, позбавляючи всього цього. Нібито. Насправді ні. Чимало жертв смітникової люстрації, вилізши зі сміттєвого контейнера й обтрусившись, повертались до своїх посад, впливу, а часто — можливості шкодити.
Декларативна розправа над проросійськими політичними силами, зокрема присутньою у Верховній Раді «Опозиційною платформою — За життя» — розпуск фракції й так звана заборона «діяльності» — дала аналогічний результат. Люди, які працювали на Росію в українському парламенті, вилізли зі смітника, обтрусились і залишаються в українському парламенті. Символічне позбавлення гідності не забрало в них ані привілейованого місця в суспільстві, ані впливу, ані можливості шкодити Україні, хіба що не так відкрито.
Виключення російської мови з публічної комунікації, медіа, освітніх програм — важлива й не безрезультатна, але значною мірою символічна перемога. Бо відсуває російську мову в нерегульовану приватну зону, де вона залишається проблемою з непрогнозованими наслідками. Повалення пам’ятника Булгакову — символічний акт деколонізації/дерусифікації, але жодною мірою не перемога над Булгаковим у головах.
Нам треба вчитись не задовольнятись символічними перемогами, не піддаватись на їхню оманливу обіцянку. Деякі дієвці, структури, явища, які нам потрібно подолати, щоб зберегти Україну від російського згубного впливу, просто не можуть бути одномоментно переможені. Деякі з них, щоб зберегтися в умовах війни, готові зазнати приниження (як російська церква, бідкаючись і захищаючись, все ж поступається частиною позицій). Увага суспільства перемикається на щось наступне, ґештальт закритий, тоді як недолікована проблема гноїться далі. Поки не прорветься — десь Філаретом, а десь чимось гіршим.
Читайте такожЩо не так з Почаївською лаврою? Коли і як вона знову (не) стане українською?