Наприклад, в Китаї цього року набули чинності нові правила розвитку читання. Документ передбачає підтримку бібліотек, популяризацію читання серед дітей і молоді, покращення доступу до книжок для людей з інвалідністю та літніх людей, а також співпрацю видавців, книгарень, бібліотек і громадських організацій.
Мені здається дуже показовим, що це вже не культурна ініціатива і не чергова рекламна кампанія, а державна політика.
Подібним шляхом сьогодні рухається і Велика Британія. У 2026 році там стартував National Year of Reading — загальнонаціональна кампанія, покликана повернути дітям і молоді інтерес до читання. Але за красивою назвою стоїть не лише інформаційна кампанія. Держава одночасно інвестує £5 млн у книжки для шкіл, понад £10 млн — у створення бібліотеки в кожній державній початковій школі Англії, підтримує бібліотеки мікрогрантами та залучає до ініціативи місцеву владу, школи й волонтерів. Фактично це ще один приклад того, як читання стає предметом державної політики, а не лише культурної промоції.
І, можливо, саме в цьому полягає головна відмінність. Коли країна хоче побудувати сильний книжковий ринок, вона інвестує не лише в книжки, а й у звичку читати.
Ми часто обговорюємо, як залучити нових читачів. Якою має бути рекламна кампанія, які формати працюють краще, як просувати книжки у соцмережах. Але жодна рекламна кампанія не здатна сформувати звичку читати. Вона формується роками через доступність книжок, сильні бібліотеки, повагу до авторського права і відчуття, що читання — це природна частина життя.
Якби сьогодні мене запитали, якими мають бути три головні пріоритети державної політики читання, я б назвала розвиток бібліотек, боротьбу з книжковим піратством і системну підтримку читання серед дітей та молоді. Саме ці речі формують майбутнього читача значно ефективніше, ніж будь-яка рекламна кампанія.
Цікаво, що і німецький, і британський досвід показують одну спільну закономірність. Обидві країни починають не з реклами книжок, а з раннього читання. У Німеччині тисячі педіатричних практик і бібліотек залучені до програм, які знайомлять дітей із книжкою ще до школи. У Великій Британії паралельно з National Year of Reading продовжує працювати English Hubs Programme, який допомагає школам розвивати раннє читання. За оцінкою британського Міністерства освіти, така підтримка збільшує частку дітей, які успішно опановують базові навички читання вже у першому класі. Це ще раз підтверджує: державна політика працює тоді, коли вона системна і починається якомога раніше.
До речі, Україна вже має позитивні приклади.
Програма «єКнига» довела, що державні інструменти підтримки читання справді працюють. За перший рік дії програми 18-річні українці придбали 434 808 книжок на суму майже 140 млн грн. У середньому кожен учасник купив близько трьох книжок, а щодня молодь купувала понад 1 200 книжок.
Ці цифри показують, що державна політика може змінювати поведінку людей. Виграють усі: молодь отримує доступ до книжок, видавці збільшують наклади, книгарні — продажі, а автори — нових читачів. Саме так працює системна політика розвитку читання. Вона підтримує не окрему книжку чи рекламну кампанію, а всю книжкову екосистему.
Боротьба з піратством також має стати спільною справою держави та видавців. Адже вона не лише захищає авторські права, а й розвиває культуру споживання.
Мені запам'яталася одна історія, яку я почула від колеги. Вона зустріла людину, яка щиро любить книжки, багато читає, пише про них у соцмережах і рекомендує їх іншим. І все б чудово, але ця ж людина веде Telegram-канал із піратськими копіями цих самих книжок.
І тут ми бачимо корінь проблеми. Займаючись піратством, більшість людей не хочуть нашкодити видавцям чи авторам. Вони просто не замислюються, що кожне таке посилання означає менше можливостей для появи нових книжок, нових перекладів і нових українських авторів.
Саме тому боротьба з піратством не має обмежуватися законодавством чи блокуванням сайтів. Це питання формування культури, у якій повага до інтелектуальної праці стає такою ж природною, як звичка читати.
Видавництво теж не може працювати лише над випуском окремих книжок. Ми у Vivat відкриваємо книгарні, організовуємо книжкові клуби та презентації, ведемо партнерські проєкти, працюємо з бібліотеками й авторами. Чому? Бо місія видавництва значно ширша. Ми хочемо зробити читання щоденною звичкою мільйонів українців.
І мені абсолютно неважливо, яким буде перший крок людини до книжки — вона купить її у книгарні, візьме в бібліотеці чи прочитає в іншому легальному форматі. Головне, щоб книга потрапила до читача.
Я часто кажу, що для видавництва робота не закінчується тоді, коли книжка виходить із друкарні. Вона закінчується тоді, коли читач відкриває її.
Саме тому ми думаємо не лише про книжки. Ми думаємо про людей, які читатимуть через п'ять, десять чи двадцять років.
Бо найкраща рекламна кампанія для книжкового ринку — це не вірусний ролик і не велика промоакція. Це покоління людей, для яких читання стало звичкою.
І сформувати таке покоління може не одна яскрава кампанія, а лише довгострокова державна політика, яку підтримують видавці, книгарні, бібліотеки, школи та громади.
Читайте такожTikTok вирощує глядача. Хто виховає читача?