Коли книжка програє алгоритму
За увагу дитини сьогодні змагаються TikTok, YouTube і платформи, що навчилися давати емоційну винагороду швидше і яскравіше. Книжка давно не монополіст. І заперечувати це — марна справа.
Але дослідження кажуть інше: 38% дітей мотивовані читати, коли матеріал відповідає їхнім інтересам. 68% педагогів вважають, що екранізації здатні підвищувати інтерес до книжок. Тобто ворогом не є екран. Ворогом є байдужість до читача, байдужість видавця, який видав і забув і байдужість системи, яка поклала підручник на парту і вважає роботу виконаною.
Тому ми перестали думати про книжку як про предмет — і почали думати про читання як про звичку, яку треба посіяти і доглядати. Навколо неї виріс цілий всесвіт: спільноти, події, клуби, зустрічі з авторами, формати для підлітків — найважчої аудиторії з усіх.
Один із найпростіших, але несподівано живих інструментів це щомісячні трекери читання. Жодного застосунку. Просто аркуш А4 із тематичною ілюстрацією, розбитою на 31 сегмент. Прочитав — замалюй шматочок. Картинка складається як рівень у грі. За тільки два місяці (січень і лютий) сторінку для завантаження трекера відвідали майже 2000 активних користувачів, 2645 переглядів. Безперечно, це не аудиторія великого медіа, але це реальні діти, які читають щодня. Маленькі паростки, що зростають з любов’ю до читання.
Тож яка у цьому роль видавця?
Дитяча книжка це не просто розвага для малечі. Це інвестиція в читача, якого ще немає. Дитина, яка у шість років звикла брати книжку перед сном, у шістнадцять тягнеться до роману, а у двадцять шість купує есеїстику і нон-фікшн. І навпаки, якщо ми втратимо дитячу аудиторію сьогодні, за десять років дорослий книжковий ринок просто не матиме кому продавати. Читача не можна знайти — його потрібно виростити.
Якщо повернутися до тієї садівничої метафори, з якої я починав, то дерево, яке ти хочеш мати через двадцять років, треба садити сьогодні. Видавець, який думає тільки про цьогорічний каталог, нагадує садівника, що щодня зрізає квіти і ніколи не садить насіння.
Ми з командою давно зрозуміли, що наша справжня робота розгортається у трьох часових горизонтах одночасно. Перший — створити хорошу книжку. Другий — зробити так, щоб читання взагалі стало бажаним досвідом, а не обов'язком, саме тому у нас і є трекери, клуби, події, живі зустрічі з авторами. А третій — найдовший і найважливіший полягає в тому, щоб виростити покоління, яке захоче читати не тому, що треба, а тому, що книжка дає не аудиторію і не споживача, а людей із звичкою думати. Це і є, як мені здається, справжня місія видавця сьогодні.
Школа, яка не може впоратися сама
Виростити читача важко навіть у мирний час. А зараз і поготів. Війна змінила школу повністю. Дистанційне навчання, уроки під час тривог, діти в іншій країні, перевантажені вчителі, роки освітніх втрат. Паперовий підручник у цій реальності вже не може впоратися — і це не критика, це просто факт.
Великі видавництва вже мають значно більше, ніж книжки: цифровий контент, інтерактивні платформи, методичні сценарії, інструменти для роботи з освітніми втратами, системи навчання вчителів. Весь цей ресурс існує. Питання в іншому — чи готова держава перейти від закупівлі підручника до справжнього партнерства?
Я переконаний, що час змінити сам предмет розмови між галуззю і Міністерством освіти. Не «ми друкуємо, ви купуєте», а спільна робота над середовищем, у якому дитина взагалі хоче вчитися і читати. З контентом, методикою, цифровими інструментами і живою підтримкою вчителя.
Окремо — про штучний інтелект, бо ця тема вимагає чесності. ШІ може стати потужним інструментом в освіті, але тільки якщо він працює на перевіреному контенті, під контролем авторів і методистів. В освіті безвідповідальний контент це не помилка. Це шкода поколінню. Нам потрібні фахові системи з ШІ всередині, а не «нейромережевий контент» без жодної людської відповідальності за результат.
Книжка це не лише про читання
З 2022 року моє розуміння того, навіщо існує книжка, змінилося назавжди.
Зараз ми регулярно передаємо книжки в підрозділи ЗСУ, НГУ та ТрО, бо переконалися, що читання під час війни потрібне так само, як і в мирний час — а іноді навіть більше. Воно повертає людині внутрішню тишу і відчуття нормальності. Зв'язок із тим, заради чого це все відбувається.
Разом із Благодійним фондом «Ранок-Україна» цього року ми передали понад 20 тисяч книжок, освітніх матеріалів та ігрових комплектів. 133 підтримані ініціативи, 107 партнерських організацій, 25 бібліотек в Україні і за кордоном, книжки у 12 країнах Європи. Щомісяця — до 1500 книжок, і в 1,5 раза більше на Миколая, Великдень, День дитини та інші великі свята.
Але найсильніше мене вразило не це.
Коли команда «Ранку» передає книжки дітям у Кракові або відкриває книжкові полички для українських родин за кордоном, я бачу, що там відбувається. Для дитини, яка вже декілька років живе в іншомовному середовищі і поступово перестає читати рідною мовою, українська книжка стає способом зберегти себе, свою мову і коріння. Відчуття дому, якого, на жаль, фізично немає поруч.
У якийсь момент книжка стає способом зберегти частину власної ідентичності. Після того, як я це побачив на власні очі, говорити про наклади і продажі стало відчуватися якось по-іншому.
Україна у світі — через культуру
Цього року на Книжковому Арсеналі ми презентуємо проєкт «Японські книги для дітей України» разом із партнерами з Японії, дипломатами і культурними інституціями. Для когось це виглядає як звичайна видавнича співпраця. Для мене — це культурна дипломатія. Зв'язки між країнами, збудовані через книжки і дитяче читання, тримаються набагато міцніше за будь-які меморандуми.
Коли два роки тому президент токійського видавництва Shikosha Харукі Такеічі вперше приїхав до посольства України в Японії, він не мав ні гранту, ні партнерського договору. Тільки, за його словами, «сильне відчуття місії». Мені це близько. Бо я розумію, що це таке, коли робиш щось не тому, що так треба, а тому, що інакше не можеш.
Shikosha видає ілюстровані книжки вже понад 75 років. За цю історію вони обрали двадцять країн, яким передавали свої книги. Цього року двадцятою стала Україна. П'ять книг, 5000 примірників, перекладених українською і надрукованих у Харкові — вони підуть до дітей в лікарнях, бібліотеках, до родин, які втратили дім. Першими отримають їх маленькі пацієнти Охматдиту і вихованці Дому Рональда Макдональда.
Я думав про це, коли ми готували проєкт. Японська дитина і українська дитина гортатимуть одну й ту саму сторінку. І в цей момент — війни і кордонів немає, а є тільки книжка і дитина, яка її читає.
Я хочу, щоб Україну впізнавали у світі не тільки через новини про війну. А ще й через книжки, через культуру, через те, що ми створюємо навіть посеред цього всього. Цей проєкт для мене саме про це.
Сад, який ми садимо
29 років тому ми починали з перших книжок у Харкові. Сьогодні ми маємо міжнародні культурні проєкти, гуманітарні ініціативи, бібліотеки для військових, книжкові полички в Кракові, японські книжки в Охматдиті.
Але я думаю не про це, коли підбиваю підсумки.
Я думаю про дитину, яка цього місяця замалювала останній сегмент свого трекера і попросила наступний. Про підлітка, який прийшов на зустріч із автором і залишився на дві години. Про хлопчика в лікарні, який тримав японську книжку і посміхався.
Це і є наш сад. Ми не знаємо, якими деревами вони виростуть, але ми знаємо, що посіяли і продовжуємо сіяти щодня.
Бо майбутнє країни залежить не від того, скільки книжок ми видамо цього року, а від того, чи виросте покоління, яке взагалі захоче читати.