ГУГЛ-ШІ стверджує, що: «Ментальне здоров'я людини — це стан психічного добробуту, в якому людина може реалізовувати свій потенціал, справлятися зі стресами, продуктивно працювати та робити внесок у життя спільноти. За визначенням ВООЗ, воно є не просто відсутністю психічних розладів, а основою для загального здоров'я та ефективного функціонування людини».
Якщо фахівці констатують, що існує «ментальне здоров’я людини», яка є частиною спільноти людей, то логічно констатувати існування «ментального здоров’я спільноти та її складових»
Теорія і практика ментального здоров’я людини декларує три його складові:
Ознаки позитивного стану такого здоров’я:
- Емоційна стабільність – здатність усвідомлювати свої емоції та керувати ними.
- Стійкість до стресу – вміння адаптуватися до складних життєвих обставин.
- Продуктивність – можливість ефективно навчатися та працювати.
- Соціальна інтеграція – побудова гармонійних стосунків з оточенням.
Причини розладу стану такого здоров’я:
- Хронічний стрес: тривала психоемоційна напруга через зовнішні фактори.
- Соціальна ізоляція: брак спілкування з близькими та самотність.
- Шкідливі звички: зловживання алкоголем, нікотином чи іншими речовинами.
- Порушення біоритмів: хронічний недосип та нерегулярне харчування.
П’ять способів підтримувати належний стан такого здоров’я:
- Дотримуйтеся режиму: налагодіть стабільний сон та збалансоване харчування.
- Додайте активності: регулярний спорт знижує рівень гормонів стресу.
- Спілкуйтеся: діліться переживаннями з друзями або родичами.
- Обмежуйте інфопотік: робіть перерви від перегляду новин та соцмереж.
- Звертайтеся по допомогу: консультуйтеся з психологом за потреби.
Викликає сумнів відсутність у цих трьох складових, хоча би, натяку на існування економічних, політичних, законодавчих(нормативних) причин та умов, що впливають на ментальне здоров’я людини, та способів його належної підтримки.
Думаю і значною мірою переконаний, що з ментальним здоров’ям людини безпосередньо пов’язане функціонування правової системи держави, метою і завданням якої є встановлення й підтримання оптимального балансу міжособистісних та колективних інтересів у реалізації основоположних прав і свобод окремої людини та її спільнот (суспільства в цілому).
Оптимальний баланс інтересів у наших особистих взаєминах та взаємодії держави і людини безумовно ґрунтується на рівні (не)довіри між суб’єктами таких відносин. Соціологічні дослідження, що вже протягом багатьох років вимірюють рівень такої (не)довіри в Україні засвідчують, що довіра не є належною, а тим більше – оптимальною в цілому. Думаю, що відсутність або порушення оптимального балансу інтересів та регуляторної функції держави на додаток до умов війни, в яких ми живемо і боремося за свою екзистенційну свободу і самостійність, безпосередньо впливає на стан ментального здоров’я наших співгромадян.
Опубліковане останнє соціологічне дослідження, проведене у квітні 2026 року Центром Разумкова, засвідчує, що лише частина структурних елементів (органи забезпечення правопорядку) правової системи держави користуються відносно достатнім рівнем довіри з боку нашого суспільства.
Зокрема, рівень недовіри до діяльності окремих елементів цієї системи має такі узагальнені статистичні «від’ємні» відсоткові значення:
Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) – 11,4
Державне бюро розслідувань (ДБР) – 19,1
Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) – 20,0
Національна поліція України (НПУ) – 21,8
Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) – 23,7
Українська влада в цілому – 28,5
Прокуратура – 45,4
Уряд України – 47,1
Державний апарат(чиновники) – 57,4
Суди (судова система в цілому) – 58,4
Верховна Рада України -– 65,0
Викликає певний подив і розчарування те, що найвищі узагальнені показники «недовіри» суспільства стосуються тих елементів правової системи держави, які за своєю місією і завданнями повинні були би мати протилежні значення.
Чому рівень «(не)довіри» до «Прокуратури і Судів (судової системи в цілому)» розведені в окремих показниках та різняться поміж собою в межах аж 13%, хоча за Конституцією України вони належать до єдиної системи «Правосуддя».
Не зрозуміло також, чому рівень «довіри» суспільства до «української влади в цілому» є більшим (+71,5%), ніж таких її складових, як: уряд (+52,9%), державний апарат)чиновники (+42,6%), Верховна Рада України (+35%). Тобто, в суспільстві існують відмінності в розумінні та усвідомленні цих показників базових соціальних інститутів державної влади?
Чому в переліку «соціальних інститутів країни» у цьому соціологічному дослідженні відсутні такі складові, як «президент держави» і «адвокатура». Вони, що не є соціальними інститутами?
Результати соціологічних досліджень у сфері «(не)довіри суспільства соціальним інститутам держави» дозволяють сформулювати такі запитання до їх авторів:
- За якими критеріями/показниками формується емоційно-індивідуальна оцінка «не/довіри» з боку опитуваних людей (репрезентативної частини суспільства) ?
- Чи існує загальновизнана методика оцінювання (не)довіри людини одна одній та спільнотам чи інститутам громадянського суспільства та органам державної влади й управління?
- Яким чином рівень (не)довіри людини/спільноти впливає на ухвалення політичних, економічних, правових управлінських рішень у державі?
Видається, що пошук адекватних відповідей на ці запитання є не менш актуальним, ніж визначення самого рівня (не)довіри у соціологічних дослідженнях та соціальній психології.