Шкода, що цей дуже потрібний нам Закон буде введений в дію лише через один рік після завершення «воєнного стану» в Україні. Оскільки ще невідомо скільки часу залишається до цієї події у сфері законодавчого і нормативного регулювання суспільно-державного життя, вважаю за можливе і необхідне висловити окремі коментарі щодо пов’язаного з ним змісту окремих положень антикримінального законодавства держави.
По-перше, назва закону «Про правотворчу діяльність» є, на мій погляд, не коректною з огляду на те, що закони держави не творять «право». Вони покликані регулювати (унормовувати) забезпечення реалізації прав і свобод людини, що надані їй Творцем Всесвіту і повинні відповідати особистим та суспільним інтересам і потребам. Тому коректніше було назвати цей Закон «Про законодавчу і нормотворчу діяльність».
По-друге, вживання терміну «кримінальний» у контексті протидії кримінальній (злочинній) поведінці особи або групи осіб не відповідає етимології і тлумаченню цього терміну у всіх мовах світу, про що мені доводилося не одноразово писати і говорити в різних публікаціях і публічних дискусіях, зокрема й на сторінці «ЛБ» ( https://lb.ua/blog/volodymyr_suschenko/640126_tlumachennya_terminu_kriminalniy.html )
По-третє, у ЗМІ (правничого спрямування) триває дискусія щодо діяльності органів досудового розслідування і судів відносно «притягнення особи до кримінальної відповідальності», на якій має сенс зупинитися більш детально у мовознавчому та змістовному контекстах. Зазначена мовна конструкція зафіксована у п.14 статті 3 Кримінального процесуального кодексу України.
На моє переконання вона є мовною абракадаброю, яка чомусь «перекочувала» у сучасний змагальний, за своєю філософською концепцією, (анти)кримінальний процес ще з часів срср, коли він мав ознаки переважно репресивної діяльності органів забезпечення правопорядку і досудового слідства тієї держави.
Детальний словниковий аналіз «притягнення особи до кримінальної відповідальності» ще на стадії досудового розслідування можливо вчиненого кримінального правопорушення дозволяє дійти таких висновків:
А. Метою і завданням досудового розслідування кримінальних правопорушень у формі злочинів і проступків є оптимально достовірне й безсумнівне встановлення державою самого факту/події правопорушення, його учасників (підозрюваних/обвинувачених, потерпілих і свідків) а також виявлення та фіксація слідів вчиненого діяння з метою презентації результатів слідчої діяльності перед неупередженим, об’єктивним судом. Досудове розслідування не має на меті остаточне/завершальне встановлення особи, винної у вчиненні правопорушення та її покарання чи звільнення від покарання іменем держави, що відбувається лише на підставі відповідного судового рішення. Це є багатовікової світовою практикою в усіх державах і суспільствах. До цього слід додати конституційний принцип «презумпції невинуватості» особи до набуття чинності відповідного судового вироку чи постанови. Тому вести мову про «відповідальність» особи у формі її покарання чи звільнення від покарання на стадії досудового розслідування, тим більше самими органами досудового розслідування - немає жодних законодавчих підстав.
Б. Термін «притягнення» вживається у наведеній вище законодавчій формулі взагалі є не коректним і не відповідаю самій суті діяльності органів антикримінальної юстиції. Слово «тягнути/притягувати» за всіма тлумаченнями означає одне – застосовувати фізичну примусову дію для переміщення певного предмета, тварини, людини з одного місця перебування в інше. У свою чергу термін «відповідальність» тлумачиться у філософських, теологічних, мовознавчих і психологічних джерелах лише як характерну здатність людини звітувати перед собою та оточенням за власні думки, слова і вчинки. Наслідками відповідальності особи можуть бути як покарання, так і заохочення.
В. На жаль, у правознавстві цей термін традиційно переважно тлумачиться не коректно і лише, як правило, у контексті покарання особи за неправомірну поведінку, що спотворює його (терміну) реальний зміст і сутність. При цьому, вживання прикметника «кримінальна» також не відповідає первинному змісту цього терміну. Адже «кримінальний» - це «злочинний». Тому коректніше за змістом вести мову про «соціальну відповідальність» у контексті звітності щодо реалізації власних прав і свобод на користь або на шкоду своїм правам і свободам або ж правам і свободам іншої особи.
На завершення цього аналізу зауважу, що на етапі(стадії) досудового розслідування можливо вчиненого кримінального правопорушення має сенс вести мову про «антикримінальне переслідування», а (не)притягнення підозрюваної / обвинуваченої особи з метою її подальшого судового покарання або виправдання чи звільнення від нього. Здійснення або припинення антикримінального переслідування особи ніяким чином не можна пов’язувати з її покаранням, виправданням чи заохоченням за її думки, слова і вчинки. У такому контексті, на моє переконання, абсолютно недоречно сприймати та оцінювати будь-які слідчі дії та запобіжні засоби припинення протиправної діяльності в якості форми «відповідальності та покарання» особи.
В цьому якраз і полягає сутність доктрини «верховенства права», конституційного принципу «презумпції невинуватості», демократичних засад оптимально змагальної прозорості та об’єктивності протидії кримінальним правопорушенням.