Київ, 3 березня 2026 року. Майбутнє України починається з дітей та молоді. Це не загальна фраза. Це реальність. Попри жахи чотирьох минулих років повномасштабної війни й понад 12 років трагедії для багатьох родин, все ж діти, молодь і дорослі, які про них дбають, сподіваються, що завтрашній день може бути кращим за вчорашній.
Я пишу це з важким серцем, знаючи, що надто багато родин переживають невимовний біль через загибель чи поранення своєї дитини.
Це, наприклад, Ірина та Максим, яких я зустрів минулого року в Києві на заході, організованому Президентом для вшанування загиблих дітей. Чотирирічна Ліза, донька Ірини, загинула внаслідок удару по Вінниці. Максим втратив трьох дітей унаслідок атаки на Кривий Ріг. Якось їм вдалося зібратися з силами, щоб пройти через найтемніші дні.
А ще молоді люди, чиї друзі загинули. Наприклад, випускники Коростишівського ліцею на Житомирщині, які провели свій останній дзвоник на могилі свого однокласника Романа. 17-річний хлопець загинув разом із молодшими братом і сестрою за тиждень до завершення навчального року у 2025-му.
Згідно з даними ООН, кількість дітей, які постраждали від початку повномасштабного вторгнення Росії, перевищує 3200 і продовжує трагічно зростати щотижня. Надто часто я стояв на місцях, де сталися жахливі атаки: він «Охматдиту» до дитячого майданчику у Кривому Розі та житлових будинків у Тернополі — життя дітей і їхніх родин похитнулося через удари, навіть далеко від лінії фронту.
Але також під час моїх поїздок по країні я бачив разючу самовідданість медичних і соціальних працівників, вчителів і працівників водоканалів, які, часто ризикуючи власним життям, сповнені рішучості підтримувати надання життєво важливих послуг, яких потребують діти, і дати їм вміння й можливості для розвитку в подальшому житті. Ці зусилля — це те, чому діти не повинні втрачати віру, що найкращі інтереси дитини залишаються пріоритетом для дорослих.
Їхня робота рятує й змінює життя на краще. Вони готові навчати в метро, надавати важливу психосоціальну допомогу відразу ж після атаки та йти на ризики на прифронтових територіях, щоб полагодити водопровідні труби й мережі. В Україні я бачив цю відданість щодня. Я бачив, як навіть посеред війни життя дітей і молоді можуть докорінно змінюватися.
Ось, наприклад, історія 16-річної Еріки з Дніпропетровської області, з якою я мав приємність кілька разів зустрічатися. Вона пристрасна, талановита спортсменка, яка виборола чемпіонський титул з гирьового спорту. Еріку виховала любляча прийомна мати Неля у великій родині, що прийняла десять дітей. Турботлива підтримка й заохочення, які дівчина отримала, були їй недоступні в перші роки життя, проведені в дитбудинку. За історією Еріки стоїть урядова реформа «Кращий догляд для кожної дитини», що впроваджує системи, покликані зміцнювати родини й забезпечувати право кожної дитини зростати в люблячому та безпечному родинному середовищі.
Або ось історія Антона з Полтави — студента з порушеннями зору, який їздить через усе місто в молодіжний центр, що працює за підтримки ЮНІСЕФ. Хлопець каже, що поради з професійного розвитку, які він отримує в молодіжному центрі, допомагають йому зростати й пробувати різні можливості вже зараз. Цей простір, як і багато інших, яким ЮНІСЕФ надає технічну підтримку, співфінансується місцевою владою, а приміщеннями повністю опікується місцева громада, що забезпечує сталість ініціативи. Це відновлення, орієнтоване на дітей і молодь, у дії.
Завдяки моїй роботі в ЮНІСЕФ і нашим натхненим партнерам я бачу надію в дії. Вона також втілена в дітях і молодих людях, яких я зустрів за цей час по всій Україні: від Харкова до Херсона і від Закарпаття до Запоріжжя. Саме це мотивує мене й моїх колег у ЮНІСЕФ робити все можливе, щоб захистити права дитини, піклуватися про добробут дітей, забезпечувати всі доступні можливості, щоб допомогти їм розвивати таланти й реалізувати свій потенціал.
Але дитинство не триває вічно. Діти, молодь і родини потребують постійної підтримки та інвестування у їхнє благополуччя й послуги вже сьогодні. Ми маємо зробити все можливе, аби вразливості та тривоги воєнного часу, які також пронизують дитинство, не залишили слід на все життя.
Я їду з України на мою наступну місію з глибокою повагою та захопленням відданістю України своїм дітям і молодим людям. Найбільше я прагну, щоб жахіття війни незабаром закінчилися для кожної дитини. Щоб п’ята річниця війни не настала.
Дозвольте мені на завершення поділитися мрією про мир, яку так добре висловив у своєму вірші 8-річний Станіслав із Покровська.
А що таке мир?
Це щастя в очах. Це неба блакить.
Кохання в серцях. Це світле майбутнє.
Це здійснення мрій. В нас мрії всі різні. А мир? Він один!
Нехай мир стане реальністю для кожної дитини!