Найпомітнішою новацією проєкту є об’єднання різних актів у межах одного Цивільного кодексу. Крім норм про міжнародне приватне право, він передбачає включення сімейного права, яке раніше регулював окремий Сімейний кодекс 2002 року. Саме книга шоста “Право сімейне”, що має його замінити, викликає найбільший суспільний резонанс, адже деякі положення можуть підірвати досягнення України у сфері сімейних відносин. Тому постає питання: чи можливо вилучити сімейне право зі структури Цивільного кодексу (тобто зберегти статус-кво) та продовжити розгляд документа без книги шостої, не створюючи додаткових перешкод на і без того складному законодавчому шляху? І навіщо взагалі інтегрувати Сімейний кодекс до Цивільного?
Відповіді на ці запитання дає історична ретроспектива та аналіз європейських практик. І, якщо коротко, для правової традиції західних країн модель внесення регулювання сімейних відносин до цивільного кодексу справді є характерною.
Історія Цивільного кодексу України
Ідея включити сімейне право під “парасольку” Цивільного кодексу спершу видається надмірною, особливо через традицію окремих кодексів у регіоні. Проте якщо відкинути суперечливі норми книги шостої, це можна справді розглядати як спробу “європеїзації” українського законодавства.
Після відновлення незалежності України сімейні зносини ввійшли до початкової версії Цивільного кодексу — книги шостої. Хоча Верховна Рада ухвалила його в першому читанні ще 1997 року, проєкт довго залишався без руху. У 1999 році зареєстрували окремий Сімейний кодекс. Саме на основі аналізу цього кодексу Інститут законодавства визнав сімейне право самостійною галуззю. Паралельна робота над двома проєктами викликала колізії, тому після політичних дебатів та лобіювання авторки Зорислави Ромовської Сімейний кодекс відокремили й ухвалили 2002 року, хоча ідея об’єднання залишалася живою в експертних колах.
Ромовська пояснювала ухвалення окремого кодексу прагненням України дотримуватися сучасних європейських тенденцій: посилити охорону сім’ї та гарантувати природні права на материнство і батьківство. Вона також наводила приклад Польщі, де відмовилися від інтеграції Сімейного кодексу до Цивільного.
І ось зараз, у 2026 році, коли ми побачили проєкт нового Цивільного кодексу, підготовлений з метою забезпечення “системності, внутрішньої узгодженості та єдиних методологічних підходів”, постає дилема: чи відходимо ми від прийнятного стандарту укладення окремого Сімейного кодексу?
Як у сусідів?
Сучасна традиція кодифікації цивільного права була започаткована у Франції в XIX столітті. Після приходу до влади Наполеон розпочав масштабні суспільно-політичні зміни, які потребували нового правового оформлення. Як наслідок, було ухвалено Цивільний кодекс Франції, який об’єднав різні сфери приватного права в одному документі.
У зміненому вигляді цей кодекс діє й сьогодні, а сама модель — коли сімейні, майнові та спадкові відносини регулюються одним кодексом — характерна для більшості країн Європи та їхньої класичної континентальної правової системи. Зокрема, таку структуру мають Австрія, Швейцарія, Німеччина, країни Центральної та Східної Європи (Чехія, Румунія, Естонія, Литва, Угорщина). Навіть держави поза європейським правовим простором, зокрема Китай та Південна Корея, використовують схожу модель єдиного цивільного кодексу.
Водночас існує інший підхід — з окремим сімейним кодексом. Така практика поширена переважно в постсоціалістичних країнах (наприклад, у Польщі, Словаччині, Хорватії, Росії), у деяких азійських державах, як-от Філіппіни, а також у частині країн Близького Сходу з огляду на релігійні міркування.
У цих випадках сімейні відносини традиційно розглядалися як особливо важлива сфера, що перебуває під контролем держави. Питання шлюбу, виховання дітей чи гендерної рівності вважалися не приватною справою, а частиною соціальної політики. Натомість цивільне право зосереджувалося переважно на майнових та економічних відносинах. Саме тому історично й сформувалася практика існування окремих кодексів.
Зважити за і проти
Кожна модель беззаперечно має свої переваги та недоліки, врахування яких дає змогу глибше осягнути цінність тих чи інших законодавчих перетворень у державі, а також їхні потенційні наслідки для правового регулювання різних сфер суспільного життя.
Більш ніж двадцятирічне існування окремих Цивільного та Сімейного кодексів в Україні дає можливість оцінити доречність такої системи на основі власного досвіду. Серед позитивних сторін зазвичай називають спеціалізованість регулювання, яка дозволяє враховувати особливу природу сімейних правовідносин, зокрема у сфері захисту прав дітей та інших вразливих осіб. Такий підхід підкреслює суспільну цінність інституту сім’ї. Крім того, існування окремих кодексів, які мають відображати актуальний стан розвитку суспільства, передбачає гнучкішу процедуру внесення змін і перегляду нормативних актів. Зрештою, як уже зазначалося, модель функціонування окремих кодексів є історично зрозумілою та інституційно усталеною для України.
Водночас недоліки такої системи також очевидні. Передусім існує ризик нормативної фрагментарності та формування “подвійних” принципів регулювання: можливі колізії між кодексами, що змінюються в різний час і за різних обставин, можуть спричиняти системну неузгодженість права. Крім того, збереження такого розподілу частково відтворює історичну інерцію — продовження моделі, сформованої в радянський період, від якої Україна намагається відійти.
Натомість одним зі шляхів модернізації законодавства і розв’язання проблем, що постають через існування окремих кодексів, може бути їхнє об’єднання. Такий підхід сприяє систематизації приватного права, забезпеченню методологічної єдності, усуненню дублювання норм і зменшенню кількості колізій. Крім того, інтеграція сімейного права до Цивільного кодексу підкреслює його приватноправову природу та зменшує “нагляд” держави. Важливо й те, що сімейні відносини тісно пов’язані з іншими інститутами приватного права — правом власності, спадковими правами, житловими правами та іншими майновими й особистими немайновими відносинами, що об’єктивно зумовлює їхню консолідацію.
Однак об’єднана модель також не позбавлена ризиків: існує небезпека надмірного узагальнення чутливих положень та громіздкості Цивільного кодексу через його значний обсяг. Це може ускладнити практичне застосування і тлумачення норм. Крім того, уніфікація може стати лише технічним кроком, що приховуватиме суперечливі або не досить обґрунтовані зміни, виявити які буде складно.
Форма має значення, але зміст — визначальний
Інтеграція різних сфер права, включно із сімейним, до єдиної системи Цивільного кодексу України має право на існування. Попри звичну (у нашому випадку — сформовану під впливом радянської традиції) для України модель нормативного розмежування, об’єднання сприятиме наближенню національного законодавства до jus commune. Тобто відбудеться зміщення правового орієнтира зі східної постсоціалістичної моделі до західноєвропейської континентальної системи. Це справді відповідає задекларованій цілі “європеїзації” українського Цивільного кодексу. Попри звинувачення скептиками Європейського Союзу у вимаганні від України надмірних заходів у складний час, йдеться не про виконання зовнішніх очікувань, а про відхід від радянських пережитків. А об’єднання різних сфер приватного права в одному акті відповідає правовій системі Західної Європи.
Натомість модель кодексу сама по собі не гарантує прогресивного змісту: низка положень поточного проєкту Цивільного кодексу викликає сумніви (адже книга шоста не єдина ахіллесова п’ята), що свідчить про необхідність подальшої фахової дискусії із залученням різних суспільно-політичних груп. Важливо забезпечити, щоб “модернізація” не стала формальністю для прикриття закріплення надмірного консерватизму, а, навпаки, гарантувала сильну правову рамку захисту прав людини
Ідея оновлення Цивільного кодексу України є амбітною, однак її імплементація потребує доопрацювання, щоб європейська форма була наповнена європейським змістом.
Автор: Анастасія Даців, адвокаційна менеджерка з європейської інтеграції Центру прав людини ZMINA