Все розпочалося з публікації, яку оприлюднив на Facebook ресурс «Гендер в деталях». У дописі на офіційній сторінці цієї організації йде мова про те, що Єврокомісія відповіла на звернення ГО «Точка опори» та «Українські ЛГБТ+ військові та ветерани за рівні права» щодо законопроєкту №14394 — проєкту нового Цивільного кодексу України. Громадські організації скаржилися, що документ начебто суперечить євроінтеграційним прагненням нашої держави, оскільки в ньому дозволяється визнавати «фактичний сімейний союз» лише для різностатевих пар.
Але якщо уважно прочитати текст відповіді, то впадає в око кілька моментів. У документі наведена цитата про те, що правова база України має відповідати законодавству ЄС та європейським стандартам, включаючи заборону дискримінації за будь-якою ознакою. У тому числі осіб, які ідентифікують себе як представники спільноти ЛГБТК. Хоча у листі згадується, що Україна має ухвалити закон, який забезпечує юридичне визнання і захист одностатевих пар відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Маймулахін та Марків проти України». А там відсутня згадка про інститут шлюбу.
Взята у лапки пряма мова, яка чомусь подається як офіційна позиція Єврокомісії, ймовірно належить одній особі – Мартіну Мюлеку. Принаймні, тільки його прізвище фігурує у відповіді. У відкритих джерелах можна знайти інформацію, що Мартін Мюлек станом на грудень 2025 року обіймав посаду керівника команди з питань належного врядування та фундаментальних прав у Службі України Генерального директорату з питань розширення та східного сусідства (DG ENEST) Європейської Комісії. При всій повазі, його відповідь не можна трактувати як офіційну позицію Єврокомісії. Вона радше є думкою окремого чиновника. Навіть з цієї точки зору твердження про те, що ЄС вимагає від України визнання одностатевих шлюбів для вступу є маніпулятивним.
Проте важливіше інше: не існує жодного документу, який вказує на зобов'язання країни-кандидата на вступ до ЄС вносити зміни у цивільне та сімейне право і запроваджувати одностатеві шлюби.
Копенгагенські критерії 1993 року та інші вимоги для членства у ЄС включають повагу до прав людини, верховенство права, недискримінацію та захист меншин. Сексуальна орієнтація входить до переліку заборонених підстав дискримінації (згідно з Директивою ЄС про рівність у сфері праці та Хартії основних прав ЄС). Але ЄС не має компетенції прямо регулювати сімейне право та визначення шлюбу — це залишається у національній компетенції країн-членів і кандидатів.
Копенгагенські критерії вступу до ЄС були встановлені Європейською Радою в Копенгагені в 1993 році та доповнені через два роки у Мадриді. Вони передбачають: стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу та захист меншин; функціональну ринкову економіка та здатність справлятися з конкурентним тиском та ринковими силами всередині ЄС; здатність брати на себе зобов'язання, пов'язані з членством, включаючи здатність ефективно впроваджувати правила, стандарти та політику, що складають сукупність права ЄС (acquis), та дотримання цілей політичного, економічного та валютного союзу.
Крім них, існують додаткові вимоги для прийому до Європейського Союзу. Основна з них – приведення свого національного законодавства у відповідність до корпусу права ЄС. Мова про 35 розділів, які охоплюють економіку, сільське господарство, судову систему, довкілля, митницю, економічну конкуренцію. Це не один документ, а сукупність правових норм, які регулюють різні сфери відносин. Вони включають договори ЄС, рішення Суду ЄС, регламенти, директиви, міжнародні угоди, тощо.
У 23-му розділі, який має назву «Судова система та основні права», згадується про створення незалежної та ефективної правової системи, боротьбу з корупцією, надійні інституції, повагу до основних прав громадян. Але сімейне право не є частиною корпусу права ЄС (acquis). Воно належить до національної компетенції держав-членів. Євросоюз не регулює і немає права вказувати, хто має право укладати шлюби в тій чи іншій країні-учасниці. Максимум, що може вимагати Єврокомісія – захист від дискримінації, злочинів на грунті ненависті, боротьби з насильством.
Станом на початок 2026 року у Європейському Союзі є чимало країн, де не запроваджено одностатевих шлюбів. Це Польща, Болгарія, Румунія, Словаччина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Латвія, Литва, Італія, Кіпр. Водночас Угорщина, Латвія, Хорватія, Чехія та Італія мають інститути реєстрованого партнерства для одностатевих пар. Але згідно норм цивільного законодавства цих держав-членів Євросоюзу шлюб визначається як виключно союз між чоловіком і жінкою. Тобто відсутність одностатевих шлюбів ніяк не вплинула і не впливає на членство згаданих країн у ЄС.
Останнє рішення Суду ЄС 25 листопада 2025 року у справі щодо Польщі хоча й зобов’язує країни-члени визнавати одностатеві шлюби, укладені в інших країнах ЄС, але не зобов’язує вводити такі шлюби у себе вдома. І це важливий нюанс, який спростовує багато спекулятивних домислів.
Крім того, у жодній з країн-кандидатів на членство у ЄС станом на зараз немає легалізованих одностатевих шлюбів. Мова йде про такі держави як Албанія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Молдова, Чорногорія, Північна Македонія, Сербія, Туреччина. І це питання точно не перебуває в центрі уваги єврочиновників під час переговорів щодо майбутнього членства. Тому теза, що для вступу до ЄС Україні треба обов’язково узаконювати одностатеві шлюби — це поширена маніпуляція. Цікаво, що її використовують як нові українські ліві, які сповідують сучасну гендерну ідеологію, так і Росія. Але кожен робить це з різних мотивів.
Особливо радикальні прихильники боротьби за права меншин переходять межі, коли звинувачують людей, які дотримуються традиційних уявлень про шлюб та сім’ю, у ретроградності, фобіях і непрогресивності. Вони часто намагаються спекулятивно ототожнювати прихильників консервативних цінностей в Україні з носіями «скрєп» і «руского міра». Такий підхід має мало спільного з реальністю. Але демонструє категоричне несприйняття протилежних поглядів.
Для Росії теза про те, що Україну змушують узаконити одностатеві шлюби і відмовитися від традиційних цінностей заради євроінтеграції, теж вкрай вигідна. Адже вона дозволяє наочно продемонструвати морально-культурний занепад Заходу, який повністю відкинув власну історію та цивілізаційні християнські витоки. А як додатковий бонус – поставити під сумнів суб’єктність Києва у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики.
Наостанок не потрібно забувати: існують речі, які дуже поляризують українське суспільство. Хрестовий похід проти традиційних цінностей – точно не те, що сприятиме громадянській єдності під час великої війни.