Невеселе життя у Веселому
У справі Задова є власноруч складена ним автобіографія. Народився 11 квітня 1893 року у селищі Веселе. Єврей, закінчив лише два класи хедера. Батько був бідним селянином, а родина – великою. Задов перераховує свою рідню: брат Ісак, брат Наум, брат Даниїл. Останнього, до речі, розстріляють разом із Льовою, але це буде пізніше.
Окремим рядком йдуть сестри: Фіра, Люба, Сара, Катерина, Ася, Цива… Десятеро дітей і один працюючий батько, який обробляв дві десятини землі. Мабуть, вирішивши, що бути селянином не надто прибутково, батько у 1910-му переїжджає у сусіднє місто – Юзовку (нині – Донецьк). Через десять років він помирає, Льові тоді – лише сімнадцять, і він вже рік, як сам заробляє собі на хліб.
У 1909-му він йде працювати на млин. Виконує там найважчу та «найчорнішу» роботу. Далі – у 1911-му – на завод, у доменний цех.
У 1913 році Задов вже сидить в тюрмі за анархізм. Його засудили на вісім років, з яких він відбув половину терміну і вийшов на волю після жовтневого перевороту, тобто – у 1917-му. Після звільнення повернувся на завод і працював там до 1918 року – моменту приходу німців в Україну.
У 1918-му вступив у червоноармійський загін, бився проти козачих банд генерала Краснова. Потім покинув червоних, бо вирішив вести в тилу німців підпільну анархістську роботу самотужки. Але почув, що на Запоріжжі діють загони Нестора Махна. Подався до головного анархіста, який провадив тоді боротьбу з австро-німецькими окупаційними військами.
Махно доручив Задову агітаційну роботу серед селян. Так тривало до 1919 року, коли Махно подався до червоних – на бік більшовицьких сил перейшла більша частина його людей. Махно почав групувати довкола себе червоноармійців, які відстали від своїх частин. Зібрати вдалося тисяч шість-вісім.
Ця група була оточена білими, але прорвалася на захід і дійшла до Умані, де стояли петлюрівці. Махно запропонував петлюрівцям спільно виступити проти білих. Чим завершилися перемовини, Задов (каже він слідчим) не знає. Восени 1919-го Махно змінив напрям і рушив на схід – зайняв Запоріжжя, Катеринослав (тодішній Дніпропетровськ), Маріуполь, Бердянськ та ряд прилеглих сіл.
(Тут хочеться відкрити дужки та зауважити, що насправді Махно і Петлюра укладали ситуативні союзи, але Махно був надто непередбачуваним союзником. А щодо переліку міст, які Махно мріяв звільнити і від білих, і від червоних, то нині він виглядає як мартиролог наших нинішніх втрат. Бо всі міста, крім Запоріжжя і Дніпра, окуповані нащадками тих, хто мріяв підкорити Україну. І байдуже, як звалися ці люди – “Червоною армією” чи “Білою гвардією”).
Однак повернімося до Задова. Махно призначив його керівником контррозвідки. А контррозвідка займалася виявленням тих, хто «не визнавав платформу Махно». Вона арештовувала активістів більшовицького підпілля, і «батько-атаман» особисто віддавав накази їх розстрілювати. Якось Махно хотів був розстріляти і Задова, але за нього несподівано вступилася дружина атамана – Галина Кузьменко. У справі її називають «близьким другом» Задова – без уточнень, що мається на увазі. Махно прислухався до поради дружини, але Задову більше не довіряв – той надовго потрапив до нього в опалу.
Добігав кінця 1920-й, коли махновці – після спільної з більшовиками перемоги над Врангелем – були майже повністю розбиті будьонівцями. «Банда» почала здаватися, бо радянська влада оголосила амністію махновцям. Із Махном залишилось чоловік 150, а потім – 77, які й перейшли кордон з Румунією 28 серпня 1921 року. В цей час Задов був особливо близьким до Махна і навіть виносив його пораненого з поля бою. Так завершується одна частина життя Задова, і починається друга – зовсім коротка, яка обчислюється лише трьома роками.
Саме стільки – з 1921-го до 1924-го – пробув Льова Задов в еміграції. Про ці роки достеменно нічого невідомо. Судячи зі справи, слідчі коливалися відносно того, який сценарій обрати. То вони казали, що Задов був завербований румунами після перетину ним радянсько-румунського кордону. То – що це Махно наказав Задову повернутися в СРСР і проникнути там в лави НКВС для ведення підривної роботи. Але до цих обвинувачень ми ще повернемося.
«Боротьбу проти радянської влади я ніколи не припиняв»
У кожному разі, у 1924 році Задов повернувся до СРСР. З того ж часу служив в органах НКВС. Так починається третя і заключна частина його історії, фінальну крапку у якій поставить куля розстрільної команди.
Можна дивуватися тому, як легко вчорашній махновець отримав роботу у всесильному “наркоматі внутрішніх справ”. Але, як ми пам’ятаємо, махновцям була гарантована амністія, тож, до пори до часу, до Задова питань не виникало. Він – і це підкреслено у його автобіографії – не мав жодних зауважень за весь час роботи. Був нагороджений маузером із золотою монограмою та написом «За бойові заслуги», отримував грамоти з подякою та гроші премії. Все йшло добре, аж доки не настав 1937-й.
Льову витягли з його затишного одеського помешкання – а жив він на вулиці Жуковського, у будинку №5, квартирі №17. Жив разом з дружиною, дітьми та старенькою мамою… У справі Задова зазначено, що вона порушена 31 серпня 1937-го, а обвинувачення йому висунуті за вже знайомою читачеві статтею 54 КК СРСР. Льові інкримінували першу частину цієї статті – «контрреволюцію». Йшлося про те, що, будучи співробітником НКВС, Задов був перевербований іноземною розвідкою.
Задов був розстріляний через 13 місяців.
За тодішніми мірками, це було довге слідство, і спочатку обставини складалися для затриманого непогано. Задов спочатку заперечує будь-яку причетність до іноземних розвідок. Він категорично відкидає підозри у своїй вербовці на користь Румунії або ще якихось держав. Відкидає і те, що через нього буцімто стався провал кількох радянських агентів. Згадуючи молоді роки, він каже, що завжди хотів лише одного – спокутувати провину перед радянською владою.
Про своє минуле у лавах загону Махна Задов говорить докладно і охоче. Він не поводиться зухвало, лише демонструє слідству повну готовність до співпраці. А слідчі раз-у-раз повертаються до подій чвертьвікової давнини, випитуючи у Задова, як і за яких обставин він зустрів Нестора Махна.
Задов почувається спокійно – він ще вірить у амністію, котра має його захищати. Вірить він і у свої заслуги перед НКВС. Задову не псує настрій й допит такого собі Каретнікова – той дає свідчення про те, що неодноразово постачав Задову контрабандні товари. Наприклад, одеколон для його дружини.
Зрештою, слідство доходить обнадійливого висновку: зв'язок з румунською розвідкою не встановлено, так само не встановлена і провина підозрюваного у провалах радянських агентів. Але Задова, певна річ, не відпускають. Його справу передають на розгляд «особого совещания НКВД СССР» – залишимо цю ідіоматику без перекладу. З цього моменту для Задова все кардинально міняється. На одному з допитів він каже те, що від нього й намагалися почути: «Боротьбу проти радянської влади я ніколи не припиняв».
«Проліз з контрреволюційною метою на роботу в органи НКВС»
Забігаючи наперед, зазначимо, що коли справу Задова (та інших махновців) переглядали вже у період горбачовської перебудови, один з фігурантів прямо заявив на суді: його катували. Катували, і тим змусили обмовити себе. Немає жодних сумнівів, що методи «морального та фізичного впливу» застосовували і до Задова також.
Бо на якомусь етапі Задов починає давати зовсім інші свідчення. На запитання слідчого «Ви щиро хотіли спокутувати провину, повернувшись в СРСР?» Задов відповідає «Ні, в мене тільки було бажання зберегти своє життя». Абсурдність цієї фрази не ріже вухо ані її автору, ані його візаві. Адже за кордоном Задов був у достатній безпеці і повертатись в СРСР, щоб «зберегти життя», жодної потреби не було.
В історичній літературі можна знайти версію, що насправді Задов повернувся, аби віднайти скарби Махна – ті самі награбовані цінності, про які слідчі розпитували Галину Кузьменко. Але дані справи це ніяк не підтверджують, тож, навіщо нашому герою знадобився його comeback, так і залишиться загадкою. Та, як говорять слідчі, Задов «проліз з контрреволюційною метою на роботу в органи НКВС». А далі на його голову сиплються підозри, кожна з яких – абсурдніша за попередню.
Задов – румунський шпигун. Задов – британський шпигун. Задов – польський шпигун. Щоправда, згадка про роботу на польську розвідку у справі, що налічує без малого тисячу сторінок, звучить лише один раз. Слідчі обирають як робочу версію румунську та британську вербовку. І Задов щиросердно зізнається в обох гріхах.
З якогось моменту спілкування Задова зі слідчим набуває цілковито гротескного характеру. «У 1927 році наша зрадницька (в оригіналі: «предательская изменническая деятельность», два підряд прикметники з синонімічним значенням – Авт.) на користь іноземних розвідок активізувалася та прийняла ще більші масштаби», – зізнається, приміром, Задов. На це слідчий реагує такою реплікою: «Продовжуйте покази про вашу зрадницьку роботу». Зайве казати, що презумпцію невинуватості не сповідували ані радянські слідчі органи, ані суди країни Рад…
До речі, слідчий лише один раз поцікавиться тим, а що конкретно робив Задов за завданням іноземних розвідок. І почує вельми розпливчасту відповідь, яка, одначе, його повністю задовольнить: «Передавав політичну та економічну інформацію по Україні, вербував нових агентів. Англійська розвідка надсилала по 10 тисяч рублів щомісячно, румунська платила також». Про яку саме надсекретну інформацію йде мова, слідчий не уточнює. І те, де Задов зберігає такі шалені гроші (при обшуку ніякі тисячі рублів виявлені не були), – слідчого теж не цікавить.
Перед сучасним читачем цієї справи розігрується справжній театр абсурду. Страшний і кривавий театр, адже вже зрозуміло, до якого фіналу все йде. Бо хоча Задов вже повністю обмовив себе, від нього вимагають все нових і нових свідчень. До нього більше не звертаються на «Ви», він вже не радянський громадянин, він – жертва, яка невдовзі буде знищена. Слідчий вимагає від Задова припинити відмовчуватися (хоча той і так не мовчить) і нарешті покаятися перед радянською владою.
На це Задов відповідає так: «Переконавшись у безцільності мого супротиву, я вирішив дати відверті покази про те, як упродовж ряду років виступав агентом румунської розвідки. Шпигуном я став за ініціативою мого брата (Даниїла – Авт.), під впливом якого я завжди перебував». Можна тільки здогадуватися про те, що передувало цьому зізнанню, яке коштувало Даниїлу Задову життя.
Насамкінець з’ясувалося, що Задов був ще й затятим троцькістом, адже хтось колись чув, як він виступав за семигодинний робочий день. «Був пов'язаним з учасниками троцькістської змови, яка мала на меті повалення радянської влади та встановлення фашистського ладу», – йдеться в обвинувальному висновку.
Взявши цей висновок під пахви, суд (а він відбувався в Києві), пішов у нарадчу кімнату. А вийшов з нею вже зі смертельним вироком. Прикметно: засідання у справі Задова розпочалося 25 вересня 1938 року о 8.00, а звершилося – о 8.15. Від початку судових слухань – де не було ані судових дебатів, ані виступу адвоката – і до завершення процесу минуло лише 15 хвилин. Певна річ, що не було й ніяких апеляційних чи касаційних скарг. Задов був розстріляний у той самий день.
У всьому винний… граф Толстой
Театр абсурду продовжується і після розстрілу Задова. У 1956 році його дружина Віра клопоче про видачу свідоцтва про смерть чоловіка. А також – про перегляд справи. На той час Сталін вже помер, триває хрущовська відлига, то можна очікувати, що в цій історії будуть розставлені крапки над «і». Однак, хоча перегляд справи дійсно триває у 1956-1957 рр., нові слідчі доходять такого ж висновку, як і їхні колеги з минулого. Задов проникнув в органи НКВС, щоб розвалити радянську владу, кажуть вони. Тож їхній присуд такий: у клопотанні вдові відмовити, а вирок залишити в силі.
Минає ще 30 років, і клопотати щодо перегляду справи Задова починає його син Вадим. Його аргументи цікаві та несподівані: він пише, що негативну роль у долі батька відіграло те, як його описав у своєму романі «червоний граф» Олексій Толстой.
Улюбленець радянської влади Толстой і справді не поскупився на чорні фарби в своєму романі «Похмурий ранок». «Левко був кат, людина такої дивної жорстокості, що Махно нібито не раз намагався зарубати його, але прощав за відданість», – писав він.
Пізніше племінник Задова Яків коментував цей уривок так: «Толстой так само спотворив реальну діяльність Льва Задова, як і його зовнішність. Єдина, мабуть, відповідність – двометровий зріст Льва Миколайовича. Все інше, м'яко кажучи, вигадано».
Але повернемося до справи. Чи почули у 1987-му заклик Вадима Задова? Так. Керівник слідчого підрозділу КДБ УРСР по Одеській області на прізвище Рибак починає дуже ретельну перевірку. Він безперестанку надсилає запит за запитом в усі архіви СРСР. Він звертається в адресні бюро, намагаючись віднайти людей, які допоможуть встановити істину. На якомусь етапі справа перетворюється на звіти Рибака про виконану роботу – сторінка за сторінкою. Рибак вивчає й справи Галини Кузьменко та Олени Міхненко, він піднімає справу брата Задова – Даниїла, який, до речі, був реабілітований у 1964-му.
Виконавши всю цю каторжну роботу, Рибак надсилає свої дослідження до прокуратури. А там старший помічник воєнного прокурора Одеського воєнного округу Семенов та тимчасово виконуючий обов’язки прокурора Одеського воєнного округу Малевич доходять висновку: клопотання сина не може бути задоволене, оскільки Задов активно боровся проти радянської влади і сам називав себе ворогом СРСР. Дата – 2 лютого 1988 року.
«Факти масових розстрілів, вбивств, грабунків, які скоювала банда Махна, підтверджені фотокопіями документів, які додані до справи та зберігаються в держархіві Запорізької області. Задов дійсно отримав завдання від румунської розвідки з’ясувати дислокацію частин Червоної армії», – пишуть два прокурори. Але на основі чого вони роблять такий висновок? На основі оперативних матеріалів за 1924 рік, які якраз і перевіряв Рибак, не знайшовши там ніяких доказів провини Задова.
Здавалось би, справа зайшла у глухий кут. Але Вадим Задов не здається. Він знову пише генеральному прокурору, зазначаючи, що «останнім часом багато говориться про те, якими методами добивалися «щиросердних зізнань» від «ворогів народу». «Ви не допускаєте, що батько міг обмовити себе?», – запитує він. Задов просить принаймні вказати, як загинув його батько (він думає, що той помер у тюрмі) і де він похований.
А далі настає хепі енд. Не для Задова-старшого, певна річ, але для його нащадків. У 1990-му генеральна прокуратура СРСР зазначає: вирок підлягає скасуванню. «Він ґрунтується на некоректних, неповних та суперечливих показах самого Задова та інших арештованих. Доказів його роботи на румунську, британську та інші розвідки немає», – говориться у рішенні, яке підписане в.о. генпрокурора Васильєвим. А далі підтягується і пленум Верховного Суду СРСР, який постановляє: вирок скасувати, справу в частині шпигунства закрити, а щодо участі Задова у діяльності Махна, то тут застосувати амністію…
…Лев Задов був значно глибше інтегрований у справи радянської влади, аніж дружина та донька Махна. Хоча перша була членкинею прорадянської організації за кордоном, а друга – працювала на окупаційну радянську адміністрацію в Берліні. Соратник Махна пішов далі, увійшовши до лав НКВС. Він, по суті, й сам був радянською владою, довівши на власному прикладі, що будь-яка тісна взаємодія з нею погано закінчується.
Була це якась неймовірна сліпота чи наївність, чи суто меркантильна спроба віднайти у “країні Рад” свою вигоду – ми не знаємо. Знаємо натомість інше: нині наш ворог на своїй території намагається відтворити систему, яка перемолола на порох героїв цієї історії. І втягнути в цю систему Україну – як це вже було колись. Через це ми з ним – ворогом – і боремося. Аби гасло «ніколи не знову», адресоване, щоправда, іншому людоїдському ладу, стало непорушною реальністю.
LB.ua висловлює вдячність Галузевому державному архіву СБУ за співпрацю і надані матеріали.