(Поки) ненаписана історія театру
Донедавна консенсусом, успадкованим від радянського театрознавства, було відрахування історії професійного театру в Україні від 1882 року і театру Корифеїв, а історії Франківського театру – від 1939 року і радянської постанови. Про це говорили під час круглого столу, що став частиною ювілейної програми Франківського театру.
Дослідження доцента кафедри театрознавства ЛНУ Романа Лаврентія дозволяють запропонувати іншу хронологію. Віднайдені ним архівні матеріали доводять безперервне існування у Станіславі (назва міста до 1962 року) українського театру від 1911 року. Точкою відліку дослідник пропонує вважати прем’єру “Наталки Полтавки” – першої вистави Українського народного театру ім.Тобілевича, який працював у місті (за винятком років Першої світової війни) до 1938 року. Найяскравішим його періодом називають часи Другої Польської республіки, а точніше – кінець 1920-х – початок 1930-х. Тоді театр працював на два міста (Станіслав і Львів), його очолював режисер-реформатор Володимир Блавацький – наслідувач ідей Леся Курбаса, що мав досвід роботи у Харківському театрі “Березіль” і продовжив курбасівські експерименти з акторською грою та сценічною стилістикою в театрі Тобілевича. У 1938 році театр Тобілевича об’єднують з Українським молодим театром “Заграва” – так виникає Український народний театр ім. Котляревського.
У 1939 році Станіслав стає частиною СРСР; радянська влада створює тут Театр ім. Івана Франка – утім, не на порожньому місці, як можна було би подумати з пізнішого дискурсу радянських театрознавців. До нового театру увійшла трупа того самого театру Котляревського, який успадкував акторів театру Тобілевича, що на той час працював у місті вже майже 30 років; також зібрали акторів з інших театрів регіону (театр Когутяка, театр Кононіва, театр Стадника та ін.). Ця спадковість дозволяє стверджувати, що коріння Франківського театру сягає набагато глибших часів, аніж час приходу радянської влади в Західну Україну.
Утім, за словами Лаврентія, це лише початок переосмислення. Роботи ще багато, і її результати планують фіналізувати у тритомному виданні, присвяченому історії Франківського театру, над різними розділами якого працюватимуть театрознав(и)ці Роман Лаврентій, Софія Росі-Лаврентій, Ганна Веселовська, Яна Партола.
Радянське vs… що?
Якщо ми просто замінимо одну дату на іншу, закарбуємо нову точку відліку і поставимо крапку – чи стане це відходом від радянської методології? “Історія складна, і ми маємо її весь час переосмислювати,” – зауважує Лаврентій.
На потребі особливої уваги до радянського періоду історії театру наголошує Ганна Веселовська: якщо період до 1945 року вже достатньо опрацьований українськими, польськими, німецькими дослідниками, то відтинок між 1945 та 1991 роками ще не має адекватного інструментарію для опису, хоча має багато фактажу. Яким чином оцінювати створені тоді вистави і сформований тоді репертуар? Як адекватно описувати компроміси, на які йшли театральні діячі того періоду?
Як приклад, дослідниця наводить кінець 1970-х – час, який описують як театральний злет (театральний бум?): актори отримують вищі зарплати; театри отримують нові приміщення (зокрема, Франківський театр отримав теперішню будівлю у 1980 році) і нове обладнання; виші випускають більше фахівців. Та водночас відбувається деградація репертуару через ідеологічний тиск та штучну провінціалізацію. Франківський театр вводить нові вистави лише після того, як вони вже вийшли у київському театрі Франка чи у львівському театрі Заньковецької – держава стимулює не творчість, а вторинність. Таких репертуарних маніпуляцій не було, скажімо, в чернігівському театрі Шевченка: хоч обидва театри виконували одні й ті самі постанови КПРС, та в Західній Україні їх трактували по-іншому. І робила це не абстрактна радянська система, а конкретні люди.
Цей опис змушує замислитись про теперішню ситуацію, коли ми описуємо так званий “театральний бум” через кількісні показники: чисельність прем’єр; обсяг проданих квитків; швидкість, з якою їх продають; обсяг згадок у пресі чи переглядів у соцмережах. Підходячи до театру з мірками індустрії (якою він безумовно і є), ми лишаємо за межами уваги театр як мистецтво (яким він мав би бути) і не говоримо про (за поодинокими винятками) консервативність репертуару і відсутність простору для експериментів – все те, що не можна виміряти цифрами. Навіть акторську майстерність ми продовжуємо вимірювати званнями.
Народні і заслужені
З нагоди ювілею десять працівників Франківського театру отримали почесні звання народних (2) і заслужених (8) артистів та діячів культури і мистецтва. Безумовно, ці талановиті артисти заслужили високі відзнаки.
Утім, система “народних і заслужених”, яку продовжують відтворювати українські театри, – це радянська модель символічної ієрархії в мистецькому середовищі, що була частиною політики формування соціалістичної “культурної еліти” та заохочення лояльності. У європейських країнах такої системи, здебільшого, не існує: там діячів культури відзначають орденами чи преміями з конкретним спрямуванням, а не пожиттєвим званням. Крім України, систему “народних і заслужених” зберегли Росія, Білорусь, Казахстан. Натомість Польща, Чехія, країни Балтії після падіння соціалістичних режимів свідомо демонтували радянську модель культурних титулів і перейшли до системи орденів, премій, професійних нагород.
Чому Україна досі зберігає цю традицію? Чому заслуги безумовно талановитих акторів Франківського драмтеатру (як і будь-якого іншого театру країни) у 2026 році немає як відзначити, крім як тим самим званням Народного артиста, що його має, наприклад, Михайло Резнікович, який у 2022-му виїхав у Росію і тепер викладає в ГІТІСі? Або Заслуженого артиста, яке має Андрій Білоус, що перебуває під арештом під час слідства щодо сексуального насильства? Чи пов’язане збереження цього спадку з хронічною проблемою насильства в театрі, приклади якого вигулькують чи не щомісяця? Або зі специфікою державного фінансування, де ресурси здебільшого отримують театри, що займаються не так розвитком мистецтва, як задовільненням попиту аудиторії? Де мистецтво розуміють як мережу мистецьких установ?
Франківський драмтеатр – один з найкращих державних театрів; він чи не єдиний демонструє намагання вийти з території радянського не лише переглядаючи власну історію, а й через програмні кроки. Наприклад, через запуск системи шоукейсів (формат професійного показу вистав чи їх фрагментів, організований спеціально для продюсерів, кураторів, критиків, менеджерів, що є стандартною практикою в ЄС) – на честь святкування ювілею театр зробив 5-денний шоукейс з 14 вистав. Або через створення Шекспірівського фестивалю, який вписує Україну у глобальну шекспірівську мережу.
Напевне, наступним кроком (і це стосується не Франківського театру, а країни в цілому) має стати перегляд способів, якими ми вимірюємо мистецтво сьогодні. Бо деколонізація — це не лише про дату заснування, а й про систему цінностей.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.