«Буремний перевал» (Wuthering Heights) – єдиний роман Емілі Бронте. Вона видала його під чоловічим псевдонімом Елліс Белл у 1847 році. Спочатку відкинутий критикою, сьогодні він є частиною канону англійської літератури.
Одного дня літній удівець містер Ерншоу, батько Кетрін і Гіндлі, привозить додому, в маєток «Буремний перевал», смаглявого хлопчика, підібраного у Ліверпулі просто на вулиці. Він усиновлює його і нарікає Гіткліфом. Між пасербом і Кетрін одразу виникає взаємна симпатія, а в Гіндлі цілком протилежні почуття.
Поява Гіткліфа запускає ланцюжок згубних подій: любов між ним і Кетрін неприйнятна в тодішньому суспільстві, для Кеті такий шлюб став би падінням. Тому вона й одружується з добрим і грошовитим Едгаром Лінтоном з сусіднього маєтку Трашкрос-Грейндж (Thrushcross Grange, «Гніздо дрозда»). Гіткліф тікає з «Перевалу», щоби через кілька років повернутися багатим джентльменом з невситимою жагою відплати, яка перетворює і його життя, і життя мешканців обох маєтків на пекло.
Це історія, в якій є все, що могло б захопити масового читача. Примхлива, бунтівна, суперечлива Кетрін. Байронічний красень Гіткліф. Помста як мета і засіб. Кохання, що триває до могили і навіть після неї. Не дивно, що кількість екранізацій роману Бронте перевалила за 40. Найвідоміша класична версія вийшла в 1939 році (реж. Вільям Вайлер) з Лоуренсом Олів’є в ролі Гіткліффа: саме після цього почався злет Олівʼє в Голівуді. «Буремний перевал» 1992 року (реж. Пітер Космінскі) зібрав переважно негативні відгуки, однак Ральф Файнс зіграв чи не найкращого Гіткліфа – лютого і меланхолійного водночас. Чи не найбільш освіжаючу архаусну інтерпретацію здійснила британська кінематографістка Андреа Арнольд у 2011-му, вперше залучивши на роль Гіткліфа темношкірого актора (Джеймс Хаусон) і закцентувавши оповідь на візуальній матерії кадру, на тому, що відбувається в паузах, між діалогами і словами. Навіть у класика сюрреалізму Луїса Бунюеля є своя версія «Перевалу» (1954) – не надто вдала, але з цікавими химерними елементами.
Еміралд Фіннелл – нова зірка британської режисури. Її попередні картини – «Перспективна дівчина» (2020) і «Солтберн» (2023) – можна назвати соціальними трилерами. В першому героїня мститься ґвалтівникам своєї подруги, в другому розумний і підступний інтриган винищує ціле аристократичне сімейство.
Помста, ресентимент і класова нерівність важать і в романі Бронте. Однак Фіннелл зосереджується лише на коханні Гіткліфа (Джейкоб Елорді) і Кетрін (Марго Роббі). Режисерка радикально скорочує першоджерело: зрізає цілі гілки з родинних дерев Ерншоу та Лінтон, викидає 9 важливих персонажів, а частину інших переозначує. Так, зокрема, батько Кетрін з добросердного ґазди стає гірким пʼяницею і картярем, служанка Неллі (Хонг Чау), від особи якої ведеться оповідь у романі, перетворюється на сувору байстрючку господаря, а слуга-святенник Джозеф перероджується в моторного й розпусного хлопа (Юен Мітчелл).
Щоб одразу усунути зайві сантименти, Феннелл починає зі сцени повішання, показаної в усіх подробицях. Саме під час екзекуції містер Ерншоу надибує малого Гіткліфа (зірка серіалу «Юнацтво» Овен Купер), якого його рідний батько тільки й радий позбутися. Вдома стариган представляє Кеті замурзаного волоцюжку: «Ось тобі домашня тваринка».
Феннелл не йдеться по детальне відтворення реалій ранньовікторіанської епохи. Помістя «Буремний перевал» постає готичним монолітом серед синясто-чорних скель. Трашкрос-Грейндж – наче гіпертрофований будиночок Барбі (яку Марго Роббі зіграла трьома роками раніше) з плюшевими стінами, замовленими Едгаром Лінтоном (Шазад Латіф) у кольорі шкіри Кетрін, навіть з відтворенням її веснянок (!), та з, без перебільшень, безумним комином.
Ще в «Перспективній дівчині» було помітно, наскільки Феннелл любить красномовні інтерʼєри. Палітра «Перевалу» – ідеальне втілення буремних пристрастей; ошалілий кітч «Гнізда шпака» – явне знущання з ілюзії достатку, що підштовхує Кетрін до шлюбу за розрахунком. Біполярні декорації виключають вікторіанську стриманість.
Відкоригувавши таким чином історичний контекст, Феннелл активує стихію жадання влади, яка завжди існує поруч з Еросом, заради цього кидаючи погляд через протоку, у Францію. Сцена, в якій екранний Гіткліф спокушає Ізабеллу Лінтон, напряму висловлюючи те, яким лихим він з нею буде і регулярно повторюючи «Ти хочеш, щоб я зупинився?» (незмінне «Ні» у відповідь) має явну паралель у «Небезпечних зв’язках», лібертинському романі П'єра Шодерло де Лакло (1782 р.)
Тому фільм і складається з двох частин – невинні забави юних Кетрін і Гіткліфа у дитинстві і владна борня їх уже дорослих. Друга половина явно цікавіша. Побоювання, що Роббі і Елроді не впораються з нюансованим психологічним текстом, виявилися безпідставними. Бо, повторюся, Феннелл йдется не про психологізм, а про еротику в смертельному поєднанні зі владарюванням. Сексуальність і воля до влади просякають прикінцеві сцени. І це гра на рівних – саме тому Гікліф у Феннелл не такий озлоблений і безпробудно мстивий, як у Бронте – бо грає з Ізабеллою і з Кетрін чесно. І Роббі, і Елроді мають у собі потрібні інтонації: коли треба, ніжні і вразливі, коли треба, владні і холодні. В них дійсно «одна душа на двох» – загублена, проклята.
Ця оповідь тримається на динаміці пристрасті, сексу і влади. І, коли все ж треба вибудовати ліричний, сумний фінал, Феннелл потрібних фарб не знаходить, спиняючись на зовсім уже простацькій мелодрамі. Та зрештою їй вдалося сказати про «Буремний перевал» те, що сказати раніше ніхто не наважувався.
