Сюжет “Юнацтва” майже позбавлений інтриги. У першій серії в будинок родини Міллерів вломлюється поліційний спецпідрозділ і витягує з ліжка 13-річного Джеймі. Його звинувачують у вбивстві однокласниці Кеті. До кінця першої серії стає очевидно, що Джеймі дійсно наніс дівчині сім ножових поранень, і в цілому ця справа розкрита. Однак історія “Юнацтва” – це не типовий детектив про пошук вбивці. Це дуже хитро сконструйований трилер про те, як можна стати вбивцею.
Історій про підлітка, який убиває іншого підлітка, у кінематографі чимало: фільм “Клас” Ільмара Раага (алюзія на “Колумбайн”), серіалAppleTV “Захищаючи Джейкоба” (2020) та багато інших. Однак на відміну від усіх цих історій, “Юнацтво” неочікувано виводить тему дорослішання серед жорстокості в сучасну соціальну площину,. Він розмірковує про загрозу інтернет-середовища для несформованих підліткових характерів, але не скочується в моралізаторство в дусі “начитаються інтернетів, а потім людей ріжуть”. Серіал показує, що жодна родина автоматично не убезпечена від того, що в ній може вирости майбутній серійний вбивця.
Перший епізод стрічки нагадує поліцейський процедурал. Складно вибудована операторська хореографія водить глядача коридорами поліцейського відділку, показуючи всі етапи приймання та оформлення злочинця: як його скручує група затримки, як проводять перший допит. Цей епізод стає входом у похмурий та жорсткий всесвіт подальшої оповіді. “Юнацтво” одразу розкриває карти: ми знаємо, хто вбивця, та розуміємо, що це не буде типовий детектив. Серіал веде нас іншими жанровими стежками.
Уже з другої серії “Юнацтво” перетворюється на психологічний трилер про субкультуру інцелів (involuntary celibates). Це породжений інтернетом феномен, про який вперше заговорили ще наприкінці 1990-х, однак монструозно-екстремістських форм він почав набирати у 2010-х роках. Суть цієї субкультури полягає в ідеології, яку відтворює коло переважно білих гетеросексуальних чоловіків як компенсацію того, що вони не користуються бажаною популярністю в жінок. Вона базується на мізогінії, маскулінному ресентименті, міфі про жіночу гіпергамію та коспірології про те, що 80% жінок зацікавлені лише у 20% чоловіків. Один з найбільш епатажних та відомих гуру цього середовища – інфлюєнсер та колишній кікбоксер Ендрю Тейт, який наразі перебуває в центрі судового розслідування щодо торгівлі людьми та згвалтування (про нього в серіалі говорять прямим текстом). Також близьким до ідей інцелів часто називають роботи та вислови філософа та психолога Джордана Пітерсона.
Головний герой серіалу 13-річний Джеймі також не є популярним серед дівчат. Однокласниця навіть булить його, називаючи інцелом. Можна припустити, що Джеймі взявся за ножа через цей булінг. Однак третій епізод переконливо показує, що справжня причина злочину криється не в коментарях під постами в інстаграмі, а у щирих переконаннях Джеймі: той вірить, що має право домінувати, і ця віра повністю вибудувана на ідеології інцелів.
Шоуранери Джек Торн та Стівен Грем говорять, що не використовували якоїсь конкретної історії для сценарію, а лише зчитали загальну суспільну тенденцію. За останні десять років у США та Канаді було щонайменше чотири випадки масових вбивств і один випадок теракту на грунті інцельських цінностей. Кількість вбивств, які скоїли інцели, в цілому можна обраховувати точно десятками, якщо не сотнями.
Заключний четвертий епізод серіалу перетворює цей насичений саспенсом трилер на сімейну драму. Тут ідеться про відчуття рідних медійного вбивці: де-юре вони нічого поганого не зробили, однак де-факто отримують весь суспільний осуд, який не доходить до самого вбивці, якого вже ізолювали. Неймовірно щемкий фінал серіалу, який завершує шоу там де, воно і почалося – у спальні Джеймі – підсумовує ще один важливий мотив “Юнацтва”: не існує жодного стопроцентного запобіжника від того, аби не виростити убивцю.
Переважно у виробництві серіалів роль режисера є другорядною у порівнянні з шоураннером. Однак у випадку “Юнацтва” Філіп Баратіні відіграв у проєкті не меншу роль, ніж Джек Торн та Стівен Грем. Саме той спосіб, у який Баратіні складає цю історію, забезпечує “Юнацтву” ту саму скажену популярність.
Баратіні фільмує кожний епізод методом безмонтажного знімання – “одним кадром”. Цей принцип режисер уже використовував під час дебюту у фільмі “Точцка кипіння” (2021), де Стівен Грем зіграв шеф-кухаря лондонського ресторану. Тепер Стівен Грем (з якого ще не зійшла боксерська мускулатура від попереднього проєкту “Тисяча ударів”) грає батька підлітка-вбивці, за яким камера слідкує від першої до останньої серії. Постійний рух камери потребує багатьох прийомів та вивертів, однак саме він створює в “Юнацтва” ту похмуру та параноїдальну атмосферу, яка може довести до панічної атаки. Ніяких сюжетних переходів, ніякого “всевидячого ока” чи авторського голосу – лише динамічне споглядання, яке занурює у світ підліткової жорстокості та батьківського горя.
Однак не лише операторської хореографією вибудоване це кіно. Значну роль в ньому має акторська гра. Британська драматична школа завжди славилась уміння проживати персонажа, і “Юнацтво” є втілення цього неписаного правила. Дебютант Овен Купер, який в свої 15 уже готується до великої роботи у “Буремному перевалі” Емміральд Фіннел, створює агресивно-психопатичний образ підлітка, який виріс у світі Twich та Snapchat, де існують окремі форми мовлення, цінностей та позиціонування, що почасти не співвідносяться з реальним світом. Стівен Грем втілює в кадрі хорошого батька, який, утім, не розуміє: світ змінився настільки, що бути просто хорошим батьком іноді вже не достатньо. В цьому контексті цікаво виглядає паралель сюжетних ліній Грема та Ешлі Волтерса: він грає детектива Баскомба, який так само намагається бути люблячим батьком для непопулярного у школі хлопця. Автори ніби підкреслюють, що батьки вже не можуть повністю контролювати світ дитини – а тому лише спілкування та готовність приймати можуть бути надійною опорою у відносинах батьків та дітей.
“Юнацтво” – це дуже жорстока, але витврезвлююча історія про те, як в умовах сучасного комунікаційного простору в людській душі зароджується ненависть. Вона підважує домінанту ролі родини у формуванні особистості, однак не знецінює такого важливого поняття як довіра. Вона, виявляється, є останнім доступним запобіжником від страшного лиха в родині.
