У лісовій хатині на Алясці заступниця маршала США Мадолін Гарріс (Мішель Докері) заарештовує бухгалтера мафії Вінстона (Тофер Грейс). Той сидіти не хоче й майже одразу пропонує здати свого боса, такого собі Моретті.
Тепер Вінстона треба якомога швидше вивезти. Нічого кращого в цій глушині, аніж стара роздовбана “Сессна”, не знайшлося. Отже, Мадолін наймає місцевого пілота Деріла Бута (Марк Волберг), щоб той здійснив 90-хвилинний переліт до Анкориджа – адміністративного центру Аляски. Для Гарріс це, окрім усього іншого, останній шанс реабілітуватись на службі. Після провалу захисту свого попереднього свідка та 8 років роботи за столом, вона мріє знову працювати в полі.
Пілот Деріл – балакуча щира душа. Простуватий, але цілком соціальний тип. В його літаку, правда, не працюють GPS і радіосистема. Поступово проявляються й інші невідповідності. Нарешті, з'ясовується, що Деріл ніякий не Деріл, а кіллер, якого послав Моретті. Причому цього кілера не підкупити, бо він займається своєю справою заради втамування садистичних інстинктів. Мадолін має пістолет, електрошокер і навички рукопашного бою, але псевдоДеріл – повний відморозок та ще й єдиний, хто знає, як посадити клятий літак. Не без зусиль Мадолін усе ж знерухомлює вбивцю та встановлює контакт з землею через супутниковий телефон. Але, отримуючи вказівки для керування, вона водночас дізнається, що хтось із її власного відділу зливає інформацію Моретті.
Надмір – це те, від чого страждає ця історія. Наземний інструктор Хассан активно, багатослівно і барвисто фліртує з Мадолін, яка всупереч обставинам це кокетство підтримує – і ці балачки випадають і з атмосфери, і з історії. Переговори по викриттю “крота” – набір рясних банальностей. Деріл звільняється від пут настільки регулярно, що це в певну мить починає смішити. Зрештою, фінал стрічки виглядає дещо недолуго.
Але це все встигаєш хіба помітити, може, навіть, саркастично усміхнутися, проте не роздратуватися. Бо Гібсон, так само як сценарист Джаред Розенберг, у кожну мить пам’ятають, що глядача треба розважати. Тож, запхавши трьох гуманоїдів в одне підвішене в небі приміщення, вони видобувають нові й нові конфлікти, що спалахують і розвиваються цілком природно. Тут є ниття і дратуюча балакучість Вінстона. Є Мадолін, що вирішує одразу кілька смертельних завдань — у Мішель Докері, яку ми найкраще пам’ятаємо за серіалом “Абатство Даунтон”, добре виходить отака леді-бос, коли акторка не вдається до штампів. Є, нарешті, Деріл: Марк Волберґ зазвичай грає непохитних, дещо відсторонених героїв, але ця робота змушує згадати його найкращі ролі в “Страху” (1996) і в “Ночах у стилі бугі” (1997). Він несподівано і лякаюче – лисий. Непристойно і загрозливо – фізіологічний. Кмітливий, як буває кмітливим хижак. Висолоплений язик, садистична жорстокість, відсутність страху, повадки клоуна – мабуть, з усієї трійці це створіння найбільш цікаве. Та всі троє непогано доповнюють одне одного, і сутички між ними достатньо смачні.
Якщо до цього ще додати цілком переконливо зняті круті піке, турбулентності, повітряні ями, брак палива, відвернені в останню секунду авіатрощі, то стане ясно, чому, при всіх дурницях і неоковирностях, цей фільм додивляєшся до кінця.
Так, це зовсім не шедевр. Не реактивний винищувач, не блискучий лайнер, радше старий кукурудзник: тремтить, гримить, іржавий, перехняблений, в салоні смердить гасом, сидіння незручні. Але ж летить, падлюка.