Ніхто не помиляється навмисно. Хай як чинимо, ми вважаємо це правильним за тим чи іншим критерієм, який встановили самі або перейняли в когось.
Уже ближче до наших днів схоже бачення висловила філософиня Ханна Арендт у своїй контроверсійній концепції «банальності зла». Як кореспондентка тижневика New Yorker Арендт висвітлювала суд над Адольфом Айхманом — оберштурмбанфюрером СС (підполковником). Разом з іншими високопоставленими нацистськими офіцерами він відповідав за матеріально-технічне втілення ідеї Гітлера про «остаточне розв’язання єврейського питання». Арендт написала для журналу серію вельми суперечливих статей, які згодом зібрала у своїй знаковій книжці «Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла».
Погляди Арендт збурили гарячу полеміку, зокрема — її твердження, що «зло» часто є наслідком браку мислення. Тобто зазвичай люди не прагнуть чинити погано і, звісно ж, не вважають себе лиходіями. Однак вони також схильні дотримуватися думки загалу, не піддаючи її критичному аналізу, і дійсно — як у випадку з Айхманом — часто свято вірять, що роблять праведну справу. Оберштурмбанфюрер дійсно пишався своєю продуктивною працею і навіть не замислювався, що вона призводила до загибелі сотень тисяч невинних в Угорщині.
Я знайшов запис останнього інтерв’ю Арендт, де вона глибше роз’яснює свою думку щодо банальності зла (у дужках наведено деякі альтернативні переклади ключових німецьких слів):
Під час війни Ернст Юнґер якось зустрів селян, один із яких узяв до себе радянських військовополонених прямо з таборів. І, ясна річ, вони страшенно голодували — добре відомо, як там поводилися з радянськими військовополоненими. І [селянин] сказав Юнґеру: «Та вони ж недолюди, худоба — гляньте, жеруть як скотина». Ось як Юнґер коментує цей випадок: «Іноді здається, що німецький народ біс напу́тив». Але говорив він не про щось «демонічне». У цій історії є дещо страшенно нісенітне [dumm = нерозумне, дурне]. Тобто все це — безглуздя, так би мовити. Невже селянин не розуміє, що люди голодують? У такому становищі так поводився б кожен. Але така тупість просто обурлива [empörend = приголомшлива, огидна]. <...> Айхман був досить розумною людиною, але в цьому аспекті виявив бездумність [dummheit = ірраціональність, дурість]. І саме це глупство жахає. Ось що я мала на увазі під банальністю. У цьому [невігластві] немає нічого глибокого — нічого демонічного! Це просто небажання уявити, що відчуває інша людина, хіба ні?
І Арендт, і Епіктет говорять про засадничу стоїчну концепцію, яка походить від Сократа: люди чинять «зло» не зумисно, а через «невігластво». Коли я висловлюю цю думку, щоразу хтось обов’язково обурюється. Що? Я справді вважаю, що Гітлер — не зло? Невже я такий наївний? А може, я плекаю до нього сумнівні симпатії? Але річ у тім, що у філософії «зло» і «невігластво», як і чимало інших понять, мають зовсім інший смисл, ніж ми очікуємо.
Термін «зло», схоже, просто породжує непотрібну метафізичну категорію. Коли цей ярлик чіпляють на вкрай огидні діяння — це ще пів біди. Однак нерідко ми скочуємося до помилки реїфікації (або ще уречевлення — втілення в чомусь матеріальному): тобто говоримо про зло так, ніби воно справді існує як незалежна сутність за межами нашого розуму, десь «ззовні». Наприклад, у фразі «Гітлер був уособленням зла» йдеться про фізичне втілення, матеріалізацію зла. Але «зло» — не річ, що існує сама по собі. Воно не має метафізичної сутності: це просто лаконічне позначення для вкрай поганих вчинків або вкрай поганих рис, які підштовхують людей до таких вчинків. Тож у засадничому філософському сенсі «зла» не існує (на відміну від украй поганих вчинків!).
А тепер перейдімо до складнішої концепції: люди чинять зло (у неметафізичному сенсі) через «невігластво». У діалозі «Евтидем» Платон вкладає у вуста Сократові фразу: «Для людини є одне лише благо — мудрість, і одне лише зло — невігластво». Цей вислів досі тлумачать хибно. Платон вживає тут слово «аматія», що, як виявляється, не тотожне «невігластву». Філософ Шервуд Беланджія чимало писав на цю тему, тож розгляньмо докладніше його пояснення.
Беланджія починає з уривка із діалогу Платона «Алківіад І», у якому відбувається бесіда між Сократом і його другом Алківіадом — афінським полководцем і політиком з дуже неоднозначною репутацією (в етичному плані):
Сократ: Але якщо спантеличений ти, хіба не ясно зі сказа ного досі, що ти не тільки не знаєш найважливішого, але й у невігластві своїм гадаєш, що знаєш?
Алківіад: Мабуть, так
Сократ: Ох, Алківіаде, прикро, що опинився ти в такому становищі! Страшуся навіть вимовити тому назву, та оскільки ми наодинці, дозволь мені висловитися. Ти по‑ братався з глупством, мій любий друже, причому най‑ мерзеннішого ґатунку; це виказують твої власні слова, із твоїх же вуст; тому й кидаєшся ти стрімголов у полі‑ тику, не навчившись цієї справи. Та не самітний ти в цій біді. Ти поділяєш цю участь із більшістю тих, хто заправ‑ ляє ділами державними, окрім хіба що дрібки винятків, поміж яких, можливо, твій опікун Перікл.
Грецькі відповідники «невігластву» та «глупству» — це слова агноя та аматія. Поміж афінян Алківіад був одним із найосвіченіших (у звичному розумінні цього слова) і явно недурним (знову ж таки у звичному розумінні). А отже, ні «невігластво», ні «глупство» насправді повністю не передають того смислу, що закладав Сократ. Водночас Алківіад нерозсудливий: він кидається «стрімголов у політику», належно «не навчившись цієї справи», — тобто не набувши тієї мудрості, яка витікає із доброчесності. Сократ показово протиставляє свого друга Періклові — афінському оратору, що славився не тільки своїм розумом і освіченістю, але й мудрістю. Саме ця чеснота й зробила з нього хорошого політика, і саме її не вистачало Алківіаду — що зрештою обернулося трагічними наслідками. Отже, аматію варто тлумачити як брак мудрості — протилежність поняттю «софія», що лежить в основі слова «філософія». Беланджія додає корисне уточнення: «A-гноя буквально означає “не-знання”, a-матія — “не-осмисленість”. В аматії є два відтінки: нездатність осмислити й небажання осмислити. <...> У своєму есе “Про дурість” (нім. Über die Dummheit) Роберт Музіль розрізняє дві форми дурості: одну він називає “доброчесною”, бо зумовлена вона браком природних здібностей, а другу — значно згубнішу — “інтелектною”».
Також Беланджія цитує філософа Ґленна Г’юза, який розвинув далі концепцію аматії в контексті нацистської Німеччини. На думку Г’юза, «інтелектна дурість» — це «не так брак, як вада інтелекту, що полягає в претендуванні на здобутки, на які не маєш права». Інтелектна дурість «не є психічним розладом, але це найсмертоносніша недуга; це небезпечна хвороба розуму, яка ставить під загрозу саме життя». Загроза полягає «не в неспроможності зрозуміти, а у відмові зрозуміти, [і] не підлягає відверненню чи зціленню через раціональну аргументацію, накопичення фактів і знань або ж переживання нових чи інакших вражень». Інтелектна дурість — «хвороба духовна», а отже, потребує духовного лікування.
Отже, «аматія» — надважливе слово, якого немає в словнику нашої мови. Це протилежність мудрості, своєрідне не-відання того, як поводитися з іншими. Як наслідок — в інших аспектах цілком спроможні, розумні індивіди вчиняють справді жахливі дії. Ба більше, людей з аматією неможливо просто переконати обґрунтованими доводами, оскільки вони сприймають ці аргументи крізь суттєву ваду в характері, яка, як доводили стоїки, формується із часом під спільним впливом інстинктів, оточення (особливо виховання в родині) і власного мислення. Тож якщо на ранніх етапах розвитку особистості щось іде не так, виниклу згодом аматію важко виправити силою одного лише розуму.