Почну з простого і складного водночас. У тебе цікавий і непростий життєвий шлях, багато осмислення ідентичності. Марія Куліковська в теперішньому — це хто? Про що вона?
Це повернення до самої себе. Процес згадування себе. Я дуже була надломлена, проживала травму. А зараз, мабуть, мудріша людина. Така бабуся Марія.
Розкажи, будь ласка, більше про свій проєкт на Мальтійській бієнале. Я так розумію, він складається з кількох серій, правда? І як усе разом сходиться? Коли людина потрапить на майданчик, що вона побачить?
Усе, що я роблю, є таким полем, де все про одне, але з різних сторін. Насправді кожна частина проєкту містить головну тему. Один проєкт перетікає в інший, підсилює, спілкується з попереднім. Хоча можна побачити різні техніки й матеріали, усе між собою узгоджується.
Пишу дослідницький проєкт в університеті, і він базується на практиці, тож моя участь у Мальтійській бієнале є частиною постійного дослідження кордонів тілесності та втілення через мистецтво, через інтердисциплінарний підхід.
Коли я подавалася на цю стипендію в університет два роки тому, була в загнаному стані — як людина, яку повністю зламали і яка вже не пам’ятає, ні хто вона, ні звідки. Затяжна депресія, післяпологова депресія, тривожність, плюс початок повномасштабної війни, знову переселення — вже з маленькою дитиною, і ще колапс мого здоров’я. Тобто я справді була на межі неіснування. І тоді, пам’ятаю, щоб вижити в цій страшній індустрії сучасного мистецтва, яка достатньо токсична, треба було адаптуватися. Моя супервізорка підказала, як правильно податися, щоб мене прийняли.
І мій statement тоді був таким: у мене є три дисципліни — починається все з акварелі, потім скульптура, а потім перформанс із цими скульптурами. Але індустрія і ринок — чи то академічний, чи художній — хочуть бачити нас дуже зрозумілими. Мовляв: ось така Марія Куліковська, і ось про це вона. Не можна бути дивною чи неспокійною. Я можу сказати, що будь-який ринок мистецтва максимально консервативний. Це, мабуть, одна з найконсервативніших галузей.
І ще — через шість рукостискань хтось когось знає, і все працює так. Але я вже маю своє місце, тому можу дозволити собі говорити те, що справді думаю. Та тоді, у загнаному стані, я написала опис так, як вони хотіли. Але це не моє. І зараз я просто його викидаю, тому що вже наростила м’язи в усіх сенсах. От до мене приїхали милиці, побиті скульптури, які я буду «лікувати» під час відкриття. І я відчуваю, що це не просто метафора.
Усі складники мого проєкту створюють цілісність. Наприклад, мої скульптурні об’єкти — це справжні зліпки зі шкіри, і всередині них — мої акварелі. Тобто це не окремі акварелі на стіні — вони сховані всередині скульптури.
Тканина — це не просто тканина, це та шкіра, з якої я знімала зліпки. Тобто навіть ці об’єкти між собою пов’язані.
Милиці й палиці — це зліпки з тих, які використовував мій чоловік, коли ми з ним познайомилися. Йому тоді зшивали ногу, і він буквально вчився ходити. І наш букетний період полягав у тому, що я допомагала йому ставати на ноги. А тепер я потребую цього сама — щоб знову стати на ноги, тому що мене розчавили ці геополітичні й соціальні ігри.
Також я використовую в проєкті живі трави. І вони теж не випадкові. Там немає нічого штучного: травинки, палички — це все, що вирощувала моя мама в селі, де народилася моя бабуся. Це було ще до того, як вона переселилася в Крим. А тепер, під час великої війни, моя мама знову опинилася в тому селі, де колись народилася її мама. На тамтешніх схилах ми вирощували трави, збирати які мене навчила бабуся. Тобто це такі голоси поколінь жінок, які всі були переселенками і носили цю трансгенеративну травму. І, можливо, навіть ніколи не проговорювали її, тому що нам ніколи не давали права говорити про неї. Мама бере участь зі мною в монтажі проєкту. Вона спеціально приїхала після смерті бабусі, щоб робити цей монтаж разом зі мною.
Кулі також з нами, це частина задуму, і кожна була окремо відлита, я додавала туди трави. Уявіть лише: з 11 січня по 27 лютого, два місяці безперервної роботи. Потім я буду одягати на вагітну скульптуру корсет, який колись тримав мій живіт, коли я була вагітною. Кожна деталь там має сенс, і немає нічого випадкового.
Мене часто ставлять — навіть не питаючи — у роль жертви. Не лише тому, що я жінка, а ще й тому, що я народилася не там, де «класно» народжуватися. Точніше народитися було класно, але це ніби мій гріх, якого я не обирала і не робила. І через це іноді я не маю контролю над власним життям — над тим, хто я, звідки і як себе презентую.
Але саме в цьому крихкому, напівпрозорому, міражному домі, який я створюю в павільйоні, стає можливим обережний, підтримуючий контроль.
Навіть фарби й олії, якими я користуюся, — це продукт української компанії, яка зареєстрована і виробляє їх у місті Любешів. Я ніколи там не була. Але саме там народилася моя мама.
Неймовірна циклічність.
Моя бабуся навчалася в Київському університеті технологій та дизайну як модельєр. Але почалася війна, і модельєри нікому не були потрібні. Її направили працювати спочатку дояркою, потім вона почала вивчати агрономію, ентомологію, захист рослин. І вона стала дуже крутою науковицею, яка вивчала рослини. Після Другої світової її направили в Західну Україну допомагати відновлювати землі. Вона вимушено туди приїхала — і там народилася моя мама. Обставини були не надто приємні, бо моя бабуся фактично була дисиденткою. І їй знову довелося тікати, щоб її просто не вбили. На фоні цього стресу вона народила маму трохи раніше від терміну. Це сталося в Любешеві.
Моя мама опісля там ніколи більше не була, бо коли їй було чотири-п’ять місяців, вони вже опинилися в Криму.
І мені здається, що це теж дуже важливі моменти — деталі, які, можливо, неочевидні в моїх роботах одразу, але це той кістяк, який я пропрацьовую. Коли почалася повномасштабна війна, моїй доньці Єві теж було п’ять місяців. І мама приїхала допомагати вивозити її. Ми їхали через Західну Україну — і моя мама вперше після свого народження знову опинилася там.
Тому я малюю свої акварелі й пишу маніфест, де кажу, що можливість збудувати і купити нові стіни й дах, можливо, буде — але нову Україну купити неможливо. І нову себе теж неможливо придбати. Я роблю це фарбами, створеними в Любешеві, де моя мама випадково народилася, а потім її вивезли в Крим, у який я більше не можу потрапити. І моя Єва, швидше за все, теж ніколи туди не потрапить.
Це такі моменти цього крихкого дому, які відомі лише мені. Але я як візуальна художниця, маючи ці наративи та конструкції, створюю з них інший світ. Можливо, він не дасть глядачу готових відповідей, але якось дасть відчуття проживання цієї крихкості.
Мальтійська бієнале є майданчиком ЮНЕСКО. До цієї організації в українців дуже багато питань. Скажи, чи не боїшся потрапити в певні моменти кон’юнктури або зустрітися в комунікації з людьми, які говорять правильні слова про травму і війну за дуже високі зарплати?
О, я можу розказати смішну історію — як кажуть, і сміх, і гріх. Я не надто вкладалася в подачу на конкурс. Надіслала своє портфоліо, тексти — і якимось чином була відібрана.
Спочатку мав бути інший проєкт. Я мала робити його в колаборації з іншою українською художницею, але вона вийшла з проєкту. Думаю, це пов’язано з тим, що були дуже складні умови участі: треба знайти фінансування, дуже мало часу на все. Ми отримали інформацію про те, що нас відібрали перед Новим роком. Тобто за два місяці треба знайти гроші, зробити весь продакшн. Це великий стрес.
І мені подзвонив директор з проханням не відкликати участь. Вони поставили нас у центр усього павільйону, і для них дуже важливо мати Україну як фокус. Тож так ми включилися і працюємо. А взагалі я дуже рідко подаюся на якісь конкурси — мені вже багато років для цього (сміється).
Але сподобалося, що саме Мальтійська бієнале заявлена як майданчик про деколонізацію. І вона дуже квір порівняно з іншими бієнале. Тому мені це ок.
У тебе була історія, що твої скульптури, виставлені в Копенгагені, побили. І це також дуже символічна історія, на жаль, у сумному сенсі. Розкажи, будь ласка, чи якось продовжилася ця історія? Чи є якесь розслідування, можливо, у тебе є гіпотези, хто це міг бути?
Я досі не можу говорити всього, бо поліція веде розслідування. У нас є відео, і воно жахливе, тому що на ньому видно: це була дуже чітко спланована акція.
Ця людина приїхала на велосипеді, знала, де його припаркувати. Підійшла і однією рукою збила ці скульптури. Потім обійшла навколо. До неї підійшов інший чоловік, вони про щось поговорили. Перший поїхав, а другий ще трохи прогулявся, усе оглянув і теж зник. У мене є здогадки, хто це може бути. Я надала інформацію поліції, і ми чекаємо. Якщо мої підозри підтвердяться, я про це розповім, і це може мати великий резонанс. Але поки триває слідство, не маю права говорити більше.
Хоча, чесно кажучи, мені здається, що поліція може просто зам’яти цю історію, тому що вони захищають своїх громадян, а я для них туристка.
І це насправді теж кейс для Данії — звернути увагу на те, що відбувається.
Бо є факти бездіяльності в західних країнах, де захищають своїх громадян, а коли ти жінка і біженка, то не почуваєшся захищеною. Тож, швидше за все, цю історію замнуть, на жаль.
Як думаєш, чому досі жінка як незалежна структура, як істота з іншою тілесністю, іншою сексуальністю настільки незручна? Настільки, що її прагнуть поневолювати, контролювати, знищувати, чинити насильство? Чому це відбувається?
Мабуть, це якраз про нашу силу через вразливість. Бо ми можемо дозволити собі бути неагресивними, чуттєвими, емпатичними, солідарними, підтримуючими, можемо об’єднуватися.
От сьогодні, наприклад, ми їхали в автобусі. Зайшла жінка з немовлям. І моя мама — людина з інвалідністю, яка майже не бачить, — й інші жінки одразу організували для неї місце, підтримали її. Ми навіть не розуміли її мови, вона не розуміла нас, у неї був інший колір шкіри, але це не мало значення. Я підтримувала голівку дитині, щоб у тій автобусній штовханині вона не вдарилася.Тобто всі одразу проявили цей вбудований жест підтримки і захисту одна одної. Можливо, саме тому ми незручні — бо звертаємо увагу на ці «мікротріщинки» і можемо підтримати одна одну.
І при цьому бути жінкою — це, по суті, неоплачувана робота.
У західному світі зараз, з одного боку, багато дискусій про розмиття гендерних кордонів, про бінарність. Дехто навіть стверджує, що чоловіки і жінки однакові. Але водночас ми народжуємося в цілком окресленій жіночій тілесності, якої не обманеш. Тіло визначає. Чи немає для тебе протиріччя між тим, що декларує суспільство, і тим, що каже тіло?
Я думаю, що загалом у сучасному мистецтві існують ці протиріччя. Інколи в сучасному західному фемінізмі я відчуваю певну напругу. Мені здається, що в деяких його формах ніби не залишається простору для фемінності. Наче жінка повинна весь час доводити, що вона така сама агресивна й витривала, як чоловік.
Але для мене рівність не означає, що ми повинні бути однаковими. Наш досвід тілесності різний, і це нормально. Наприклад, під час створення й монтажу павільйону були речі, які вимагали іншої фізичної сили, тому я працювала разом з технічною командою. Для мене це не про слабкість чи силу, а про співпрацю і довіру. Я також бачу, що моя комунікація з донькою відрізняється від підходу мого чоловіка Олега. Він говорить з власного досвіду, а я зі свого. І цей досвід, природно, відрізняється. Частково це пов’язано з тим суспільством, у якому ми живемо, але водночас і з тим, що ми просто по-різному проживаємо свої тіла і свої ролі.
Під час вагітності і після народження доньки я пережила дуже складний фізичний період і була повністю залежною від допомоги чоловіка. Це був досвід великої вразливості. І навіть зараз я знаю, що можу реалізовувати свої ідеї тому, що є допомога з дитиною.
Тому для мене це питання значно ширше — це питання людських стосунків. Мені здається, що нам потрібно змінювати саму мову комунікації і навчитися більш емпатично приймати нашу різність.
Я вже багато років у феміністичному русі, але іноді мені здається важливим не лише боротися, а й жити, проживати власні вже здобуті права й далі їх розширювати. І ще одне: я не хочу отримувати рівність мовою патріархату. Інколи ми починаємо відтворювати ту саму мову влади і жорсткого домінування, яку історично використовував патріархат. І тоді ми ризикуємо продовжувати ту саму логіку конфлікту замість того, щоб шукати інші способи співіснування.
І залишаємося на лінії реваншизму: одні кращі за інших і навпаки.
Мені здається, іноді ми просто забуваємо, що нормально просити про допомогу і підтримувати одне одного. Я не думаю, що рівність означає, що ми всі повинні робити одне й те саме або доводити свою силу однаковим способом. Наприклад, я не повинна доводити свою незалежність тим, що самостійно виконую будь-яку фізичну роботу. І водночас це не означає, що я не можу цього навчитися або що жінка не здатна це робити.
Для мене це швидше питання взаємодії: ми по-різному проживаємо свої тіла, маємо різний досвід і різні можливості, і в цьому немає нічого поганого.
Ви з чоловіком Олегом Вінніченком робите багато спільних проєктів, взаємодієте, відчуваєтесь партнерами по життю. Але чи не спостерігаєш поза цією бульбашкою великий розрив у світі між розвитком жінок і чоловіків? Жінки активно згадують свою ідентичність, і вона різноманітна, у чоловіків часто емоційна сфера продовжує лишатися не настільки розвиненою. Чи цікаво тобі досліджувати через мистецтво, що означає чоловічність?
Насправді зараз ми майже нічого не робимо разом з Олегом. Через цю кляту війну практично нічого. І це для мене величезний біль, тому що це розриває наш крихкий, тонкий зв’язок. Але він все одно допомагає мені як коуч, як технолог, як інженер і просто як класний організатор.
Я можу сказати відверто: коли ми зустрілися, я була в повному хаосі. Моє життя було більше катастрофою, ніж життям. Він просто бачив, як мені важко з людьми, як важко з цим світом. Я ніяк не могла знайти себе. Навіть спілкуватися мені було складно, тому що я живу у своєму вимірі — зі своїми завищеними моральними принципами. Я була вже на межі якогось повного відходу з цього світу. Натомість мій чоловік, який часто був і продюсером моїх проєктів, завжди цей хаос розгрібав, розкладав по поличках — і починав діяти. До війни це виглядало так: я щось вигадувала, прибігала до нього, розповідала ідею і знову бігла щось придумувати. А він мовчав, мовчав, думав — і потім знаходив спосіб, як це реалізувати. І ми разом робили щось дуже цікаве, красиве, постійно з’являлися нові речі. Зараз такого майже немає. Тепер більше організовую сама.
У нашій ситуації війни я іноді бачу парадоксальну річ: жінки сьогодні можуть бути більш мобільними, ніж чоловіки, які часто обмежені в пересуванні через мобілізацію. І в цьому сенсі на нас більше відповідальності за реалізацію власних ідей і проєктів. У моєму випадку це означає, що я просто беру і роблю. Звісно, раджуся з Олегом, але вся організаційна відповідальність зараз лежить на мені.
Тобто іноді немає тієї романтичної ілюзії художника, який просто створює ідеї. Хочеш чи не хочеш — іди, організовуй, працюй, шукай ресурси, домовляйся.
І водночас бачу, що сьогодні жінки мають набагато більше можливостей для реалізації, ніж ще сто років тому. Ми вже не живемо в середньовіччі. Але іноді мені здається важливим не лише говорити про права, а й користуватися ними — брати на себе відповідальність і реалізовувати власні ідеї, хоча все ще іноді дуже важко.
Та я дуже часто відчуваю біль, коли думаю про українських чоловіків. Тому що ми звикли до того, що в нас війна, і автоматично бачимо чоловіка через цю призму. Це ніби їхня парафія. Але ж не всі чоловіки хочуть воювати. Точно не всі. Багато хто хоче мати право подорожувати, вирощувати щось, бути батьком, вкладатися в дітей, розвиватися, робити виставки, створювати павільйони.
Навіть на побутовому рівні: агресія є у всіх. І в нас, і в них. Просто вона по-різному проявляється.
Війна взагалі змінює саму атмосферу суспільства. Люди живуть у стані постійної напруги, страху і невизначеності, і це впливає на мову, якою ми говоримо одне з одним. У публічному просторі з’являється багато різких слів і взаємних звинувачень, але для мене це радше симптом глибокої травми, яку переживає все суспільство. Війна торкається кожної родини, і ця напруга неминуче проявляється в тому, як люди реагують одне на одного.
Тому намагаюся дивитися на це не через призму агресії чи звинувачення, а через розуміння того, наскільки ми всі зараз вразливі. І, можливо, саме тому нам ще більше потрібна емпатія і обережність у тому, як ми говоримо одне про одного.
Повернімося до Мальтійської бієнале. Чи є якісь обов’язкові умови для учасників? Як взагалі відбувається процес?
Гала-відкриття відбулося 10 березня у Валлетті, у старовинному Mediterranean Conference Centre. У ньому взяли участь президентка Мальти, представники уряду, Міністерства культури Мальти зокрема, президент бієнале і його кураторка. Це була дуже урочиста подія з музичною програмою і перформансами.
З 11 по 13 березня проходять так звані preview days — дні показів для журі, кураторів і запрошених гостей. Увечері 13 березня відбудеться церемонія нагородження. З 14 березня бієнале відкриється для широкої публіки і працюватиме до 29 травня.
Урочисте відкриття мого павільйону відбудеться 12 березня о 15:45 за мальтійським часом. Це символічний момент, тому що саме о 15:45 я народилася 38 років тому.
У відкритті візьмуть участь комісарка павільйону Мар’яна Джулай, кураторка Естер Чіллаг, яка прилетіла з Гонконгу, а також наша головна спонсорка Роза Тапанова і гості, які приїхали підтримати проєкт з України й різних частин світу. Також планується відеозвернення міністерки культури України Тетяни Бережної.
Під час відкриття я виконуватиму перформанс зі своїми скульптурами, які були пошкоджені під час попередньої виставки в Копенгагені. Це буде жест їхнього лікування і зцілення — процес роботи з пораненим тілом, який для мене може стати нагодою для відновлення після травми.
Чи є можливість робити artist talk?
Чесно кажучи, я не відчуваю великої потреби в класичному форматі artist talk. Я і так щодня в павільйоні і працюю зі своїми об’єктами. Я перев’язую їх, лікую, змінюю. Фактично це і є форма живої розмови з глядачем, просто не у форматі лекції, а через сам процес.
Водночас організатори дуже зацікавлені у взаємодії з українською діаспорою на острові. Вона невелика, але дуже активна. Тому під час перформансу 12 березня о 15:45 планується пряме онлайн-включення, щоб українська громада могла долучитися, побачити відкриття павільйону і сам перформанс. Для мене важливо, щоб українці були присутні і видимі навіть на відстані.
Загалом атмосфера бієнале дуже невимушена, і це мені дуже подобається. Тут немає відчуття тиску чи жорсткої конкуренції. Навпаки — багато відкритості і підтримки. Якщо ти хочеш робити додаткові події або залучати свою спільноту, організатори тільки за.
Чи зачіпає тебе скандал навколо Венеційської бієнале і повернення Росії на виставку? Чи все-таки абстрагуєшся?
Мені здається, що Мальтійська бієнале зараз цікава саме тим, що пропонує іншу атмосферу. Це також подія, пов’язана з історичною архітектурою і культурною спадщиною, але водночас вона виглядає дуже відкритою і сучасною.
Для мене також важливо, що тут принципово немає російського павільйону, і я відчуваю себе в цьому середовищі безпечно.
Тут дуже різні проєкти. Наприклад, сусідній павільйон працює з людьми з місцевої в’язниці — вони пів року створювали мистецький проєкт. І на монтажі ці хлопці були поруч з художниками, кураторами і техніками з усього світу. Поруч з ними — витончена паперова інсталяція з Південної Кореї. А потім мої розбиті скульптури. Десь поляки створюють тонкі текстильні роботи, десь звучить жорстке техно.
І вся ця різність дивним чином співіснує в одному просторі. Це створює дуже живу атмосферу — трохи схожу на мистецький табір для дорослих, де кожен працює зі своєю мовою і своїм світом.
