Цього року ми отримали 1857 заявок. Для нас це рекорд і 1857 причин продовжувати те, що робимо. Але справа не стільки в цифрі, скільки в тому, що за кожною анкетою стоїть реальна людина з реальною історією. Вчителька, яка після окупації рідного міста відновила школу в дистанційному форматі для дітей з тимчасово окупованих територій. Педагог, що втратила дім і сучасний кабінет, але не втратила покликання і створила YouTube-канал, де через мікроісторії науки захоплює учнів хімією. Вчителька, яка щовечора рівно о 19:30, без жодного вихідного, збирає дітей з різних куточків країни в Google Meet, щоб почитати казку, вислухати кожного і дати їм відчути, що поруч є хтось надійний. Бібліотекарка, яка власноруч носить книжки людям похилого віку додому, бо ті не можуть прийти до бібліотеки самі.
Коли читаєш такі історії одну за одною, починаєш розуміти, що слово «героїзм» тут зовсім не пафосне, а звичайний опис того, що ці люди роблять щодня.
Відбирати переможців цьогоріч було справді складно. Настільки складно, що вперше в історії премії журі вирішило обрати двох переможниць у головній номінації «Зірковий учитель». Бо як обрати одну, коли перед тобою кілька історій однакової сили? Ми не змогли. І я радий, що не змогли, бо це означає, що таких людей в Україні багато. Набагато більше, ніж здається.
Географія премії цього року вкотре нагадала: українська освіта живе в кожному куточку країни. Серед лауреатів педагоги з Харківщини, Донеччини, Запоріжжя, Сумщини, Закарпаття, Тернопільщини, Чернігівщини, Дніпропетровщини, Волині, Рівненщини, Тернопільщини та інших регіонів. Одні працюють у великих містах, інші у маленьких селах, де їхня школа часом єдине місце, де дитина може відчути стабільність і тепло. Але всіх їх об'єднує одне: вони залишилися з дітьми, попри все. Це усвідомлений вибір, і він викликає у мене щире захоплення.
Особливо зворушують історії педагогів зі звільнених або прифронтових територій. Вчителька з Донеччини, яка розробила авторську методику літературної терапії для дітей з окупованих міст. Учитель фізкультури, який після вимушеного переїзду одразу долучився до роботи з дітьми-переселенцями і став частиною проєктів з їхньої адаптації. Вчителька, яка вже вдруге потрапила до фіналістів премії, торік не перемогла, але повернулася наступного року з ще сильнішою заявкою. Ось це і є стійкість!
Цього року ми зробили ще один крок, який давно був на часі. Вперше в межах премії з'явилася номінація «Сяйво знань» для шкільних бібліотекарів. І знаєте, я трохи соромлюся, що ми не зробили це раніше. Бібліотекарі — це люди, які формують любов до читання ще до того, як дитина усвідомить, що читання взагалі може бути задоволенням. Вони працюють тихо і без публічного визнання, але їхній вплив на те, якою виросте дитина, щиро кажучи, важко переоцінити.
Особливо це відчувається, коли бачиш, як бібліотекарка з невеликого міста на Закарпатті або із сільської школи на Сумщині отримує відзнаку і каже: «Дякую, що побачили». Або коли бібліотекарка з Дубенщини розповідає, що вона зі своїми помічниками просто носить книжки людям, які не можуть прийти до бібліотеки самі, бо надто літні, бо зима, бо важко ходити. Її проєкт «Книга додому», зовсім не грант і не велика ініціатива. Це звичайна людина, яка вирішила зробити щось добре і зробила. Саме для таких людей ми й створили «Сяйво знань».
Мене часто запитують: навіщо видавництво витрачає ресурси на таку премію? Відповідь проста. Ми видаємо підручники і книжки для дітей. Але підручник без учителя це просто папір. Книжка без бібліотекаря, який порадить її вчасно і правильній дитині, може так і залишитися непрочитаною. Ми давно зрозуміли: наша робота і робота педагогів нероздільні. Тому підтримка вчителів не те, щоб благодійність чи маркетинг, а проста логіка.
Але є ще одна причина, більш особиста. Кожного разу, коли я читаю анкети учасників, я думаю про те, що ці люди могли б займатися чимось іншим. Виїхати, змінити професію, обрати щось спокійніше і безпечніше. Втім, натомість вони залишаються в школах, часом під обстрілами, часом без світла і тепла, і продовжують вчити дітей, проводити уроки, організовувати конкурси, готувати учнів до олімпіад, писати сценарії до свят, відповідати на повідомлення батьків о десятій вечора. І роблять це не тому, що мусять, а тому що не уявляють себе інакше.
Серед цьогорічних лауреатів є вчитель, чиї учні самі починають обирати педагогічну професію. Є вчителька, про яку діти кажуть: вона вчить не просто шити чи малювати, вона вчить творити життя. Є педагог, для якого найбільша перемога, не медаль учня на олімпіаді, а той момент, коли дитина обирає руханку замість телефону. Такі речі не вимірюються балами і не потрапляють у звіти. Але саме вони і є справжнім результатом освіти.
Я хочу подякувати всім, хто подав заявку цього року. І тим, хто не переміг також. Те, що ви знайшли час розповісти свою історію, вже важливо. Ваші анкети читали живі люди, і кожна з них когось зворушила, когось надихнула, комусь нагадала, чому ця робота важлива. Іноді достатньо просто знати, що твою працю хтось бачить і цінує.
Окрема подяка членам журі, які щороку беруть на себе цей непростий тягар вибору. Повірте, відмовити людині, чия заявка тебе глибоко зворушила — дуже важко. Вони впоралися з гідністю.
«Ранкові зорі» точно продовжуватимуться. Наступного року ми знову відкриємо прийом заявок, і я вже знаю, що їх буде ще більше, бо вчителів і бібліотекарів, гідних відзнаки, в Україні набагато більше, ніж будь-яка премія може охопити. І це, як не дивно, найкраща новина з усіх. Це означає, що українська школа не просто виживає в умовах війни, а живе, розвивається, шукає і надихає. Щороку переконуємося в цьому знову.
Дякую вам усім за те, що залишаєтеся, обираєте дітей і не здаєтеся.