683 395 українців додалося в Європі під тимчасовим захистом за 2025 рік. Зараз у країнах ЄС - 4,35 млн українців. 30,5% — діти. Тобто близько 3 млн — дорослі виборчого віку.
Це — тільки Європа. Додаємо ще орієнтовно 3 млн виборців на окупованих територіях з 2022 року. Маємо 6 млн людей. Або щонайменше 20% від загальної кількості виборців України.
І це не абстрактні цифри. Це люди, чиї домівки знищені або окуповані. Люди, за яких і про яких, імовірно, будуть ухвалюватися рішення. Люди, чия доля безпосередньо залежить від можливого референдуму.
Тут постає дуже просте питання.
Чи є морально-етичним проводити референдум, якщо щонайменше п’ята частина виборців фізично не має зрозумілої, гарантованої процедури голосування?
Не юридично. Не процедурно. Саме морально.
Бо за чинним законодавством немає чіткої, відпрацьованої моделі голосування для тих, хто перебуває в окупації. Немає системного рішення для мільйонів, які розсіяні по Європі. Немає гарантії, що їхній голос буде рівним голосу тих, хто залишився в Україні.
Тобто ми говоримо не просто про референдум. Ми говоримо про потенційне рішення без участі тих, кого це рішення стосується найбільше.
Тоді постає наступне питання. Це спроба вирішення проблеми чи спроба від неї дистанціюватися?
Бо є різниця між: “Ми як держава беремо відповідальність” та “Нехай народ вирішить”.
Коли 20% виборців поза досяжністю - це вже не просто «делегування» рішення. Це зміна складу народу, який це рішення ухвалює.
Чи не є це формою політичної ампутації? Викреслення тих, хто втратив дім. Тих, хто виїхав через війну. Тих, хто фізично не може проголосувати.
Бо якщо результат буде ухвалено без них - це не “воля народу”. Це воля тієї частини народу, яка залишилася в доступі.
І тут найнеприємніше.
Референдум може бути інструментом легітимності. А може бути інструментом її імітації. Може бути чесною спробою спільного рішення. А може - механізмом маскування вже прийнятого політичного вибору.
Чи це перекладання відповідальності з влади на суспільство? Чи це щира віра в пряме народовладдя? Чи це спосіб сказати: “це не ми — це народ”?
Давайте подивимось. Ще раз. Статистика тут - це не емоція. Це арифметика.
6 мільйонів людей. 20% виборчого потенціалу. І ця цифра зростає щомісяця на 10–15 тисяч.
Якщо ми проводимо референдум без гарантії повноцінної участі цих людей - чи не перетворюємо ми демократичну процедуру на механізм відсікання? Тому що демократія - це не тільки голосування. Це рівність участі. А без рівності участі це не референдум. Це статистично коректно оформлене рішення без частини країни.
І отут уже питання не до юристів. А до совісті.